Наташа, я не образилась. Не думайте такого. Може не зовсім вклала той смисл в ваші слова, що ви вклали, десь трохи здивувалась, але не образилась. Кожен з нас має свою думку чи погляд на якісь дії. Тож я вирішила дати розгорнуту відповідь, чому я живу так, як живу; і чому мене не лякають зміни у житті. Може вона була емоційною... так, трохи є, але ніяких образ чи невдоволення від вашого питання. Ви відкрито запитали , я, маю надію, досить в подробицях розповіла про своє бачення. Нема з чого вибачатись
В мене є подібний приклад перед очима. Знайомі з дитячого садочку. Діти одного віку. Різниця в віці між нами, дорослими, більше 10 років, вони молодші. З такою ж позицією, що зі своєї квартири нікуди і нізащо. Ми за цей час змінили три адреси квартир, продали їх, купили ділянку та побудували будинок, продали будинок та змінили країну. Після закінчення ліцею син поїхав навчатися в Польщу, поки він там навчався ми тут купили йому квартиру на випадок, якщо схоче повернутися. Ні, не повернувся, тож продали його квартиру тут та купили йому квартиру там. Все, що залежало від нас, як батьків, на наш розсуд, він отримав по максимуму. Гарну освіту; поради стосовно життя, якщо питав; квартиру, щоб не відволікався на побут та міг зосередитись на кар'єрі; і повну самостійність, щоб розумів, чого він вартий в житті. Звісно, що і повну незалежність від гаманця батьків.
Знайомі за цей час залишились в тій самій квартирі, син закінчив медичний універ в Києві, бо пожалкували грошей відправити в Польщу, де в них близькі родичі. Окремого житла в сина нема. Роботи, щоб бути незалежним від гаманця батьків теж нема. Оженився... Для розуміння, вони лікарі, тож заробляють гарно, на старті нашого знайомства в нас були приблизно однакові умови, що з житлом, що з фінансами. Але небажання відпускати сина від себе, небажання щось змінювати в житті- вона єврейська мама, що кричала мені, коли наш син поїхав навчатися до Польщі, що я не мати, а мачуха. Але ж що маємо на сьогодні - таке враження, що я, таки, мати і спокійна за подальше життя мого сина, бо була установка на те, що він повинен самостійно влаштовувати життя і бути незалежним від обставин та фінансово. Про те, що мають вони- розповіла. Тож небажання відпускати сина від себе обернулось не дуже гарним результатом для сина. Але ж, по версії знайомої, мачуха я 😁. Як тут не згадати поговірку про те, що кожен коваль своєї долі. Хоча я і фаталістка, але ж таки так - щось для цієї долі ми можемо зробити і самі.
Про парадокс. Мені та чоловіку дуже важливо мати "фортецю", я не розумію, як можна тинятися чужими хатами до скінчення життя і всі розмови, що власна нерухомість, то гиря, відверта дурня для мене. І разом з тим, ми з легкістю розстаємося з "однією фортецею" та починаємо облаштовувати нову. Я легко змінюю одну оселю на іншу, але тільки в тому разі, якщо розумію, що не залишусь без оселі, облаштованої так, щоб я там почувалась затишно. Мандри це добре, але я повинна знати, що повернусь в свою квартиру(будинок), де кожна річ належить тільки мені і на ній не залишилось ніяких слідів невідомих людей.
На Ютубі є канал родини з Білорусі. Мені цікаво було слідкувати за змінами в їх житті. Вони побудували гарний будинок ( барн-хауз) і вимушені були залишити його , бо політика. Приїхали в Україну, поїхали з неї в Польщу перед самим початком навали, з Польщі в Німеччину, отримали там громадянство, зараз переїхали в Португалію. Я це до чого. Вони поміняли за цей час кілька десятків орендованих квартир. Їх ролики завжди чудові, про свої "пригоди" вони завжди розповідали з легкістю. І ось вийшов ролик , де вони відповідають на питання своїх підписників. І тут починається розповідь про те, що це дуже важко ( двоє дітей -підлітків), всі ці переїзди в невідоме, все це орендоване житло розхитувало родину. Але залишали це за кадром і дуже мріють про те, що збудують собі новий будинок!!! Тож зовнішня легкість прийняття обставин, що вирвали їх з будинку мрії та змусило тинятися різними країнами не завжди є такою насправді і є речі, які краще залишати тільки для себе. Але те, що вони приймають зміни обставин і рухаються далі мені зрозуміло і близько. Як і те, що нема нічого кращого, ніж власна оселя, куди завжди можна повернутись. Якось так...