hause

"Є один політик, чия думка мені завжди максимально цікава. Це Борис Джонсон. Цей унікальний чулувік феноменально поєднує в собі глибоку і щиру любов до України - і водночас дуже любить Трампа і завжди намагається знайти його діям якесь розумне пояснення. Перед виборами в США він їздив до Трампа з підтримкою, і вони там лупились в дьосна, виставляли спільні фото, оце все. Тепер кожного разу, коли Трамп поре якусь херню, я заходжу на акаунт екс-премєр-міністра Британії з питанням: - Ну шо, Борис, шо ти скажеш цього разу? Це вже дно, да? І ти нарешті визнаєш, що він просто придурок, в якому ти помилився? Але ні, кажного разу він якось виправдовує Трампа. Цього разу ось теж. І до речі, досить аргументовано. Вмощуйтеся зручненько, переклала вам всю статтю Бориса на The Daily Mail. ====================== Що ж, це був чи не найблювотніший епізод за всю бридку історію міжнародної дипломатії – побачити, як путіна вітають на американській землі. Було блювотно бачити, як йому аплодують на червоній доріжці. Було блювотно дивитися на його посмішку Голлума, коли він став одним з небагатьох світових лідерів, яких запросили проїхатися на задньому сидінні президентського лімузина. Було справді дивно чути, як йому надали американську платформу для його брехні про причини війни в Україні – країні, яка у 2014 році, коли він вперше напав на неї, не становила жодної загрози для росії. Слухаючи його солодку передбачуваність, з якою він намагався одночасно підлеститися та непомітно принизити Дональда Трампа, мені хотілося блювати. Б'юся об заклад, що вам теж – і більшість із нас навіть не українці. Уявіть собі, як це — бути одним із цих героїв, що перебували в бою, у бліндажі під Покровськом, борючись за свободу своєї країни, і чути, як президент Сполучених Штатів — капітан команди «Вільний світ» — називає путіна «босом». Блювота. Подумайте про десятки тисяч українських вдів та сиріт. Подумайте про покалічених та понівечених; подумайте про українських мирних жителів, які живуть щодня і щоночі в жаху від путінських бомб та ракет, які падали на їхні голови навіть під час так званих переговорів на Алясці. Запитайте себе, що відчували ці люди, коли чули, як президент США – у певному сенсі головний гарант свободи та демократії у світі – говорить про «фантастичні стосунки», які він має з путіним, диктатором, який катує їхню країну вже три з половиною роки. Це був огидний момент, бо путін — воєнний злочинець, чия постійна брехня та агресія аналогічні Гітлеру. Іноді можна почути, що метою Білого дому є «зупинити смерть» або «зупинити вбивства» в Україні, нібито є провина з обох сторін. Яка нісенітниця. Кров кожного росіянина, який загинув у цьому конфлікті, на руках путіна. Кров кожного українця, який загинув, на руках путіна. Уся різанина та вся трагедія в Україні – це вина однієї людини, бо зараз не було б війни, не було б кровопролиття, не було б катастрофи, якби не зарозумілість, безглуздість та фундаментальний прорахунок путіна. Ось чому було так важко пережити вигляд путіна, який гордо походжав на саміті на Алясці. Ось чому ця подія така неприємна. І все ж, як і багато найнеприємніших прикладів історичної дипломатії, ця зустріч все ж була виправданою і навіть необхідною. Хоч це й було блювотно, Трамп мав рацію, що спробував. Він мав рацію, що зустрівся з путіним, бо якщо мільйони українців з жахом спостерігали за реабілітацією російського тирана на червоній доріжці, вони також спостерігали з надією. Вони сподівалися, що, можливо, цей легендарний нью-йоркський укладач угод зможе запропонувати рішення, яке покладе край війні і врятує те, чого вони хочуть і потребують, а саме свободу, суверенітет і незалежність своєї країни. Дональд Трамп мав і має рацію, ризикнувши, бо знає, що одного дня путін справді укладе угоду. Його позиції в москві набагато слабші, ніж здається. російська економіка починає тріщати під тягарем війни. Безробіття зростає, як і інфляція та процентні ставки. путін побачив, як один з його найбільших клієнтів нафти – Індія – раптово опинився під санкціями Трампа, а Bloomberg повідомляє про ознаки того, що індійські покупці нафти вже відмовляються від росії. Найголовніше, що путін досі не може і не зможе придушити дух українського опору. Так, для українських бійців зараз дуже важкі часи, і так, завдяки титанічним зусиллям і витратам путіну вдалося досягти невеликих успіхів на сході – театрально розрекламованих під час саміту на Алясці. Але ці просування знову були стримані українцями, і станом на зараз – середину серпня – багато анонсований масштабний російський літній наступ 2025 року досі не матеріалізувався, не кажучи вже про успіх. Трамп був на 100% правий, відчуваючи шанс на мир, і правий, бажаючи його встановити. Він один із тих, хто вважає – як і Бенджамін Франклін – що не буває ні хорошої війни, ні поганого миру, і він також має рацію. Але спостерігачам за цією зустріччю було зрозуміло – і, я вважаю, це було досить зрозуміло американським переговірникам у залі – що путін не хоче миру, і точно не на умовах, які могли б прийняти США чи Україна. Кожен, хто працював з Трампом і знає його настрої, міг би сказати, що ця зустріч не була успішною. Анонсований обід не відбувся. Не було жодного очікуваного обговорення будь-якого нового привабливого комерційного партнерства між США та росією чи співпраці в Арктиці. Натомість саміт раптово й на кілька годин раніше завершився абсолютно безрезультатною прес-конференцією, на якій Трамп – що надзвичайно дивно – не відповідав на запитання преси. Зустріч була цінною лише в цьому сенсі: на Алясці Трамп зіткнувся з реальністю віч-на-віч. путін принципово хоче контролювати Україну та знову зробити її придатком москви. Українці принципово хочуть бути вільними – і в цьому бажанні вони мають довгострокову підтримку інших західних демократій, і, що найважливіше, самого Трампа, а також Меланії Трамп, першої леді, яка відіграє дедалі більшу роль у формуванні мислення свого чоловіка. Трамп-ріелтор зрозумів, що справа не в нерухомості. Не в географії чи території. Справа в долі. Йдеться про право українців обирати власну долю як вільної та незалежної європейської нації. Це означає, що війна не закінчиться, доки путін не визнає правду: він програв битву за долю України. Тільки коли це станеться – коли путін прийме істину, очевидну для кожного, хто відвідує Україну, – тоді у нас буде мир. Чесно кажучи, я сумніваюся, що Дональду Трампу сьогодні сподобаються світові заголовки. Не думаю, що йому сподобається думка про те, що путін переміг його, що Трамп розстелив червону доріжку для ізгоя – і витратив багато політичного капіталу – і нічого не отримав натомість. Невдача на Алясці, на мою думку, зміцнить його переконання, що єдиний спосіб виправити це — посилити тиск на путіна. Ніхто насправді не очікував, що президент США запровадить вторинні санкції проти країн, які продовжують купувати російську нафту та газ, – і все ж він це зробив. А як щодо Британії? А як щодо Європи? Коли ми наберемося сміливості зробити те саме? Це наш континент. Ми постійно вимагаємо лідерства від Америки, але нам навіть не вистачає сміливості наслідувати цей приклад. Одного дня ця війна закінчиться миром, який захистить українську свободу; але, як сказав Трамп на Алясці, європейцям – на чолі з Британією – доведеться взяти на себе ініціативу. =================== Торгівля ЄС з росією у 2024 році досягла 67,5 млрд євро. Ввезення російського зрідженого газу становило рекордні 16,5 млн тонн. Євросоюз продовжує купувати у росії енергоносії, добрива, продукцію металургії та багато іншого." ЗИ: та Л(П)ІДОРИ вони всі ...

ЗеУкроГанДони у всій красі: "Я живу свою лучшую жизнь, мне плевать на всех": дружина полковника Нацполіції Єлхіна, яка орендує дороге майно в сумнівних фірм, відреагувала на розслідування hromadske, - Шульгат censor.net/ua/news/3569022/drujyna-polkovnyka-politsiyi-vidreaguvala-na-rozsliduvannya-jurnalistiv

Цієї ночі в Анкориджі Трамп реалізував рівно те, за що проголосувала Україна в 2019 році https://www.youtube.com/watch?v=UmeGD0w5xSc

Марина Данилюк-Ярмолаєва у «Без цензури» на Цензор.НЕТ робить розбір розгромного, але, на жаль, правдивого матеріал The Wall Street Journal про те, як недолугі накази і несприйняття командуванням поганих новин перетворюють ЗСУ на маленьку радянську армію. Проблеми, про які треба говорити, щоб замовчування не потягнуло на дно всю країну. "Українські офіцери та піхотинці скаржаться на централізовану культуру командування, яка часто карає ініціативу і марнує життя людей. Генерали наказують повторювані фронтальні атаки, які мають мало шансів на успіх, і відхиляють прохання обложених підрозділів про тактичний відступ і порятунок своїх людей. Жертви накопичуються в операціях, що мають невелику стратегічну цінність".

Вивчайте сьогодення: БОЙНЯ С ТЦК НА УЛИЦЕ ГАРМАННАЯ! t.me/odessaNemo/1982

СИМПТОМ СКАНАВІ Я не вчитель математики. І мені складно зрозуміти багато аспектів проблеми вивчення математики в школах сьогодні. Тому завітав у гості до старого і мудрого вчителя математики і за чашкою чаю упродовж кількох годин ми із ним говорили про математику в школі. Він її називав «царицею наук». А я намагався зрозуміти чому. У якійсь частині нашої розмови ми почали вести мову про збірник задач із математики авторства М. @Сканаві. І тут я зрозумів, що ми зайшли надто глибоко. Тому і почав консультуватися із штучним інтелектом. Так зʼявився цей допис. У якого три автори: я, мій старий знайомий - вчитель математики, і - він. Є книжки, які ніколи не мали бути модними — лише потрібними. І серед них — легендарний збірник задач з математики М. Сканаві. Покоління майбутніх інженерів, математиків, архітекторів і фізиків виросли, натренувавши на ньому не лише навички розв’язання рівнянь, а й витривалість розуму. Сьогодні цього збірника не знайти в шкільних кабінетах. Його немає у списках рекомендованої літератури. Його імені не вимовляють на методичних семінарах. І на перший погляд, це закономірно: Сканаві — дитя радянської школи. А та школа — не наша. Вона надто вимоглива, надто «суха», надто далека від гуманістичних слоганів і кольорових підручників з візуалізацією. Але саме тут варто зупинитися і поставити незручне запитання: чому те, що ми вважаємо «застарілим», стає цінним у чужих краях. У середині 2010-х років британські приватні школи почали активно вивчати структуру радянських математичних підручників. Їх привабила сувора логіка, послідовна структура, глибина абстрагування. Деякі заклади запровадили викладання математики за адаптованими радянськими програмами. Уряд Великобританії навіть фінансував дослідження й переклад окремих посібників, розглядаючи їх як альтернативу власним, занадто «м’яким» стандартам. Це звучить дещо екзотично. Але тільки не в системі, яка прагне не новизни, а результату. Сканаві там не сприймається як радянський артефакт. Він сприймається як ефективна інтелектуальна машина, здатна давати сильні базові навички, — незалежно від часу й географії. В Україні ж усе навпаки. Ми відмовилися від складного — не тому, що воно помилкове, а тому, що воно «старе». Сканаві зник не через зміст, а через паспорт. Звісно, це не універсальний підручник. Він непростий. Він не дружній до всіх. Але саме тому — він мав би бути профільним інструментом для сильних учнів, для математичних ліцеїв, для тих, хто хоче більшого. А не зникнути з освітнього обігу повністю. У час, коли вся математика зведена до тренувальних тестів НМТ, до трьох відповідей і двох рядків задачі, збірник, який не дає швидкого результату, а вимагає зусиль, стає підозрілим. Бо він не підходить до «алгоритму вступу». Бо він не дає «гарантованих 200 балів». Бо він вчить думати, а не вгадувати. Сканаві — не святий і не ідеал. Але він симптом. Симптом того, як ми, захоплюючись реформами, втратили інтелектуальну амбіцію. Симптом того, як освітня деградація часто маскується під «гуманізм», під гасла про інклюзивність, м’якість, комфорт. Колись задачі були викликом. Сьогодні — бажано, щоб вони були «нестресовими». Щоб дитина не втомилася, не злякалася, не відчула дискомфорту. Бо інакше — «порушення прав дитини». Відбулося переміщення фокуса з навчання на настрій, із мислення — на благополуччя. То що ж насправді сталося? Ми не втратили Сканаві. Ми втратили готовність мати справу зі складним. Сучасна українська освіта часто боїться високих планок. Бо на фоні реального учня вони виглядають занадто відверто. І тому викидаються. Викидаються не тому, що погані. А тому, що нагадують про інше — про вимогливість, про дисципліну розуму, про навчання як виклик. Це не про минуле. Це про майбутнє, яке ми могли б мати. І найголовніше. Симптом Сканаві - це не лише про математику. Це і про інші предмети. Це - в цілому про освіту, яку перетворили в систему соцзабезу, розваг і штучного благополуччя. Тяжка праця здобуття знань із освіти зникла. А для чого та освіта потрібна, якщо є смартфон. Митрофанушку згадали? Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Військовий імунітет усе спише Пропрацювавши в шаленому темпі рік в тимчасовій слідчій комісії і продовжуючи займатися питаннями військових, нажаль, я маю констатувати факт, що система ЗСУ абсолютно гнила і замість того, щоб це змінювати, великі генерали і полковники тільки вишукують тих, хто говорить про проблеми, і знищують не проблему, а тих, хто про неї говорить і намагається її виправити. Моя позиція – завжди має бути конструктив, тому ТСК працювало не просто виявляючи і вказуючи на проблеми, але і досліджувало їх природу та пропонувало шляхи їх вирішення, в тому числі вносячи і законодавчі ініціативи. Ви можете помітити, що я рідко говорю про персоналії, але вони і є складовими системи і саме вони призводять до жахливих наслідків та коштують тисячі життів. І оскільки дуже накипіло і вважаю подальше замовчування злочином, доповідаю… ⸻ Однією із руйнівних сил в ЗСУ є совковість та родинні зв’язки серед командного складу ЗСУ. Декілька днів назад розгорівся скандал навколо 27-річного комбрига в 34 окремій бригаді берегової оборони, який без належної підготовки та забезпечення стирає особовий склад на лівому березі Дніпра Херсонської області для виконання безглуздих завдань. Примітно, що це 27-річне молоде "дарування", за інформацією, одружений на племінниці голови ВМС, що дуже сприяє його блискавичному кар’єрному зростанню. ⸻ Зовсім нещодавно я стикалась з подібною ситуацією в цьому ж корпусі морської піхоти, але в 39 бригаді берегової оборони, коли до мене звернулися з криком про допомогу військові — і з колективними, і з персональними зверненнями. Командир корпусу, генерал-майор Дмитро Делятицький, призначив на посаду командира 39 бригади берегової оборони свого 30-річного родича (племінника своєї дружини) — полковника Олександра Тоненчука, який у свій молодий вік, окрім звання полковника, є повним лицарем ордену Богдана Хмельницького та ордену "За мужність". Маю відчуття, що родичі генералів вже народжуються у званні полковників та з повним комплектом нагород від грудей до пупа. ⸻ До речі, з Делятицьким я особисто знайома і була про нього зовсім іншої думки — до моменту, поки він не розірвав 126 бригаду через популярність і "самостійність" комбрига та надто опіку за підлеглих, які успішно виконували завдання та не несли великих втрат. Делятицький замінив навесні 2024 року на посаді одіозного "м’ясника" генерала Юрія Содоля і продовжив його "славну" справу. ⸻ Не дивлячись на великі втрати та багато безвісти зниклих на Кринках, Делятицький вже в 2025 році зі своїм підлеглим родичем Тоненчуком відправляють перший батальйон на суїцидальне "Курське" завдання. Батальйон, звичайно ж, майже знищили. Але — замість отримання чергових нагород — піднялося дуже багато галасу в медіа, скарг на гарячу лінію від військовослужбовців першого батальйону 39 бригади та звернення до народних депутатів. ⸻ З цього приводу, за моїм зверненням, було проведено службове розслідування, яке здійснили самі ж морпіхи у самих себе і… нічого не виявили, окрім "російського ІПСО" з мого боку . Хоча хлопці вказували на кричущі випадки: • самоусунення від управління 39 бригадою Олександра Тоненчука, • віддання злочинних наказів, • підробку службових документів, де вказувались неіснуючі позиції на передньому краї, • комплектацію першого батальйону віртуальними матросами для підвищення укомплектованості на паперах, • найбільший шок — відношення до солдат, коли їх приковували у підвалі наручниками, щоб вони не пішли в СЗЧ, погрожували їхнім рідним. ⸻ Делятицький, звичайно, все знав, як знав Сирський, МО і ГШ. Але ж "свої"… В результаті — замість покарання, Тоненчука переводять в межах корпусу комбрігом 36 бригади, щоб він не поніс відповідальності. Це ще раз демонструє: • совковість та гниття генералітету, • небажання втручатися ГШ у кричущі порушення, коли це вигідно, • підлеглого, який розвалив одну бригаду, переводять командиром в іншу, в якій він теж навряд чи зможе якісно керувати. ⸻ Проявити особисту мужність та відвагу, дати гідну відсіч росіянам у Криму 2014 року — у Делятицького духу не вистачило, бо наказу не було. А знищувати сотні воїнів на безглуздих завданнях у 2024–2025 роках — вистачає, наказ то є. ⸻ Те саме зараз бачимо на прикладі 34 бригади: • накази зайняти якусь непотрібну позицію на правому березі ціною сотні життів наших воїнів, • вислужитися перед Сирком-м’ясником, • отримати нагороду та підвищення. А далі — хай хоч земля горить. Військовий імунітет усе спише. ⸻ Це одна маленька історія про вартість тисяч життів, а в мене їх, на жаль, сотні. І поки тилові щури і великі командувачі грають роль Богів і думають, що війна все спише, а влада це все підтримує і покриває — Україна програє війну… Війна не спише, пом’яніть моє слово, панове. Я його завжди стримую. ⸻ При цьому всьому негативі хочу згадати справжніх воїнів і справжніх офіцерів та подякувати їм за: • захист, • життя, • вірність своїй Батьківщині, • і за те, що вам не все одно, і ви боретеся не тільки із зовнішнім ворогом, але й з внутрішніми, стоячи на правді і відстоюючи справедливість. Джерело: https://censor.net/ua/b3568312

"Уявіть, що ви чоловік віком від 25 до 45 років. Ви служите у війську, наприклад, з 2023 року і вам потрібно виконати завдання. Спочатку вам треба зайти на позицію, вам треба пройти пішки приблизно 10-15 кілометрів. Я умисно написав, що вам від 25 до 45, тому що багато людей віком від 45 років не зможе пройти цей шлях одягнутими в броню, з важким рюкзаком за спиною та в спеку. Частина людей віком від 45 просто помре по дорозі. Буквально. Ви йдете, періодично мимо пролітають ворожі Фпв-дрони. Кожного разу ви ховаєтесь, щоб цей дрон не прилетів по вам. Можливо, по дорозі вас побачать ворожі дрони-развідники, можливо, по вам відкриє вогонь артилерія, або міномети. Одним словом, один тільки шлях до позиції це вже непоганий іспит. Потім декілька днів поспіль ви будете працювати на позиції вдень і вночі. Спатимете стільки скільки вийде і у той час доби коли вийде. Декілька днів, а може декілька тижнів поспіль ваше життя складається з двох процесів, ви або працюєте, або спите і це непогано, тому що інші пригоди вам не до душі. Іноді вас виявляє ворог і тоді вам доводиться виживати, ви або ховаєтесь, або біжите, робите все, щоб залишатись цілим. А ще вам треба врятувати майно. Майно ж волонтерське і іншого немає. Треба ризикувати, щоб врятувати Екофлоу, або антени, або ще щось. Через деякий час вам доведеться повертатися назад декілька кілометрів, вас замінить інший розрахунок. Ви трохи відпочинете та почнете вирішувати інші справи, будете тренуватися, а потім все знов повториться. І знов, і знов. І чим більше ви будете це повторювати, тим більше вас буде пригнічувати думка про те, що ви повинні загинути, або отримати поранення. Це як грати в рускую рулетку, чим більше спроб ви зробите, тим більше ризик загинути. Ви постійно будете чути, або бачити, як помирають інші люди, як вони отримують поранення. На заміну їм буде надходити поповнення, але воно завжди буде менше, ніж число тих, хто вибув зі строю. Людей не вистачає, мобілізація гальмує. Тотальний дефіцит людей практично у всіх підрозділах. Тільки у ТЦК завжди вистачає людей і немає потреби в поповненні. Можливо в країні більше немає чоловіків і ми скоро програємо війну? - будете думати ви. Так продовжується тиждень за тижнем, місяць за місяцем, до того моменту, поки не настає час відпустки. Коли ви опинетесь у відпустці, ви несподівано виявите, що чоловіки не закінчилися, їх багато, їх дуже багато. Вони на вулицях, у кафе та ресторанах, у спортзалах та на пляжах, вони всюди і їх дуже багато. Проста логіка підказує, що ці чоловіки не бажають проявити солідарність та підтримати тебе тим, щоб розділити з тобою навантаження. Їм байдуже на тебе, на всіх інших захисників країни, їм байдуже скільки годин на добу ти працюєш, їм байдуже на те, що ти ризикуєш життям, втрачаєш здоров'я, час, побратимів. Їм байдуже. Чим довше ти перебуваєш на війні, тим менше у тебе спільного з цивільними чоловіками. Занадто різні у вас умови існування, інтереси та пріоритети. Що дійсно вас об'єднує так це не любов до ТЦК, але вони його ненавидять тому, що ТЦК може зруйнувати їх життя та змусити захищати свою родину та Батьківщину, а ти ненавидиш ТЦК за те, що вони цього не роблять. Єдиний вихід з проблеми нестачі людей на фронті це забирати всіх. Не тільки бідних, не тільки тупих, не тільки тих, хто не може відстоювати свої інтереси, а всіх. Справа зрушиться з місця не тоді, коли підуть воювати діти депутатів, а коли діти депутатів будуть їхати у одному автобусі з учебки до частини разом з тим підором, що стогнав про те, чому не воюють діти депутатів. Коли ТЦК буде гребти усіх, і бідних і багатих, тоді і збори почнуть закриватися швидше, і всі інші люди, ті кого ще не забрали, почнуть більше цікавитись тим, що відбувається на війні, які існують потреби та як підготуватися до служби завчасно. Велика проблема у тому, що у нас в країні існує привілейована частина людей, яких взагалі не єбе мобілізація. Якщо у людини більш-менш є гроші та які-не-які зв'язки, то він взагалі не хвилюється про те, що його можуть забрати в армію. Ця ситуація виникла через купу причин, а не тільки через ТЦК. Сумно те, що поки не видно, щоб хтось серйозно підійшов до вирішення цього питання і поки ця проблема існує, люди, що зараз на фронті, закінчуються. Такими темпами ситуація прийде до того, що російські дегенерати будуть спокійно та безперешкодно їхати прямо до тих "привілейованих" чоловіків, що вирішили, що хтось повинен воювати замість них."

"Це була чудова робота. А потім система зламалась… Згадую свої шість років роботи вчителем у сільській школі. Море позитиву. А потім півтора десятиліття директорування у відродженій гімназії. Ух який драйв! Так, вчителювання – це найскладніша робота у всьому світі, але яке неймовірне задоволення, коли діти на твоїх очах починають прогресувати!!! Це була така чудова робота. Але останнім часом в шкільній освіті стало дуже погано. Я не знаю жодного вчителя, який би зараз рекомендував комусь вступати в педун. Неадекватна поведінка учнів та батьків, жахлива оплата праці, відверте знущання некомпетентних адміністраторів та горе-реформаторів, «цирк на дроті» від пришелепуватих «агентів змін» на грантах… Система змушує нас робити якісь відверто дурнуваті речі та займатися працею Сізіфа. Пише вчитель, який щойно залишив вчительську кар'єру про три причини: • Здичавілі діти; • Неефективні програми; • Занадто багато «вождів», які дають «вказівки». Мало "індіанців". Чому, наприклад, люди так нервують, коли я їх запитую: що ви як батьки, робите чи збираєтесь робити, щоб допомогти вчителеві краще працювати? Будете дисциплінувати свою дитину, намагатиметесь прищепити їй гарні манери та повагу, чи спробуєте здолати навчену безпорадність, зацікавитесь як вона виконує домашні завдання…? Складається враження, що більшість батьків-гелікоптерів готові лише й надалі гнобити вчителів. Здавалося б має спрацьовувати проста логіка поліпшення ситуації: надайте своїй дитині та її вчителям якомога більше підтримки. А ніт! Люди перестали навіть намагатися хоч чимось допомогти у школі. Хтось написав рекомендацію: «Можливо, надішліть цьому вчителю квіти або щось таке, щоб підбадьорити його і повідомити, що ви його цінуєте. Ну знаєте, можна ж спробувати бути порядною людиною і хоч якось підтримати того, хто бореться?». І понеслось… Це дивна реальність. Відсутність адекватного відповідального батьківства, відсутність підтримки суспільства… Це називається сучасне батьківство?! Ні в кого ж немає сумніву, що вчителі хочуть з вами співпрацювати. Ніщо не має значення для них більше, ніж бачити, як ваша дитина досягає успіху в школі та згодом у дорослому житті. Чомусь є лише чимало охочих зробити вчителювання в Україні абсолютним ПЕКЛОМ!!! Ніби настали темні часи. Дивовижне диджиталізоване середньовіччя. І буде ще темніше, бо вже є плани перетворити освіту на модель підписки. Таке враження, що робиться навмисний поштовх до онлайн форматів освіти. Використати ШІ як спосіб здешевити освіту та позбавити її індивідуального дотику. Зайве доводити, що зняття людського дотику призведе до ще більшого здичавіння. • Кожного разу, коли я проїжджаю повз школу або чую шкільний дзвінок, я дякую своїм щасливим зірочкам за те, що мені більше не треба там працювати. • Залишила школу після десяти років вчителювання й почала нову кар'єру. Життя та добробут кардинально покращилися! • Перед тим, як стати вчителем, я підпрацьовував у МакДональдсі. До мене ставилися з більшою повагою, я мав більше прав і вищу зарплату, ніж зараз як вчитель. The End."

250 013 просмотров Дата премьеры: 7 авг. 2025 г. Поки в Україні тривали акції проти фактичного знищення НАБУ та САП, у партійному чаті фракції «Слуга народу» вирувало своє – ще більш абсурдне – життя. Ми отримали доступ до чату, де народні депутати обговорювали переважно не законопроєкти, а меми, треки Арахамії та «розпуск богодельні». Хтось всерйоз розмірковував про «замовні мітинги» і те, що студенти на протестах «не знають, що таке НАБУ і САП», хтось намагався порахувати «економічний ефект» від діяльності НАБУ, хтось навіть пробував переконати колег, що вони роблять фігню, а хтось (як от нардеп Бужанський) готувався стати «жертвою». Але насправді, все, що відбувалось у фракційному чаті в ті дні, не несе якоїсь інформативної значущості. Це не розслідування про серйозне. Але воно точно становить емоційний, антропологічний та суспільний інтерес. https://www.youtube.com/watch?v=WRgksBVnDnA

за кораблем, зепідарок! таким як ти я нічого і ніколи доводити не збираюсь

Укро Зе Ган Дони. Найху таку країну потрібно захищати ?

Американская судоходная компания Matson заявила, что больше не будет перевозить электромобили и гибриды, сославшись на опасность возгорания литий-ионных батарей. Решение вступило в силу немедленно — после катастрофы судна Morning Midas, которое сгорело и затонуло в июне. Литиевые аккумуляторы горят крайне мощно, выделяют ядовитые газы и могут вспыхнуть снова даже спустя несколько дней. Такие пожары практически невозможно потушить — это показали случаи с кораблями Felicity Ace (2022) и Fremantle Highway (2023). Некоторые города Германии уже запретили электромобили в подземных парковках. Один из норвежских паромных операторов — полностью на своих судах. Рынок разворачивается вспять: General Motors тихо отказалась от цели полностью перейти на электротранспорт к 2035 году (данные Politico); CNBC: «Эйфория закончилась», автогиганты возвращаются к производству бензиновых машин — Ford, Volkswagen, Mercedes и другие пересматривают планы. С 30 сентября в США отменяются федеральные субсидии — до $7 500 на покупку новых и $4 000 на подержанные электромобили. В Китае — «кладбища непроданных электромобилей», продажи раздуты искусственно. Обещания «зарядки за 5 минут» — фантазии, — сообщают СМИ. Источник

Россії вигідне «повітряне перемир'я», яке путін може запропонувати Трампу замість повного припинення вогню, — експерт Центру Карнегі Баунов 📍Кремль може піти на таку пропозицію, щоб остаточно не втратити Трампа як «потенційне джерело легітимації російських вимог до Заходу». 📍А також це вигідно, тому що саме в небі, а не на землі, Україна має більше можливостей контратакувати і доставляти неприємності Москві. 📍Мораторій на далекі удари зніме дуже болюче для Кремля і, головне, для західних урядів питання поставок Україні далекобійних ракет. 📍Це робить російську пропозицію привабливою навіть для Трампа. Не кажучи про те, що і з дорогими системами ППО можна не поспішати. 📍Також це усуне болючу картину влучень по українських містах, віддалених від лінії фронту, — перш за все по Києву або Одесі. 📍Саме тому в Кремлі є надія, що Трамп таку пропозицію прийме. Це набагато більше, ніж невиразні дводенні паузи або обміни полоненими, які відбувалися і раніше. 📍Москва намагається переформатувати війну так, щоб вона велася там і тими способами, де у неї більше переваг, і не велася там, де їх менше. 📍В останні місяці в Росії почали відчувати війну: вона приходить під різними видами — випадкові цивільні жертви, палаючі нафтобази, знищені бомбардувальники, закриті аеропорти, перебої зі зв'язком і мережею. Україна зуміла зробити війну помітною для великої кількості людей в Росії. 📍Поки це не призводить до сильного невдоволення Кремлем. Але не факт, що так буде і далі. А тому російська влада може бути зацікавлена в тому, щоб «локалізувати війну», зробивши її менш помітною для населення РФ.