Перейти до публікації
Пошук в
  • Додатково...
Шукати результати, які містять...
Шукати результати в...

осень

Пользователи
  • Публікації

    366
  • Зареєстрований

  • Відвідування

Про осень

  • День народження 6 грудня

Персональная информация

  • Имя
    Екатерина
  • Пол
    Женский

осень's Achievements

Форумчанин

Форумчанин (4/13)

  • Первый пост
  • 10 комментариев
  • Преданный форуму
  • Популярность
  • Уже неделю на форуме

Recent Badges

250

Репутація

  1. Никто не звал меня, как ты меня зовёшь. И голос этот мне дороже всех сокровищ, И город наш, и наш июнь, и этот дождь... Простая истина с которой не поспоришь. Никто не радовался встрече так со мной. Никто не ждал ее так трепетно и сильно. Возьмём с тобою на недельку выходной И всё потратим, прогуляем, всё проспим мы. Меня оправдывают раз и навсегда Твои глаза, искрящиеся счастьем. Дела, заботы... словом, всё что до тебя, Теперь мне кажется таким ненастоящим. И пусть не всё случится гладко нам, ну что ж, Мы всё осилим, всё поборем и разрулим. Никто не звал меня, как ты меня зовёшь. Мы будем счастливы всегда. Мы точно будем. Ваня Якимов
  2. Давно не говорили по душам, Всё не с руки, не в графике, не к месту. Меня интересует каждый шрам И пофамильно все, кто резал твое сердце. Давно не оставались до утра. В компаниях чужих, на левых кухнях. И с тыла заходящая судьба Не предвещала, что вот-вот и рухнет. Ты до меня дотронешься рукой, В хаосе непонятных обстоятельств. Поехали куда захочешь, адрес? - Поехали в две тысячи восьмой. Ваня Якимов
  3. Я останусь в дождях твоего октября, Затеряюсь в снегах, чтоб растаять в апреле. Если сердце кольнёт – это всхлипнула я… Это я – запах ландышей в буйной метели. Я останусь слезою на мокром окне. Если сдавит виски в ожидании вздоха – Это я наконец осознала, что мне Без тебя и с тобой одинаково плохо… Я останусь в ветрах твоего февраля Лунным светом заляпаю твой подоконник. Это я. Если трудно уснуть – это я Не скучаю, но буду до одури помнить…
  4. Розбуди мене, розбуди, мені сниться холодний сон, що навколо - вічні льоди, крижаний зимовий полон. Білі палаци крижані, кришталеві ґрати колон... Крижаніє серце в мені, віддається зимі в полон. Одвикає від літа знов, забуває знов про тепло, бо коли проходить любов, значить, зовсім її не було. Замітає її сліди білий сніг між білих колон... Розбуди мене, розбуди! Мені сниться холодний сон. Ліна Костенко
  5. Зроби таке маленьке диво – повір у когось на землі! Повір предивно і правдиво! Життя вгамовує жалі образи, болю і гордині і навіть ненависті теж. І лиш зневіра у людині її розтоптує без меж. Зроби це диво, бо ж людині шалено, треба аби хтось (хоча б один, хоча б єдиний!) всесильно вірив, щоб збулось її бажання, світла мрія… Людині треба, аби хтось у неї паростки посіяв своєї віри… Абрикос, і вишня, яблуня і слива терплять всю зиму лиш тому, бо знають - сонце свято вірить у них кожнісіньку весну! Повір так сильно, ніби бачив, ( бо ти в майбутнє мандрував!) що мрія ця набула значень і змісту для всесвітніх справ! І говори щодня невпинно, (і то ж не просто говори) а з чистим запалом дитинним: «Ти можеш, рухайся, твори!» Як мама кріпить силу сина, що робить перший кволий крок, як кріпить пружна павутина надійне плетиво з ниток, як пір’я кріпить крила птиці в її польотах! Ніби ти є тим, хто вірив в небилиці, а потім змінював світи! Як сонце кріпить віру сливі і сонній в вулику бджолі… Зроби таке велике диво – повір у когось на землі! #ІринаРубець
  6. При згадці про тебе я гріюсь, немов при багатті. Дощі зарядили, такі затяжні-затяжні. *** Ти вчора поїхав, ти ж тільки поїхав учора, а вже мені будень диктує дощі та й дощі. І де ж мені взяти для дум зрівноважені чола, для смутків сутулих — непродощимі плащі? Вмовляю себе, що тиждень — це так небагато. Ну, що таке тиждень? Були й не такі тижні. При згадці про тебе я гріюсь, немов при багатті. Дощі зарядили, такі затяжні-затяжні. Дороги розмиті, і чується крик журавлиний. І ніч проминула, і сон не приніс забуття. Тепер я не можу без тебе пробути й хвилини. А якось жила ж я усе попереднє життя! Ліна Костенко
  7. Как быстро мы взрослеем в сентябрях, И осень целиком закономерна, Затягивая серым наше небо, Скрывая солнце на семи ветрах. Без дела я смотрю в окно теперь. И ничего не хочется озвучить. Ни ждать, как прежде, тот счастливый случай, А выставить всё лишнее за дверь. Отдав на откуп жизнь календарю, Болтаться между датами и вами, Спешить по переулкам со словами О том, что я по-прежнему люблю. Как медленны вдруг стрелки на часах, А просто праздник кончился, наверно. И осень целиком закономерна, Чтоб мы взрослели с нею в сентябрях. Ваня Якимов
  8. **Лист із майбутнього** Привіт, привіт, ну як у тебе справи? Чи ти щасливий?.. я цього хотіла... Чи погляд твій, як і тоді, ласкавий, Коли тобі... коханням.. шепотіла?.. Ну розкажи, кому твої обійми Дісталися від долі у дарунок? А я із серця все ніяк не вийму Твій найсолодший в світі поцілунок.. Я промовчу про всі безсонні ночі, Що провела з думками наодинці. Я промовчу про виплакані очі, Для сліз яких не стачило криниці... Привіт... Ти знаєш, я ще не забула, Жагу і.. щем, які нас колисали... Любов жива, в якій ми потонули.. Не забувай, як ми колись кохали... * — Я не забув, тебе чекаю досі... Щасливий, бо люблю, моя хороша. І наше літо вже дозріло в осінь — Мені тепер ти стала ще солодша. Пробач, що не зробив назустріч кроку — Я не хотів тобі завдати шкоди... Але не зміг забути, карооку.. Тепер усі здолаю перешкоди. І зацілую серце, що від болю Кричало і чекало на спокуту.. Ми відстанню і часом свою долю Відвоювали. Поруч завжди буду. К. Істратенко
  9. Ти загадка моя, ти сфінкс моєї долі, моїх пекельних кіл склепіння голубе. Розгублений актор, що раптом збився з ролі, ти п'єсу завалив, але зіграв себе. О боже мій, які побачила я очі! Як голос твій лунав, лишався на віки. А п'єса собі йшла... А ми були, як зодчі, що зводили свій храм без дотику руки. І що мені той текст, і що мені ті ролі? І хай собі крізь люк провалиться суфлер. Ти загадка моя, ти сфінкс моєї долі. Ми зводили свій храм. Він є у нас тепер. Невидимий очам, без брами і паркану. Там тільки голос твій, твій голос та ім'я. І коли там душа, вона недоторканна. Ти загадка моя... ти вигадка моя... Ліна Костенко
  10. Василь Симоненко Є в коханні і будні, і свята, Є у ньому і радість, і жаль, Бо не можна життя заховати За рожевих ілюзій вуаль. І з тобою було б нам гірко, Обіймав би нас часто сум, І, бувало б, темніла зірка У тумані тривожних дум. Але певен, що жодного разу У вагання і сумнівів час Дріб'язкові хмарки образи Не закрили б сонце від нас. Бо тебе і мене б судила Не образа, не гнів — любов. В душі щедро вона б світила, Оновляла їх знов і знов. У мою б увірвалася мову, Щоб сказати в тривожну мить: — Ненаглядна, злюща, чудова, Я без тебе не можу жить!..
  11. Ніна Гнатюк Ні, мені усе це не здалося, Ти не просто вигадка свята. У липневім присмерку волосся Заблудили маками вуста. Обпекли морозом теплі пальці, Між яких я - прутичок лози. Обняли, наструнили, мов п'яльці, І життя лягло на терези. Як же нам розплутати усе це? Туманіє в погляді сльоза. Проти всі і все. Саме лиш серце, Тільки серце тихо мовить - за.
  12. Микола Вінграновський Блакитно на душі... забув, коли мовчав... Вже гасли пальці, билася дорога, А тут тобі і нате: молочай При березі, в камінні, на порогах... Кричало серце літака за ним! А там, внизу, вода свій берег мила, І весни починалися із зим, І ти неподалеченьку ходила. Де не повернешся - кругом у світі ти... Душі світання, сутінку печалі, Нема в тобі ні зрад, ні марноти, Ти вся, як є. Ти вся, як будеш далі! Люблю тебе. Ми думаєм одне. За білим чорне, поза ним червоне. Не вітер тишею, а тиша вітром дме, І тане мак, в червонім чорне тоне...
  13. Цените тех, с кем маска – ни к чему, Кому открыться можно нараспашку… Кто говорит «Всегда тебя приму…», И принимает сердцем, не внатяжку… Цените тех, чьи руки теплотой Согреют вас, когда на сердце вьюга… Кто дорог вам душевной красотой, Кто смотрит на проблемы без испуга… Цените тех, кто вас не проклинал, Когда в беде другие осуждали… Кто тихо руку помощи подал, Пока другие громко обещали… Цените тех, кто вам на боль в ответ Достойно промолчал не злобным взглядом… И тех, в ком никогда притворства нет… Забудьте тех, кого ценить не надо… Мы все бываем в чём-то не правы… У всех была и радость и тревога… Пусть ценят вас, как цените и вы Людей, что в вашу жизнь пришли от Бога… Андрей Сирота Добавлено через 1 час 4 минуты Ты ведь прошлое, только прошлое, Что тоскою никак не унять. Снова чувства сквозят, изношены, Их ничем уже не залатать. Я прошу об одном, пойми меня: Где бы ни был сейчас твой дом, Моего, даже шёпотом, имени Никогда чтобы не было в нём. Пусть не тёплого, но попутного Ветра в море и на земле. Очага своего, уютного, Чтоб на солнечной стороне. Я желаю всего хорошего, Что ещё я могу пожелать? Ты ведь прошлое, только прошлое, Что вошло в меня по рукоять. Ваня Якимов
  14. Любов чи ні — не знаю… Тінь, смуток, тишина, Ніде життя немає, На світі ти — одна. Колись було — чи снилось… Забулось — чи пройшло… В душі давно згубились Людське добро і зло. У тьмі сіріють віти. Ні руху, ні людей… Одно лиш є на світі: Огонь твоїх очей. #Максим Рильський
  15. Я держу над тобой это небо И молюсь за тебя перед Богом. Я под ноги спускаюсь со снегом, Чтоб светлей становилась дорога. Я глаза опускаю в тревоге За полшага, где острые камни. Я на каждом твоём повороте Торможу, прижимая ремнями. Ведь в улыбке твоей столько смыслов, Ведь в надеждах твоих столько рвенья. Что во снах, что напротив, что в мыслях - Ничего не имеет значенья. И не бойся ветров за порогом. Моё сердце наивно и слепо. Я молюсь за тебя перед Богом. Я держу над тобой это небо. Ваня Якимов
×
×
  • Створити...