Перейти до публікації
Пошук в
  • Додатково...
Шукати результати, які містять...
Шукати результати в...

Для всех, кто любит стихи

осень

Рекомендовані повідомлення

ЛІНА КОСТЕНКО

 

Очей ворожих, суперечок гострих

ніколи не боялась я.

У мене викликає острах

лиш ніжність і печаль твоя.

 

Я відвела б тебе рукою,

немов біду свого життя,

немов причину неспокою,

немов можливість каяття.

 

Якщо життя моє — як нива,

то на її широкім тлі

будь колоском — і, може, злива

тебе прихилить до землі.

 

Якщо життя із гаєм схоже, —

лише листком на гілці будь:

я сподіватимусь, що, може,

якісь вітри тебе зірвуть.

 

Будь випадковим, чи злим, шаленим.

Дай смуток, розпач, каяття...

Лиш мрією не стань для мене,

бо це уже на все життя.

 

......................................................................

 

Отак пройду крізь твій великий подив,

не зачеплюсь об лагідні слова.

Ти Вельзевул. По душу теж приходив.

А я не віддала її — й жива.

 

У тебе з вуст пашіло біле полум’я.

Аби ж то й окошилося на тім.

Ти був високий, наче сонце полудня,

і сумнівам скорочувалася тінь.

 

Таким лишивсь. А я піду у зливи.

Молитись пням... Такі тотальні пні...

Я не люблю нещасних. Я щаслива.

Моя свобода завжди при мені.

 

................................................................

 

Я тихо йду. Так ходять скрипалі,

не сколихнувши музику словами.

Єдина мить — під небом на землі

отак побути наодинці з Вами!

 

Ви теж, мабуть, десь тихо ідете.

Страждання наше чисте і терпляче.

Як холодно!.. Акація цвіте.

Як холодно! Душа за Вами плаче.

Посилання на коментар
Поділитися на інших сайтах

Я вчера говорил с дождем,

Я сказал ему просто — лей.

Дождь разулся, зашел в дом,

И налил мне стакан — пей.

Я сказал — между нами мрак,

Льется с крыши в наш дом вода.

Дождь ответил, что я дурак.

Я кивнул,- что, наверно, да.

Что ты сделал? — толкнул он в бок,

Я ушел, и сейчас сидим.

Я любить, как она, не смог,

И остался опять один.

У нее по любви — гром,

У нее под ребром — Бог.

Я ее опалил костром,

А от страха тушить не мог.

Ее силы — на нас двоих,

Я — дитя рядом с ней и трус.

Обещал ей кораллы с риф,

Поздно понял, нырять боюсь.

Мне огонь ее пальцы жег,

Я ее на руках носил.

Обещал ей звезду у ног,

А любить — не хватило сил…

 

Стих Дмитрия Белоконь

  • Лайк 1
Посилання на коментар
Поділитися на інших сайтах

Об цілий світ спіткнулася розлука

і йде на нас, страшна, як Тамерлан.

 

А ти десь там, за даллю вечоровою,

а ти десь там, за морем тишини,—

так владно, так повільно вичаровуєш

мене із ночі, з тиші, з далини...

 

Ліна Костенко

Посилання на коментар
Поділитися на інших сайтах

Диво дивнеє на світі

З тим серцем буває!

Увечері цурається,

Вранці забажає!

Та так тяжко забажає,

Що хоч на край світа

Шукать піде... Отак тепер...

 

(Т.Шевченко)

Посилання на коментар
Поділитися на інших сайтах

  • 2 тижні потому...

Ліна Костенко

 

Щасливиця, я маю трохи неба

і дві сосни в туманному вікні.

А вже здавалось, що живого нерва,

живого нерва не було в мені!

 

Уже душа не знала, де цей берег,

уже втомилась від усіх кормиг.

У громі дня, в оркестрах децибелів

ми вже були, як хор глухонімих.

 

І раптом,— Боже! — після того чаду

і тарапати, рівної нулю,—

я чую дощ. Він тихо плаче правду,

що я когось далекого люблю.

 

І чую тишу. І співають птиці.

Проходять люди гарні і незлі.

В пахучій хмарі дощової глиці

стоїть туман, як небо на землі.

  • Лайк 2
Посилання на коментар
Поділитися на інших сайтах

  • 3 тижні потому...

...Ми розмовляєм сухо недарма.

Такі чужі. А ти при всіх натомість

незримо обнімаєш чотирма

мою незриму світлу непритомність.

І дві мене, прозорі від безсонь,

на перехресті вічності й вівторка,

стоять під тінню бронзових долонь,

одна – Твоя, а друга – недоторка.

 

Л.Костенко

Посилання на коментар
Поділитися на інших сайтах

А вечорами гаснуть ліхтарі,

розхитані холодними вітрами...

Приходиш ти до мене на зорі.

Приходиш тільки згадками і снами.

 

Ліна Костенко

Посилання на коментар
Поділитися на інших сайтах

Ваня Якимов

 

За серостью дня и бессонницей ночи,

За дымом, подчёркнутым терпкостью вин.

Пиши мне почаще, прошу тебя очень,

Как будто я необходим.

 

Насколько же страшно порой возвращаться

В пустые квартиры безликих домов.

Звони мне почаще, подробно и вкратце,

Прошу, хоть на несколько слов.

 

Ни осень редеет нагими лесами,

Ни лето сжигает остатки надежд.

Кто выкрасит белым январь с облаками,

Пока между нами рубеж?

 

За счёт адресата, пожалуйста, срочно.

С дорог и стоянок, миров и глубин.

Пиши мне почаще, прошу тебя очень,

Как будто я необходим.

Посилання на коментар
Поділитися на інших сайтах

Годы проходят — а мы и не жили:

Мало смеялись, мало любили.

Видели мало, чуть больше читали,

И отчего-то так сильно устали.

 

Мы торопились, но время теряли;

К счастью стремились, но много страдали.

Правду искали, в себе сомневаясь;

Праздника ждали, тоске отдаваясь.

 

Часто мы были собой недовольны:

То возносились, то падали больно.

Многого слишком мы в жизни боялись,

Редко судьбе мы своей доверялись.

 

Нам всё хотелось понять и освоить,

Всё полюбовно и мудро устроить.

Годы проходят — а мы и не жили:

Мало смеялись, мало любили…

 

Автор: Ирина Шевкуненко

Посилання на коментар
Поділитися на інших сайтах

Ваня Якимов

 

Всем, в городской черте забывшим пристегнуться,

И бросившим курить, и опоздавшим в рейс.

Вернувшимся домой и тем, кто не вернулся.

И пьющим Сандеман, пока не выпит весь.

 

Всем: с лёгкою рукой и частою удачей,

И тем, кому горчит добытое с трудом.

Не знающим примет, и тем, кому не значат

Приметы ничего. Не до и не потом.

 

Всем спящим по ночам на север головою,

Оставившим друзей и верным до конца.

Зашедшим в новый строй и выбывшим из строя.

Всем, у кого не дрогнет... И дрогнула рука.

 

По каждому из нас скользят десятки судеб,

И каждый хоть одну из них боготворил.

 

Дай Боже не скучать о тех, кто нас не любит,

...и разве что чуть-чуть о тех, кто нас любил.

  • Лайк 1
Посилання на коментар
Поділитися на інших сайтах

Я строю храм, но этот храм внутри

Растет из камня веры и надежды

На самом крае линии прибрежной

Я строю храм всем бедам вопреки.

Открыты двери, много прихожан.

И к счастью, все любимые мной люди,

Зайдя сюда вплетают свои судьбы

В мой ежедневно строящийся храм.

Злой человек встречается, увы.

Ворвется вихрем, разобьет мне окна.

Ну что поделаешь, раз человеку плохо.

Отстрою заново и нет ничьей вины.

 

Защитой в бурю, ветрам и дождям.

Там каждому в тепле найдется место.

На берегу морском, на краешке под сердцем.

Я строю храм.

 

Ваня Якимов

Посилання на коментар
Поділитися на інших сайтах

  • 3 тижні потому...

Ваня Якимов

 

За всяким горем в жизни следует удача,

Не опускайте рук своих на полпути.

Раз после каждой ночи всходит солнце, значит,

Надежда есть, и дальше следует идти.

И как бы трудно пораженье ни давалось,

И сколько б ни было ошибок и невзгод,

Нам хватит силы превозмочь эту усталость,

Ведь должен быть уже счастливый поворот!

 

Какой сценарий называется судьбою?

В какие краски нас распишут век спустя?

Не зря живем. Не зря ночами часто спорим.

С дождливой осенью влюбляемся не зря.

Все наше счастье в колыбельном скрыто плаче,

И не иначе. Как собою ни крути,

За всяким горем в жизни следует удача.

Не опускайте рук своих на полпути.

 

Летний вечер : concert.ua/ru/booking/vanja-jakimov

Посилання на коментар
Поділитися на інших сайтах

Перекрёстки, заборы и здания,

Тяжба совести и вдохновения.

Я теряю остатки сознания,

Когда вижу твои сообщения.

 

Проведи по своим меня улицам,

Окажись для меня целым городом.

Даже если такого не сбудется,

Даже если скучаешь о прожитом.

 

В этой книге финал не предвидится,

Кем-то были страницы растерзаны.

Обязательно как-нибудь свидимся

В тех местах, между главами первыми.

 

Пятый год без имён и названия,

Наверху колеса обозрения.

 

Я теряю остатки сознания,

Когда вижу твои сообщения.

 

Ваня Якимов

  • Лайк 1
Посилання на коментар
Поділитися на інших сайтах

  • 3 тижні потому...

Спасибо меня предавшим!

Я стала ещё сильней…

И слабости не прощавшим –

За холод души своей…

Спасибо меня толкнувшим!

Теперь я летать могу…

Судившим и упрекнувшим –

Спасибо, и я не лгу…

Без ваших уроков горьких,

Не знала бы вкус добра…

Ах, сколько вас было, сколько…

Мне вас отпускать пора…

Спасибо друзьям неверным,

Что маски роняя вдруг,

В беде убегали нервно,

Меня проклиная вслух…

Мне стало намного легче,

Без вашей слезы скупой…

Я чувствую рядом плечи

Людей, что за мною в бой…

Спасибо, судьба, за опыт,

Что дался совсем не в дар…

Легла на надежду копоть,

Но вера в душе – нектар…

Спасибо за наговоры

И сплетен облезший хвост…

Обиды – на сердце шторы…

Прощение – к счастью мост…

Спасибо меня сдержавшим

Над пропастью в жуткий час…

А всем обо мне не знавшим

Спасибо, что встречу вас…

 

Ирина Самарина-Лабиринт

  • Лайк 1
Посилання на коментар
Поділитися на інших сайтах

Душа моя обпалена,

І, як ти ще жива?

Шукаєш, мов копалини, –

слова, слова, слова!

 

Ліна Костенко

Посилання на коментар
Поділитися на інших сайтах

  • 2 тижні потому...

Покремсали життя моє на частки,

на тьмяну січку слів і суєти.

А серце виривається із пастки —

у нетрі дум, під небо самоти.

 

Ліна Костенко

 

Добавлено через 1 час 19 минут

Кохання, вірність —

істини одвічні.

Створили їх іще до нас, давно.

А ми...

Що ж ми?

Лиш випадкові стрічні.

 

Яке гірке,

яке гірке вино!

 

А треба пити. То хороший звичай.

Його створили теж для нас, давно...

За нашу зустріч!

За прощання наше!

 

Яке гірке,

яке гірке вино!

 

Ліна Костенко

Посилання на коментар
Поділитися на інших сайтах

Милий мій!

Розминаються люди,

і немає для них вороття...

Коли щастя у тебе не буде,

потьмяніє твоє життя,

коли будні приб’ють до землі, —

хай хоч згадка про наше кохання

спалахне на сірому тлі.

 

Ліна Костенко

  • Лайк 1
Посилання на коментар
Поділитися на інших сайтах

  • 3 тижні потому...

А спомин — це таке щось неповторне,

таке щось невимовне і сумне,

що коли він крилом своїм огорне,

то це уже ніколи не мине...

Посилання на коментар
Поділитися на інших сайтах

  • 2 тижні потому...

И закрылась она на тринадцать замков,

Чтобы душу никто не топтал.

Нет, она никогда не боялась волков,

Ведь страшнее не волк, а шакал…

 

Было время, и душу открыв нараспах,

Доверяла, стараясь помочь.

Но как только она оставалась в слезах,

Все сбегали отчаянно прочь…

 

А она улыбалась весенним лучам,

Вытирая слезу рукавом…

Слабой женщине, видимо, всё по плечам…

Даже быть иногда мужиком…

 

Не скулить и не ныть, а себя отобрать

У депрессии и у тоски.

Жить сложнее, чем, руки скрестив, умирать.

Шрамы сердца её глубоки…

 

Эту душу сверлили обманом не раз,

Подло в спину толкали, смеясь…

Но алмазом всегда остаётся алмаз,

Даже если испачкают в грязь…

 

Обозлиться бы ей, стать гораздо черствей,

Только сердце — котёнком слепым

Также верит в любовь, в доброту и в людей,

Небесам улыбаясь седым…

 

Столько бед и проблем, вроде не до стихов…

И устав от судьбы передряг,

Закрывалась она на тринадцать замков,

Ключ оставив снаружи… в дверях…

 

Ирина Самарина-Лабиринт

Посилання на коментар
Поділитися на інших сайтах

Моя ти осене сумна.

Моя ти панно златоглава.

Моя вина, твоя вина,

Що так гірчить вечірня кава.

 

Що так незАтишно в дворі.

І зовсім кволо біля хати.

І гаснуть жовті ліхтарі

Там, де повинно посвітати.

 

І на столі холоне чай,

І пташка стукає у шибку.

Моя ти осене, тримай

Води краплину й хліба скибку.

 

Ти заросись і добреди

До білих килимів зимових.

Через сніги і холоди

До весен ніжно-калинових.

 

А я цей час перетерплю.

Перестраждаю вечорами.

Зерно в муку перемелю

І буду пить життя вустами.

 

І на Андрія ворожить,

І дякувать Святій Марії.

Я буду просто собі жить

І не зважать на сніговії.

 

Моя ти осене, поплач

Зі мною разом в листі клену.

Моя ти осене, пробач -

Я так люблю весну зелену.

 

Г.Потопляк.

Посилання на коментар
Поділитися на інших сайтах

  • 2 тижні потому...

Не забувайте мріяти щодня.

Не забувайте усміхатись горю.

Усміхнені вуста — це та броня,

Яку не зломить навіть ваша доля.

 

Ліна Костенко

Посилання на коментар
Поділитися на інших сайтах

  • 4 тижні потому...

Мені без тебе сумно серед людства

а людству не до себе й не до нас...

 

Ліна Костенко

Посилання на коментар
Поділитися на інших сайтах

  • 1 місяць потому...

Юрій Іздрик

 

я шаную усе що сказано

ти цінуєш усе промовчане

так вже є відколи не разом ми

так напевно вже нам наврочено

напророчено напартачено

наплановано і накаркано

так багато вже часу втрачено

і крапленими крито картами

я відгадую ноти паузи

ти слова мої пересіюєш

так недовго буваєм разом ми

так багато чого не смієм ми

та сміємося в повен голос ми

а як плачемо то впівголоса

одне одному часто молимось

зупиняючи чортове колесо

затискачи час між пальцями

запускаючи сонце подихом

живемо на якихось станціях

між від'їздами і приходами

поміж стінами й дороговказами

ми приречені бути точними

і мовчу я про все що сказано

і співаєш ти про замовчане

Посилання на коментар
Поділитися на інших сайтах

А он от неё тает,

Как снег от лучей нежных.

И всё, что о ней знает,

Что чувства её безбрежны…

Стучатся в окно ночи,

Чтоб счастье двоих умножить.

Он очень её хочет,

Она его, кстати, тоже…

 

Бывает, что он терпит

Капризы её смешные.

То ангелы, то черти

В ней пляшут, ещё какие…

За прошлым закрыв двери,

Он с нею не будет строже.

Он просто в неё верит,

Она, в него, кстати, тоже...

 

Но если ему грустно,

Обнимет она душою.

Любовь – неземное чувство,

Крылатое и большое.

Пусть даже осудят люди…

Едва ль это их встревожит.

Он просто её любит,

Она его, кстати, тоже…

 

И. Самарина-Лабиринт

Посилання на коментар
Поділитися на інших сайтах

Лежать сніги. Я виглядаю весну.

Вона десь там, де змерзли солов'ї.

Вона іде... І я тоді воскресну.

Я жду її. А може, не її...

 

Ліна Костенко

Посилання на коментар
Поділитися на інших сайтах

Створіть акаунт або увійдіть у нього для коментування

Ви маєте бути користувачем, щоб залишити коментар

Створити акаунт

Зареєструйтеся для отримання акаунта. Це просто!

Зареєструвати акаунт

Увійти

Вже зареєстровані? Увійдіть тут.

Увійти зараз
×
×
  • Створити...