Для всех, кто любит стихи

[Schatten]

Незнакомый номер. Сто пудов, реклама.

Эти донимают даже по субботам.

То купи по скидке пылесос с вай-фаем,

то охапку яблок прямо с огорода.

Есть, конечно, мысли, что звонят с работы...

 

Незнакомый голос. Это я – твой папа.

Тот, что с фотоснимка, в клетчатой рубашке...

(Тишина такая - можно поцарапать,

Видно, ждут ответа. Напряженно. Тяжко.

Знал бы, что так будет, прочитал с бумажки.)

 

Незнакомый папа... Ну, допустим, здравствуй.

Как я поживаю, мол, давай подробно?

(Но с какого места?) Вроде без несчастий.

(Ты ушел, когда мне... стукнуло два года?

Я разбил коленку и боялся йода...)

 

Незнакомо трудно. Разговор без цели.

Лишь стена, в которой не осталось двери.

Наконец ты все же переходишь к делу,

Мол, помочь бы надо, твой отец стареет...

Браво, незнакомец, я так не умею!

 

***

Говорят, не дети выбирают семьи,

нужно и мириться, и молчать, и слушать.

Мол, иди к иконам, научись прощенью,

лишь простив кого-то, станешь чуть получше.

Но святым, наверно, проще быть святыми -

Их Отец всегда был неразлучен с ними.

 

©Deacon

 

Добавлено через 3 минуты

Серенады уже не в моде,

Менестрели уже не в тренде,

Но у дома прекрасной леди

Я стою при любой погоде.

 

Где бы мне раздобыть гитару

(Балалайку, на крайний случай!)

И припев сочинить получше,

Чтоб стоять под окном недаром.

 

Возле дома прекрасной леди

Я стою... А мороз крепчает.

Леди греется сладким чаем,

Я ж, несчастный - паршивым бренди.

 

А мороз задает мне жару.

Щиплет щеки, кусает уши...

Можно было б - на крайний случай -

На дрова разломать гитару...

 

Но не греют мечты о лете,

И гитару не сыщешь что-то...

Вот что, леди! Идите к черту

Со своей красотой в комплекте!

 

Я втопчу в рыхлый снег окурок

И отправлюсь домой, под пледик.

А у дома прекрасной леди

Пусть другой поторчит придурок.

 

© Кофейная Ведьма

[осень]

Пусть будет снег. Пусть будет белый иней,

И гладь пруда в застывшем хрустале,

И на стекле рисунки снежных лилий,

Огонь в камине и угли в золе.

 

Когда зима немного запоздает,

Мы с нетерпеньем ждём её приход –

А ведь никто из нас ещё не знает,

Что принесёт с собою новый год.

 

Но белый снег тончайшим покрывалом

Укроет тихо жирный чернозём,

И жизнь мы будем начинать сначала,

Грехи отмолим и свечу зажжём.

 

И зимний день как будто искупленье,

Искристый снег как ангела крыло.

Зимой душе доступно вдохновенье

Мечтать о том, что было и прошло.

 

И пусть летят по снежным вихрям кони,

Из дальних стран неся привет тебе.

Пока снежинка тает на ладони,

Успей спросить о будущей судьбе.

 

 

Автор: #НиколаеваПоли@ipoetry

[shejk]

Ти не закрила двері

І вітер увірвався,

Й неначе у пустелі-

Він дико розгулявся.

 

Він замітав сліди,

Залишені тобою,

Я зрозумів, що ти

Не будеш вже зі мною.

 

Цей вітер все забрав,

Цей вітер все розвіяв,

Все те, що я кохав.

Все те, про що мріяв.

 

Мені лиш залишив

Неспокій та печаль.

Дві долі розділив-

Та вітрові не жаль.

 

Хіба він міг збагнути

Про мої почуття.

Хіба він міг відчути,

Що відчуваю я?

 

Цей вітер - одинак,

Він звик до самоти.

А я не можу так -

Мені потрібна - ти!

 

Не знаю, що робити

Без тебе в цім житті -

Забути чи простити

І жити так як всі.

 

І гратись почуттями

Своїми та чужими,

Що ж сталося із нами?

Як стали ми такими?

 

Адже колись кохали,

І була в нас сімя -

Навіщо ж зруйнували

Це щастя ти і я?

 

Навіщо так безжально

Ми обійшлися з ним.

Так просто і банально

Змирилися ми з цим.

 

Ти захотіла волі

Й розкішного життя,

Все сталось мимоволі

І втім моя вина.

 

Не зміг тебе простити

За зраду проклинав,

Хотів я розлюбити -

Та все одно - кохав!

 

Та доля невблаганна,

Й від неї не втечеш!

Вчорашнього кохання

Сьогодні не вернеш...

 

... І двері вже закриті,

І вітру вже нема.

Лиш почуття розбиті,

Й поранена душа...

[осень]

Чтоб боль вас не загрызла изнутри,

Не бойтесь поменять в судьбе решение.

Ты любишь её ? Значит позвони!

Он нужен ? Так отправь же сообщение!

[осень]

Я опоздала — согрешить…

Теперь уже и не охота…

Сейчас мне хочется — дружить,

А дальше… Дом, семья, работа…

 

Сложила мысли в сундучок…

О нём душа моя забудет.

На сундучке висит значок —

С пометкой: «То, чего не будет…»

 

Смотрела — парень нёс цветы,

От предвкушения краснея…

А у меня — о чём мечты?

Чтоб пироги испечь вкуснее…

 

Чтобы было время — час поспать

И чтобы дети сыты были…

А так… О чём ещё мечтать,

Коль мысли о любви остыли —

 

Прокисли, будто молоко…

И как оно, потом — сбежали…

И без любви мне так легко,

Как-будто все хвосты отпали…

 

Теперь мне не за кем рыдать,

Сдаваться некому без боя…

Могу спокойно наблюдать

За однотонною судьбою…

 

Из скучных дней — любовь не сшить…

От пустоты в душе — слабею…

Я опоздала согрешить,

Но может быть… ещё успею…

 

Автор: Ирина Самарина-Лабиринт

 

Добавлено через 2 минуты

С тем, кто унес частицу твоего сердца, не расстанешься до конца жизни, а, возможно, и дольше того (Борис Акунин).

 

Добавлено через 7 минут

Частица моего сердца навсегда останется с тобой (с).

[осень]

Не уделяй мне много времени,

вопросов мне не задавай.

Глазами добрыми и верными

руки моей не задевай.

 

Не проходи весной по лужицам,

по следу следа моего.

Я знаю — снова не получится

из этой встречи ничего.

 

Ты думаешь, что я из гордости

хожу, с тобою не дружу?

Я не из гордости — из горести

так прямо голову держу.

 

БЕЛЛА АХМАДУЛИНА.

[=YaSto=]

ця дівчина має певний неповторний смак,

пізнавши його ти вже не зможеш ніяк...

її подих - із моря свіжий бриз

і ти вже ладен виконувати її кожен каприз

 

колір ночі - її ясні очі

хоч іноді були вони дуже сумні

але тільки він бачив як колись яскраво запалали вони!

 

а голосузвук наче тонкої ноти рух

ця сімфонія самостійно звучала

чужі образи і заздрість заглушала

своїм ритмом усіх навкруги вражала

 

як дотик її лагідних рук

відчуваєш в собі серця шалений стук

і поряд думки. числені думки

навіщо буває так. а може це знак?

 

одного разу всю ніч бачили літні зорі

вони в сутінках розуму не згасли ще й досі

забувши геть усіх віддавалися стрімкій долі

знову і знов ділили любов

а вона як вино потрапляла нам в кров

 

він певен - немє такої кругом

хоч всесвіт накриєш шаленим бігом

 

ця дівчина не раз посміхалась мені

і все перекинула в душі догори

відтепер йому ніколи немає спокою

бо ладен зірвати свій тягар з тобою

 

та зараз вона заслуговує значно більшого щастя

в її долі ніколи не буде нещастя!

а як там далі не буде, він ще зможе любити

хоч полум'я попелом злетіло до неба

та кращої дівчини йому зовсім нетреба...

Змінено 25 січня 2017 користувачем =YaSto=

[осень]

Он просмотрит страницу и тихо вздохнет,

потому что он знает.. она не напишет.

И еще один "день без нее" зачеркнет.

И прошепчет "люблю", но она не услышит.

Он успеет раз десять всех к черту послать,

убеждая себя: "завтра ей напишу!

Как самой ей не стыдно по-дурацки молчать?!

Как она? с кем она? - завтра сам все спрошу."

 

А она не дождавшись, взъерошит обиду:

"Он не пишет так долго, но и я хороша!

Улыбаюсь, все в норме, не подам даже виду,

как от боли страдает разрываясь душа.

Пусть он просто напишет, боже, он мне так нужен!

Я в сети круглосуточно ради него.

Он мой лучший, любимый и самый хороший!

Пусть напишет.. а больше не прошу ничего."

 

Завтра все повторится: он просмотрит страницу,

и еще один "день без нее" зачеркнет.

Снова в мыслях за трусость на себя будет злиться,

но.. увы!.. не напишет и не наберет.

И она промолчит, хоть и будет в онлайн,

вновь уснет.. прижимая к груди телефон.

Молча мучить друг друга - это тайна из тайн.

А она ж его любит, а ее любит он.

 

Первый шаг.. он порой.. словно вызов судьбе.

От молчанья.. увы, вы счастливей не будете.

Позвоните!.. напишите!.. докажите себе!

Что вы цените в жизни того, кого любите.

 

Cherry

[осень]

Глаза в глаза. Лишь слышен сердца стук.

Зима. Их неожиданная встреча.

И перед ней он появился вдруг,

В морозный, снежный и январский вечер.

 

Дороги их судьба сведёт опять,

Ведь ровно год, как не встречались даже.

И ничего им не вернуть назад,

Но это он. Его улыбка та же.

 

"Привет. Постой. Ну как твои дела?"

Он нерешительно спросил. Так непривычно.

"Привет" - ему лишь вымолвить смогла,

"Да у меня всё, впрочем, как обычно".

 

По телу дрожь и мысли в голове

Застынут, словно лёд при минус двадцать.

Мужчина главный был в её судьбе,

Но это в прошлом. Ведь пришлось расстаться.

 

Она и он. Лишь слышен сердца стук.

Зима. Январь. Их встреча не случайна.

Они вдвоём. И никого вокруг.

Любовь жива, но только это тайна.

 

Елена Пивоварова

[осень]

Нічого такого не сталось.

Бо хто ти для мене? Сторонній.

Життя соталось, соталось

гіркими нитками іронії.

 

Життя соталось, соталось.

Лишився клубочок болю.

Нічого такого не сталось.

Ти просто схожий на Долю.

 

#ЛінаКостенко

[осень]

У світі злому і холодному

де щастя зіткане з прощань,

чи ми пробачим одне одному

цю несподівану печаль.

 

Чи будем вік себе картати?

Але за віщо, Боже мій!

За те, що серце калатати

посміло в ніжності німій?!

 

За ті передані привіти?

За тихий погляд, що п'янить?

Нехай це сонечко посвітить.

Нехай ця туга продзвенить.

 

#ЛінаКостенко

[осень]

Розбуди мене, розбуди,

мені сниться холодний сон,

що навколо - вічні льоди,

крижаний зимовий полон.

 

Білі палаци крижані,

кришталеві ґрати колон...

Крижаніє серце в мені,

віддається зимі в полон.

 

Одвикає від літа знов,

забуває знов про тепло,

бо коли проходить любов,

значить, зовсім її не було.

 

Замітає її сліди

білий сніг між білих колон...

Розбуди мене, розбуди!

Мені сниться холодний сон.

 

Ліна Костенко

[осень]

Я хочу знати, любиш ти мене,

чи це вже сон, який уже не сниться?

Моєї долі пекло потайне,

моя сама від себе таємниця!

 

Чи ти за мене душу віддаси,

чи розміняєш суєтно і дрібно?

Краса – і тільки, трішечки краси,

душі нічого більше не потрібно.

 

Чи, може, в цім калейдоскопі літ,

де все нещадно звичне і щоденне,

ти просто мені дивишся услід

і трохи любиш сни свої про мене?

 

#Ліна Костенко

[осень]

Расскажи, ну как ты там без меня?

Раз уж я проиграла на прочность бой.

Люди редко за что-то себя винят,

Вот и я отлично...в ладах с собой.

 

Расскажи, что нового там, в душе?

Как ни странно я тебе все же верю.

Может ты скучаешь за мной уже?

Хотя что я опять по-себе всех мерю...

 

Расскажи, где дерево, сын и дом?

Почему дороги, одни круги?

У меня ошибок набрался том...

Знаешь, как довольны вокруг враги...

 

Только я не морочусь о том ничуть,

Потому что главное в сердце, здесь!

Расскажи ну хоть раз мне о чём-нибудь,

 

...хочу помнить, что ты в этом мире ЕСТЬ!...

 

Ира Долинная

 

 

*****

 

 

Запомни мой номер на экстренный случай,

Я в жизни так редко за кем-то жалею.

Ты очень хороший, а может и лучший…

Но я теперь больше людьми не болею.

 

Удвоилась гордость, утроилась сила,

Здесь бьют все с размаху и без тренировки.

Я много давала, я мало просила,

Чем люди любимей…тем жестче уроки…

 

Зато появилась размеренность взглядов,

И там, где провал, оживает план «Б».

Мне стало понятно, что должен быть рядом,-

Незрячий… кто лучшее видит в тебе.

 

Запомни мой номер на ЭКСТРЕННЫЙ, ВАЖНЫЙ,

Так мало есть тех, за кем я скучаю.

И если раздастся звонок твой однажды :

Я трубку возьму…я возьму…

…Обещаю …

 

Ира Долинная

 

 

****

 

 

Запомни... а лучше выучи как пароль:

грусть имеет предел, и любая боль

преодолима, лишь оттолкнись от дна.

Счастье случается, вера в него нужна!

И не старайся зря подобрать ключи

к сердцу тому, что рядом с твоим молчит.

Сильные плачут, слабые только врут.

Помни, на каждый пряник всегда есть кнут.

Вместо «тянуть резину» - руби с плеча,

О близких и нужных людях умей молчать.

Друг может выстрелить в спину, а враг спасти,

Если ты сделал выбор - тебе нести

Время не лечит, если не хочешь сам -

даже у Бога оставлен любовью шрам.

Знай, что у каждого страха есть стоп-рычаг!

Мысли - твоя тюрьма, но и твой очаг.

Пустое дается легче, но суть одна:

за важные в жизни вещи горька цена.

Не верь в бесконечность завтра, живи «сейчас»,

да будет любая правда тебе в запас.

Ответы ищи в тишине, оставляя шум…

________________________________

и это последнее….что для тебя пишу….

 

Ира Долинная

[осень]

Ще вчора була я висока, як вежа.

Здається, ще трохи — дістану зеніт.

І раптом, як вибух,— обвал і пожежа.

Розтрощений камінь — уже не граніт

 

Руйновище віри, і розпач, і розпач!

Під попелом смутку похований шлях,

Зажурені друзі сахнулися врозтіч.

Посіяне слово не сходить в полях.

 

На те й погорільці,— будуємо хатку.

Над хаткою небо. А знов голубе.

Найвище уміння — почати спочатку

життя, розуміння, дорогу, себе.

 

#ЛінаКостенко #

 

Добавлено через 38 минут

он знал, что не надо возвращаться.

это будто бездумно креститься, причащаться.

если ушёл, — держи свой путь.

нечего кота за хвост тянуть.

он каждый раз говорил себе это:

у неё на другие рейсы взяты билеты,

она чище слезы, что падает с неба оземь.

у меня же — лишь эта пыльная осень

и немного рома в бутылке.

будто разбив копилки,

они дарили друг другу всё, что собирали:

разбитые стёкла надуманной морали,

тела, запахи, дороги. на прощание,

она брала с него обещание:

ты помни, что нет нас.

есть только наше звучание.

он пытался сдержать слово.

зажать, затушить, заглушить.

но снова и снова

просыпался с вопросом,

голосящим из дна:

как она? где она? с кем она?

а она себе говорила: о боже.

я ведь не думала, что мы так похожи.

я через месяц уеду. у меня впереди

невиданные победы

и значок отличия на груди.

а тут такое. никакого покоя,

я ревную уже к каждой встречной,

наша линия видится мне вечной.

он тоже не терпит суеты и гула.

как быстро я утонула.

засыпая, думаю о его руках.

как это случилось со мной? как?

 

он стоит, глядя на свои ладони, у окна.

по-прежнему думает: где она? с кем она?

проходит зима, весна.

жизнь тесна для обоих.

и шатка её основа.

однажды он решил сдержать, данное ей слово.

[осень]

Я не скажу і в пам'яті — коханий.

І все-таки,

згадай мене колись.

Ішли дві долі різними шляхами.

На роздоріжжі долі обнялись.

 

Ліна Костенко

[осень]

Вже одпручалась гордістю і смутком,

одборонилась даллю, як щитом.

Як довго йшла до тебе, як нехутко,

і скільки ще і сумнівів, і втом!

 

Прийми мою понівечену душу,

збагни й пробач мій безнемірний острах.

Дай хоч на мить забути слово — «мушу»,

це перше слово з букваря дорослих.

 

Мені без тебе сумно серед людства....

 

Ліна Костенко

[осень]

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю,

несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.

гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

 

ЛінаКостенко

[осень]

Крізь відстані

 

і здичавілі пущі,

 

крізь непробудні кам’яні пласти,

 

крізь болота й пустелі загребущі

 

ідуть машини, коні й поїзди.

 

Лопата йде у загадки первісні.

 

Ракета зорі дальні перейма...

 

З душі у душу —

 

найкоротша відстань.

 

Чому ж так часто транспорту нема!

 

 

 

Ліна Костенко

[осень]

Розкажу тобі думку таємну,

дивний здогад мене обпік:

я залишуся в серці твоєму

на сьогодні, на завтра, навік.

І минатиме час, нанизавши

сотні вражень, імен і країн, —

на сьогодні, на завтра, назавжди! —

ти залишишся в серці моїм.

А чому? То чудна теорема,

на яку ти мене прирік.

То все разом, а ти — окремо.

І сьогодні, і завтра, й навік.

 

Ліна Костенко

[осень]

Напитись голосу твого,

Того закоханого струму,

Тієї радості і суму,

Чаклунства дивного того.

Завмерти, слухати, не дихать,

Зненацька думку перервать.

Тієї паузи безвихідь

Красивим жартом рятувать.

Слова натягувать, як луки,

Щоб вчасно збити на льоту

Нерозшифрованої муки

Невідворотну німоту.

Триматись вільно й незалежно,

Перемовчати: хто кого.

І так беззахисно й безмежно

Чекати голосу твого.

 

Ліна Костенко

[осень]

В дні, прожиті печально і просто,

Все було як незайманий сніг.

Темнооким чудесним гостем

Я чекала тебе з доріг.

 

Забарився, прийшов нескоро.

Марнувала я дні в жалю.

І в недобру для серця пору

Я сказала комусь: – Люблю.

 

Хтось підносив мене до неба,

Я вдихала його, голубе...

І не мріяла вже про тебе,

Щоби цим не образить тебе.

 

А буває – спинюсь на місці,

Простягаю руки без слів,

Ніби жду чудесної вісті

З невідомих нікому країв...

 

Є для серця така покута –

Забувати скоріше зло,

Аніж те, що мусило бути

І чого в житті не було.

 

#Ліна Костенко

[осень]

Який важкий, який ласкавий погляд,

Які повільні, зважені слова!

Один якийсь малесенький недогляд -

жагучий смуток душу залива.

А день як день. Розмова розумова.

І раптом очі - вибухом стихій.

Ти хто такий - зальотник, Казанова?

Чи той єдиний, той на світі мій?

Ці дивні очі, келихи трутизни,

Настояні на сонці і журбі.

Чого шукаєш - флірту чи вітчизни?

Навіщо так? Мені ж не по собі.

Як п'ятиборців погляди розводжу.

Перемогла, не знаю, чи здаюсь.

Минають дні... Забуть тебе не можу.

Минають дні... Згадать тебе боюсь.

 

© Ліна Костенко

[осень]

Сама пішла світ за очі – аби

знайти від тебе крихту порятунку.

 

Мої думки, як дикі голуби,

в полях шукали синього притулку.

 

Сама втекла в сніги, у глухомань,

щоб віднайти душевну рівновагу.

 

І віднайшла – гірку печаль світань.

І п'ю, немов невиброджену брагу.

 

І жду якогось чуда із чудес.

Читаю ніч, немов би чорну книгу.

 

Якщо кохаєш – знайдеш без адрес

оцю хатину за морями снігу.

 

Добавлено через 4 минуты

Де є любов - там темряви нема,

де сходить сонце - ніч уже безсила.

Світись в мені, любове яснокрила,

щоб в серці не селилася зима.

 

Ліна Костенко

[осень]

Спини мене отямся і отям

така любов буває раз в ніколи

вона ж промчить над зламаним життям

за нею ж будуть бігти видноколи

вона ж порве нам спокій до струни

вона ж слова поспалює вустами

спини мене спини і схамени

ще поки можу думати востаннє

ще поки можу але вже не можу

настала черга й на мою зорю

чи біля тебе душу відморожу

чи біля тебе полум’ям згорю.

 

Ліна Костенко