ТСК зеленої ради стверджувало, що в Україні діє до 2000 шахрайських кол-центрів, так званих «офісів», в яких працює сумарно до 100 000 працівників. Не всі ці люди, звісно, чоловіки й не всі військовозобов’язані, однак сама цифра, якщо вона близька до реальності, вражає. Особливо в країні, яка одночасно шукає людей для армії, оборонних підприємств та економіки.
Масштаб проблеми кол-центрів давно вийшов за межі України та московії: жертвами таких центрів стали громадяни ЄС, а поведінка влади зрештою викликала жорстку реакцію західних партнерів.
Якщо ця картина хоча б частково відповідає дійсності, перед нами вже не історія про телефонних шахраїв. Перед нами історія про мафіозну державу.
Найцікавішим є походження цієї системи. Після початку великої війни частина правоохоронців запропонувала використовувати шахрайські технології проти громадян московії, а отримані таким способом кошти нібито могли спрямовуватися на операції українських спецслужб. Пам’ятаєте, ще Малюк хвалився, що самі москалі оплачували операцію «Павутиння»?
Така модель була привабливою з двох причин: йшлося про великі гроші, які практично неможливо нормально обліковувати, а сама конструкція виглядала майже патріотично — кацапи власними грошима фінансують дії проти московії.
Звучить ефектно. Проблема лише в тому, що кримінальна технологія не має прапора. Якщо машина навчилася обманом забирати гроші в москаля, завтра їй достатньо змінити телефонний код, мову оператора і текст розмови, щоб забирати їх в українця, німця чи француза.
Саме це з часом і сталося. Спочатку шахрайські практики почали поширюватися на українських громадян, а згодом — на жителів ЄС та інших країн.
І ось тут ця історія набуває особливого цинізму. Наших західних партнерів обурив вже не сам факт існування кол-центрів, а масштаб шахрайства проти їхніх громадян. Європейський платник податків віддає частину своїх грошей державі, його уряд спрямовує мільярди на підтримку України, а потім того самого європейця обкрадає шахрай, який телефонує йому з української території. А за оцінками злобних ворогів Портрета кол-центри приносили керівникам державної мафії приблизно 12 000 000 000 доларів щорічно, при чому обдурені москалі складають всього 10%-15%, а всі інші – українці і європейці.
І от нарешті партнери поставили перед Портретом жорстку вимогу припинити діяльність таких структур, пов’язавши проблему з подальшими відносинами щодо фінансової допомоги.
Можна зараз припустити, що нерівномірність надходження частини західних коштів може пояснюватися не лише конфліктами навколо антикорупційної політики, а й невдоволенням партнерів ситуацією з шахрайськими офісами.
А от раптом на початку серпня Портрет гундосить черговий відосик, де каже що «настав час». Тобто після посилення зовнішнього тиску Портрет дає команду зупиняти роботу кол-центрів.
І тут виникає найпростіше запитання: чому саме тепер? А тому що перестали надходити гроші з ЄС. А без грошей ЄС держава Україна зруйнується за місяць, і ніякі ручні СБУ з МВС та ДБР нічого не вдіють.
Після відповідної команди Портрета почалися масові закриття кол-центрів, чи «офісів», як їх називали члени мафії. У нас же офісно-президентська республіка, так? Я б назвав Україну МОПРУ – мафіозна офісно-президентська республіка Україна.
Пишуть, що переважна частина офісів спорожніла ще до приходу правоохоронців, деякі приміщення опечатали, а частина операторів спробувала перейти на домашню дистанційну роботу. Якщо це так, то виникає ще одне цікаве питання: хто встиг попередити? Звісно хто – саме ті правоохоронні структури, хто і давали дах цим офісам.
Окремо мерзенно ця історія виглядає на тлі мобілізації. Масштаб індустрії – до 100 000 робочих місць. Навіть якщо реальна цифра суттєво менша і навіть якщо лише частина працівників — військовозобов’язані чоловіки, контраст усе одно разючий.
Країна проводить складну мобілізацію, перевіряє документи на вулицях, шукає резерви для фронту, сперечається про бронювання і дефіцит людей. Водночас, тисячі молодих чоловіків могли роками працювати в кримінальних офісах, діяльність яких важко назвати непомітною.
Адже кол-центр — це не один ноутбук у квартирі. Це приміщення, тисячи телефонних з’єднань на добу, інтернет-трафік, фінансові операції, працівники, оренда, сервери. Технічно виявляти великі центри не надто складно. Концентрація IP-адрес, величезна кількість дзвінків з одного місця та інші цифрові сліди роблять такі офіси достатньо помітними для спеціалізованих служб.
І це побічно підтверджує, що кол-центри створювались і керувались державними органами. Бо тільки державні органи можуть бути повністю сліпими і глухими, коли самі коять злочини.
А цікава частина подальших подій починається після закриття значної частини офісів.
Коли кримінальний грошовий потік різко стискається, починається боротьба за те, кому дістанеться те, що залишилося. Саме цим може пояснюватися загострення конфліктів між окремими українськими силовими структурами.
В етерах прямо називають МВС, СБУ та ГУР структурами, які надавали «дах» кол-центрам. Підкреслюю, що це особисте судження людей, які мають великі інсайди в державних структурах, а не встановлений судом факт.
І якщо ця версія правильна хоча б частково, тоді боротьба з кол-центрами перетворюється на значно цікавішу історію. Бо закриття офісу — це боротьба з наслідком. Справжня історія починається тоді, коли слідство йде за грошима, які наскирдували ці офіси. І от тут, ідучи за грошима, у сюжеті з’являються НАБУ і САП.
Антикорупційні органи вийшли на кол-центри, коли почали розкручувати одну з ниток через операції з нерухомістю в Карпатах.
Далеко від війни, в мальовничих місцях, виникла фірма, яка будувала будиночки для дрібних рогульних династій і продавала ці будиночки правоохоронцям за дуже низькими цінами. Дуже різка різниця в цінах і тільки для правоохоронців зацікавила НАБУ і САП і ті почали офіційне розслідування з дотриманням всіх процесуальних норм.
Розслідуючи походження грошей та зв’язки правоохоронців, детективи поступово вийшли на значно вищий рівень — аж до офісу генерального прокурора та людей, пов’язаних із владною вертикаллю.
Все як завжди – жадібність і тупість прокурорів. Вони навіть випрати кримінальні гроші не вміють самі, і розуму не вистачає звернутись до фахівців, які безумовно існують. Вони ж майже всі інваліди, ви ж пам’ятаєте.
І тут історія перестає бути історією про шахраїв із гарнітурами на вухах.
Якщо правоохоронці справді дахували такі центри, головними фігурантами повинні ставати не двадцятип’ятирічні оператори, які читали скрипти з моніторів. Головне питання — хто гарантував їм недоторканність?
Зараз Портрет і зелена рада намагається продемонструвати боротьбу з кол-центрами через нові законодавчі ініціативи. Але тут виникає ще один парадокс. Шахрайство, і фінансове зокрема, не стало злочином учора.
Для того щоб розслідувати незаконне заволодіння чужими коштами, відмивання грошей, організовану злочинність чи кіберзлочини, українська держава давно має Кримінальний кодекс, поліцію, кіберполіцію, прокуратуру та спецслужби.
Тому новий закон може дати додаткові інструменти, але він не відповідає на головне запитання: чому старі інструменти не працювали?
І якщо відповідь полягає лише в тому, що бракувало ще одного закону, то це не відповідь, а відмазка.
Якщо ж проблема була не у відсутності повноважень, а в тому, що частина владної системи була зацікавлена в існуванні цього бізнесу, тоді жоден новий закон сам по собі нічого не змінить. Закрити кол-центр легко. Закрити «дах» значно складніше.
Можна винести комп’ютери, опечатати приміщення і показати красиве відео обшуку. Завтра оператори сядуть удома перед ноутбуками, післязавтра переїдуть в інший офіс, а через місяць компанія змінить назву.
Тому справжній результат боротьби з цією системою вимірюється не кількістю опечатаних дверей. Він вимірюється вироками організаторам, конфіскованими активами, повернутими потерпілим грошима і, головне, посадовцями, які понесли відповідальність за можливе покривання злочинного бізнесу.
Бо оператор кол-центру — найдешевша і найзамінніша деталь цієї машини. Якщо існувала «криша», саме вона є системою і злочинною машиною.
І тут починається найнеприємніше. Україна сьогодні живе не лише на західних грошах і зброї. Вона живе на західній довірі, якій стає все менше і менше.
Європейський політик повинен вірити, що країна, якій він допомагає, не дозволяє безкарно грабувати його громадян. Український військовий повинен вірити, що поки він сидить в окопі, держава в тилу хоча б намагається жити за правилами.
І український чоловік, якого можуть зупинити для перевірки документів дорогою на роботу, має право поставити дуже незручне питання: якщо держава здатна знайти мене на вулиці, як вона могла роками не знаходити кол-центри з десятками чи сотнями операторів?
А відповідь дуже проста: не знаходила тому, що частина силової системи могла бути зацікавлена в їхньому існуванні, а Портрет дав «добро» на таку діяльність.
Звісно, все це ще треба довести. Але тепер у Портрета є прекрасна можливість довести протилежне. І не своїми гундосиками. Не новим законопроєктом. Не сотнею опечатаних дверей. А справами, які підуть нагору — від оператора до власника, від власника до організатора, від організатора до того, хто, можливо, забезпечував недоторканність.
Бо якщо після всього цього покарають лише «звонарів» і прибиральниць, а люди, які могли роками заробляти на їхній недоторканності, знову залишаться за кадром, тоді проблема українських кол-центрів нікуди не зникне. Вона просто змінить адресу. І, можливо, номер телефону.
І ще одна ядерна бомба, закладена в свідомість молодих українців. В кол-центрах дуже велика плинність кадрів. За оцінками, «звонарі» працюють в середньому 3 місяці. За ці роки злочинну професію отримали мільйони молодих українців.
Михайло Апостол: «Туди приходять молоді люди. Їх навчають психологічно тиснути, входити в довіру, брехати впевнено й переконливо, знаходити слабке місце людини. Сьогодні вони забирають у пенсіонера останні гривні. Завтра можуть створювати власні схеми вже на сотні тисяч і мільйони. І що ми отримаємо через кілька років? Тисячі людей із професійними навичками шахрайства, для яких обман став звичайною роботою і способом життя. Ось де справжня небезпека. Може вирости ціле покоління людей, яких навчили одному: як професійно обманювати інших заради грошей. Тому шахрайські кол-центри – це фабрики, які виробляють професійних шахраїв».
dl-news.defence-line.org/?p=71140
