Canton

Це буде довгий та сумбурний допис. Багатьом він не сподобається, а ще хтось прочитає його усім відомим мʼяким місцем. І все ж таки… Допис бійця про те, що він уходить в СЗЧ, бо заїб@вся чекати якоїсь справедливості, здійняв неабиякий галас в соцмережах. Одразу хочу зауважити той факт, що я не засуджую його і в той же час, не виправдовую. Він сам собі дасть раду… Але, давайте поговоримо, бо… Випадки самовільного залишення частини, як і причини, бувають різні. Наприклад хлопця тормознули на вулиці ТЦКщники і прямо в капцях мобілізували. Тобто відправили у військо. Не давши навіть заїхати додому, обняти дружину, дітей, матір із батьком. (Мʼяко кажучи, дурня повна і про це ми вже говорили). Але тим не менш, військкомат свою роботу виконав. Як тут не згадати фразу з одного фільму, «Я, викрутився! Тепер ваша черга». І ось людина, яка ображена на все та всіх, попадає в Навчальний центр і при першій можливості «стає на лижі». І ніхто його не шукає. Це важливий момент. Запамʼятайте його. Безумовно, не усі таким чином мобілізовані одразу йдуть в сзч. Припущу, що з сотні, чоловіка два-три. Але йдуть. Друга категорія, це ті, хто уходить вже потрапивши в свою частину. (Тобто навіть до першого бойового виходу). Реальний приклад. Військовий отримав відпустку «по семейним», бо у нього весілля. Радісно поїхав до нареченої і… більше не приїхав. В селі йому сказали щось накшталт, «Та навіщо воно тобі уто потрібно, та армія. От у Миколи син вже рік як втік з бригади. Сидить спокійно собі вдома, бухає і нікому він не потрібен, ніхто його не шукає». І наш герой почувши поради з усіх боків, робить так, як йому радять близькі. Сидить вдома і… дійсно, нах нікому не потрібен, ніхто його не шукає. Військова частина безумовно його подала як «сезечє», але на цьому все. Є люди, які йдуть з бойових. Це окрема і дуже складна історія. Надскладна. Іноді бійці розуміють, що поставлено дурне завдання. Операція спланована, (якщо взагалі спланована), через дупу і у тебе є два виходи. Або піти туди і майже стовідсотково загинути, бо є деякі командири, яким… Ну ви зрозуміли. Або піти в сзч. Бо тебе банально не чують. І на ранок командир взводу дізнається, що у нього певна кількість бійців відсутня. Зброя, інвентарне майно на місці, а їх самих немає. І телефон не відповідає. Так, є велика… величезна кількість командирів різних ланок, які бережуть своїх «пацанів», бо розуміють просту істину. «Загубиш по дурості особовий склад, ніколи потім не відмиєшся. Та й толку тоді від тебе та твого взводу, роти, батальйону, якщо він виявиться не боєздатним». Але ж на жаль є різні командири. І цей факт глупо відкидати. Правда в даній ситуації існує ще одна категорія військовослужбовців, «отказники». Тобто ті, хто відмовився виконувати дурну задачу, але не втекли з частини. І часто буває, що умовні сто відказників, після НОРМАЛЬНОЇ розмови із командиром, або новим командиром, перетворюються на десять. Інші погоджуються продовжувати виконання завдань. Але тут треба зауважити те, що деякі потужні полковники не здатні апріорі розмовляти з людьми по-людські. Історій, як і підрозділів, безліч. Різних історій… У кожної людини є свій поріг терпіння. І десь я розумію градус обурення цього хлопця, вчинок якого обговорюється зараз майже усіма. Він їб@шить пʼять років, з яких половина, це повномасштабна війна, але гадки не має, скільки ще? Він, (і якщо би тільки він), не може знайти відповідь на просте питання, «А чого обовʼязок, який прописаний в 65 статті Конституції, стосується не кожного. Ой далеко не кожного. І чому тих сзчшників, які зʼібались з частини, не встигнувши доїхати до зони бойових дій ближче ніж пʼятдесят кілометрів, ніхто не шукає? Їм виходить похеру, а ти та твій взвод змушені «ригати» за себе і також за них». Вони навіть не соромляться знімати постити коротенькі відео в соцмережах, як їм оху@Но живеться, бо що? Вірно! Ніхто їх толком і не шукає. Бійці геть не розуміють, чому хлопця мобілізують прямо в гумових капцях з городу, де він збирав кортоплю, а гламурні тіпочки в потужних тачках, які не вилазять зі спортзалів, усі як один… «не підлягають призову». І питань у тих, хто на собі тащить весь цей ***@ць під назвою війна, з кожним днем все більше. Може зараз, після допису цього парня, хтось почне думати головою, а не дупою?! Хоча… Про що я зараз? Кому війна, а кому «хочу мышью открывать окна! И хочу иконки на рабочем столе». p.s. Про те, що коїться в шпиталях будемо говорити, чи не треба? Політика деяких чиновників «Чік-чірік, я в доміку! Нічого не чую, нічого не бачу», як на мене, злочинна! Позывной Кот

Прошлогоднее, но актуальности не потеряло... У них сейчас лучший период их жизни. "Мои родители последние двадцать лет живут в "частном секторе" большого города. (…) Там нет асфальтовых дорог, нет канализации (хотя почти у всех есть санузлы), телефон появился лет 15 назад, тогда же – газ. Газ – это значит, что зимой два (а то и три) раза в день не нужно носить уголь в ведрах из сарая и топить печку. Газ – это еще хорошо, не везде он есть. Лет десять назад около заборов стали появляться иностранные машины. В последние лет пять не изменилось ничего. (…) Еще на этой родительской улице теперь живет в доме своих родителей "герой войны", по совместительству – бывший вагнеровец, по совместительству – бывший закоренелый вор. Сколько я себя помню – он всегда сидел в тюрьме то из-за мелких краж, то из-за хулиганства. Выходил на пару месяцев, бухал, грабил – и снова отправлялся в тюрьму. Если за эти месяцы у кого-то на огороде или в доме что-то пропадало – думали прежде всего на него. Теперь он с медалью и с новенькой машиной. Свозил своих родителей на море, кстати. Говорят, они плакали от гордости за сына. А прямо через дорогу, в соседнем доме, живет родительская соседка. Она работала трамвайным кондуктором, может быть, из-за этого традиционно громко матерится. А последние полтора года рассказывает, что ее зять все чаще стал говорить, что поедет добровольцем на войну. Ведь кредиты сами себя не отдадут. И ведь правда не отдадут – еще через дом другой сосед из-за кредитов и спился, сердце не выдержало, накануне весной тоже хоронили всей улицей. Я жил на этой улице десять лет. Родители все еще живут на этой улице, потому что тут у них и баня, и гараж, и огород – не то что "в этих ваших квартирах, где один на одном". А что до ветеранов "Вагнера" по соседству – так а где они теперь не по соседству? Каждый раз, когда я слушаю "экспертов", которые рассказывают мне из своих теплых студий в Нидерландах или Израиле, как народ страдает под гнетом путинского режима и как из-за войны и санкций этот народ потерял все, я думаю именно об этой улице. Я думаю о ней и тогда, когда смотрю на ютьюбе очередные дебаты одного "либерального" эмигранта и другого "либерального" эмигранта. Ну, это там, где они говорят, что вот-вот из-за непосильного гнета санкций народ поймет, что "режим Путина" все у него отобрал. Поймет – и, как они надеются, восстанет. Ну, или не восстанет, но хотя бы будет саботировать режим. Или еще что-то эдакое. Недавно известный психолог Людмила Петрановская в одном посте попыталась свести воедино все потери российского народа, чтобы доказать нам, что "не все россияне – выгодоприобретатели этой войны". В ее списке оказалось несколько пунктов: обрушение национальной валюты и стоимости всего имущества в "твердом эквиваленте", "закрытие мира" для туристов, закрытие перспектив для детей по учебе за рубежом, урезание гражданских прав и свобод, деградация образования, деградация культуры, "разлучение семей из-за отъездов", еще что-то такое. Прочитав этот список, я лишний раз поблагодарил судьбу, что родился не в Москве и все еще не утратил связь с реальностью. Потому что если взять за "российский народ" две трети российского населения, то "российский народ" ничего этого не терял. Потому что у него ничего этого и не было. Доллары он, народ, в последний раз держал в руках году эдак в 97-м – как забавную вещицу, не более. В театры он никогда не ходил и совершенно не заметил, как лучшие режиссеры покинули Россию и оставили его, народ, ни с чем. Его дети ходят в ту же школу, что и когда-то ходил он сам – возможно, даже к той же учительнице, которой уже лет семьдесят. Ему, народу, и невдомек, что можно учить детей без крика и что по школьным газонам можно ходить. Наконец, если с ним и "разлучали семьи", то только из-за тюрьмы, мобилизации и службы по контракту. У него, народа, никто в Грузию и Казахстан не уезжал – у него вся родня и дальше своего города-то никогда не была. А что цены в магазинах повысились – так никогда этот народ на магазины и не надеялся. У народа в подполье и картошка, и банки с соленьями на всю зиму. Как-нибудь переживем. Так что народ, в общем, ничего и не потерял. Терять ему особенно и нечего. Но что приобрел? Вот приобрел он много, несказанно много. Во-первых, деньги. Очень много денег. Да, десятки тысяч российских солдат не вернулись, но ведь сотни тысяч – вернулись! И вернулись с такими миллионами рублей, о которых раньше и подумать не могли. В родном городе моей жены (не таком большом, как наш, но гораздо более промышленном) один мужик вернулся домой с тремя миллионами рублей, которые он в компании своих друзей прогулял за десять дней. По триста тысяч в день на компанию – включая безлимитный алкоголь и проституток. Вот это – жизнь! Те же, кто семейные, – те ездят на моря, покупают квартиры, обновляют автомобили. Во-вторых, принадлежность к великому. Как наши деды победили фашизм, так же и мы побеждаем нацизм (или что там теперь?) в Украине. А заодно побеждаем геев, евреев, весь коллективный Запад, масонов и вообще всех-всех-всех. Те же, кто постарше, радуются возрождению пионерии, начальной военной подготовки, школьной формы и вообще всех атрибутов их молодости. Наконец-то, а то современная молодежь совсем распоясалась! И все это – вообще не напрягаясь, чаще всего – даже не поднимаясь с дивана. И что вы предложите народу, который из-за этой войны разбогател и почувствовал себя великим, как восточный царек? Киношки про дворцы заворовавшихся чиновников? Так этот народ давно, еще с 90-х знает, что его обворовали, тут никаких новостей нет. Разговоры о том, что это народ виноват (как "оставшийся") в преступлениях режима? Интервью о демократии и правах человека? Трагические истории посаженной Беркович или Мельконьянца? А это кто вообще? (…) Денежные подачки, которые на своей работе народ никогда не заработает за десятки лет вкупе с принадлежностью к великому, – гремучая смесь. Если не брать ее в расчет, можно бесконечно долго удивляться, отчего на прошедших выборах за губернаторов-назначенцев и "правящую партию" голосует в основном село (а не крупные города) – хотя именно это село и понесло основные потери от мобилизации. Именно эта гремучая смесь подталкивает голосовать за власть бабулек, которые приходят на избирательные участки в платье, купленном лет двадцать назад. Они искренне голосуют за власть, которая вот-вот – и построит великую страну – назло врагам, естественно. И именно эта смесь порождает тотальное непонимание между тонкой прослойкой действительно потерявших все от этой войны и подавляющим большинством населения, которое не потеряло ничего, но получило – все. В наших интеллигентских разговорах, надеясь, что скоро морок закончится, мы стараемся не вспоминать еще и вот о чем. У многих сотен тысяч мужчин и женщин, которые уже прошли через нынешнюю войну и процессы по "восстановлению новых территорий", есть миллионы детей. Эти миллионы детей полагают, что их отцы и матери делают сейчас героическое дело. Искренне полагают – по праву того, что это их родители и они не могут быть упырями. Эти миллионы детей на 1 сентября надевают галстук-триколор, смотрят все тот же телевизор, слушают рассказы отцов об "укропах", ездят через разрушенный Мариуполь на отдых в Крым (с отцами или без). Если мы хотим после окончания войны начать рассуждения об общественном покаянии, то придется дождаться, пока эти дети вырастут, родят новых детей, и вот уже этим (еще не родившимся) детям можно будет рассказывать, что их деды совершали недостойные поступки. О дедах это слушать как-то проще, чем об отцах. Внутреннее, а не наносное покаяние в Германии началось в 1970-е – как раз, когда выросли дети детей национал-социалистов. Вот тогда – эдак к концу 2040-х годов – и можно будет разговаривать с народом о потерях, которые и правда понесло российское общество от нынешней войны. По крайней мере, кто-то в народе это и правда будет слушать. К тому времени, кстати, наконец перестанут работать в школах и учительницы, чья карьера началась еще при Брежневе. А пока народ переживает, возможно, лучший период в своей жизни. Да, некоторые его представители периодически возвращаются с войны в цинковых гробах. Зато хоронят всей улицей – чем вам не возрождение традиционных ценностей?" Сергей Чернышов, кандидат исторических наук

Графоман один состряпал. Еще 16 сентября uk.tgstat.com/fa/channel/@Mccartneyser68 https://www.facebook.com/profile.php?id=100094461261849

Потому что у нас ею занимаются не специалисты по боевой пропаганде, а "мальчики-зайчики", маркетологи и прочие уеб...ны...

А поки ворог просунувся біля Кругляківки, Кліщіївки, Красногорівки, Гострого, в Невському, Північному, Торецьку, Георгіївці та Максимільянівці. Також окупанти мають просування на околиці населеного пункту Красний Яр, на Покровському напрямку та окупували населений пункт Гродівка на тому ж напрямку. (С)

Зрадник збірної України з футболу зібрав гроші для російської армії у Курській області Колишній капітан збірної України Анатолій Тимощук взяв участь у російському військовому аукціоні. 45-річний ексфутболіст, який останнім часом працює тренером у "Зеніті", передав свою футболку з автографом. Екіпірування було зроблено в оливково-зеленому кольорі та було приурочено до матчу в День пам'яті жертв блокади Ленінграда. За кілька днів одяг було продано за 700 000 рублів (близько 312 000 гривень). Як уточнюється на майданчику, де проводився розіграш, отримані кошти будуть направлені до Курської області. (С)

Информация дополняется. На момент моего поста было так, как на скрине первоисточника. Теперь есть новая инфа у него же Ждем подтверждения западных разведок.

Вроде приняли... 05.09.2024Розсилання акта 05.09.2024Повернуто з підписом від Президента України 23.08.2024Закон направлено на підпис Президенту України 23.08.2024Повернуто з підписом Голови Верховної Ради України 23.08.2024Передано на підпис Голові Верховної Ради України

Не знаю в каком єто сейчас виде. Вроде только первое чтение было "Во вторник, 20 августа, парламент принял закон, предлагающий не налагать наказание за первое самовольное оставление воинской части (СЗЧ) или дезертирство, если военный вернулся самостоятельно и командир разрешил ему продлить службу, сообщил народный. депутат Ярослав Железняк. Законодательная инициатива №11322 была принята 270 голосами депутатов. Целью закона является усовершенствование уголовного законодательства в условиях военного положения, в частности создание юридических механизмов для освобождения военнослужащих ВСУ от уголовной ответственности за определенные военные правонарушения". (С)

Отака х...ня, малята! 😦 В 2019 мені теж казали, що я не народжений для війни. Я тисячу раз питав себе: - Сергію, нащо ти це робиш?, коли заїджав вперше в нині окуповані Піски. Було дуже страшно, було дуже боляче переживати втрати, але, мені абсолютно не соромно за мій солдатський шлях. Я був дитиною, коли вперше побачив розйобані будинки та зграї безхатніх собак. 5 років в Збройних Силах лише переконали мене ось в чому: ніхто не народжений для війни. Я не винуватий в цьому, але війна прийшла в мою країну, а я, як громадянин - маю її захищати. Чи так само думають ті, хто живуть поруч? В 2014 ми, як суспільство, не були до неї готові. Під час повномасштабного вторгнення, як виявилось, теж. За всі ці роки, ніхто так і не відповів на головне запитання: яка вона, архітектура нашої національної безпеки? Невже вся наша національна безпека - це стомлена піхота, в яку всі так вірять? Що буде, якщо ця вона сточиться в боях на Донецькому напрямку? У Матвія Христос каже фарисеям, які його випробовували: віддайте кесареве - кесареві. «Захист Вітчизни, Незалежності та територіальної цілісності України є обовʼязком громадян України» - кричить нам 65 стаття Конституції, але ніхто не готовий почути. За 11 років війни з росією наше суспільство та наша влада не знайшла в собі сил серйозно і чесно говорити про реалії затяжної, постійної війни. Нам казали, що в жодної з сторін ресурсу не вистачить на рік, що війна закінчиться за два-три тижні. Солодка брехня розсіялась, залишились сумні реалії: ми і досі ігноруємо дійсність. Ми і досі не збагнули, що можна перемогти будь-яку армію, але неможливо - озброєнну і готову до найгіршого націю. Влада просрала дорогоцінний час, але у нас все ще є шанс та можливість не тільки вибудувати нову національну архітектуру безпеки, але й урівняти громадян в правах та обов’язках. Я зараз не кажу про справедливість, бо її не існує, навіть якщо в своєму ідеалізмі ми прагнемо її встановлення. Я кажу про прагматизм та спроможність нашої держави обороняти своє. Ми дійшли до Рубікону, коли піхота більше не вивозить, а суспільство продовжує «вірити в ЗСУ», замість того, щоб відповісти собі на запитання: - Чи захистив ти Вітчизну? Нас переконують, що піхоту, яка вивозила цю війну на своїх плечах нема ким міняти. 5 млн військовозобовʼязаних чоловіків кажуть військовому на нулю, що це не їхня війна, і що він має бути там до самої перемоги. Провина піхотинця полягає в наступному: - він вижив, - не потрапив в полон, - не отримав серйозного поранення. Саме тому він і має продовжувати нести свою службу, поки інші громадяни отримують фейкові інвалідності, фіктивно одружуються з жінками з інвалідністю, фіктивно усиновлюють та ухиляються від виконання конституційного громадянського обов’язку. Виявилося, що образ захисника, який весь час створювали медіа - занадто гламурний та нереальний. Це сталева людина, яка колись погодилась захищати це суспільство без термінів і строків. Без термінів служби, без осяжного права на демобілізацію, приїджаючи в мирний тил, слухаючи суспільство доброволець починає розуміти, що кріпосне право не скасоване, а його - призначено винним та відповідальним. Починається міграція в тил, у відносну безпеку. Починається тотальна корупція: 2500 у.е - середня ціна «обмежено придатного», під час проходження військово-лікарської комісії. За повну непридатність візьмуть удвічі більше. Відсутність чітких термінів служби сприяє «чорній демобілізації»: одруження на пенсіонерках з інвалідністю колись були мемом, а зараз - дуже поширене явище, розводяться з дружинами, щоб оформити одноосібне опікунство над дитиною, розводять своїх власних батьків, щоб оформити догляд за матір’ю чи батьком, йдуть в СЗЧ. В історії є багато чому повчитись, але, нажаль, ми не вчимо уроків історії. Влада і досі не здатна на серйозний діалог із суспільством та нетолерантність до невиконання громадянського обов’язку широкою верствою громадян. Замість доктрини «воювати - обовʼязок кожного громадянина» держава пропонує безстроково призначати захисниками тих, кого змогли відловити на вулицях. Питання перепочинку піхоти та встановлення чітких термінів служби на нулю - питання національної безпеки. Відсьогодні я йду в СЗЧ, до встановлення чітких термінів служби, чи до свого 25 річчя, маючи за своєю спиною 5 років бездоганної солдатської служби. Підхреслю: бездоганної. Надіюсь, цим вчинком вдасться донести до влади та суспільства необхідність розмови та вирішення цієї ситуації. Моя позиція залишається незмінною: ми маємо створити мобілізаційну чергу з числа всіх військовозобовʼязаних українців, і тоді демобілізація стане реальністю. Озброєнну та навчену націю - не перемогти. Сергей Гнездилов.

Звиздеж от первого до последнего слова...

Знаешь Вы ты дуду на льду...

Єтот славний воєн з Кривого Рога. Він старається для вас. А ви навіть не знаєте його ім'я. Давайте хоча б лайками підтримаємо, його. Йому буде дуже приємно!(С)

Шахед-136 В 4000 км на всякий случай...

Был "термос Порошенко", будет "парханат Зеленского"

Не льстите себе, от таких как Вы мандавошек и подхватывают

Мы соседи по поселкам, лично знакомы. Кофе пьем на "Самолете" Фирштейн, майне кляйне "Сладенький"? И еще - "Тикайте собі у сраку" (С)

Не звиздите, сладенький... Окружная это еще не балалайня...может только в Ваших влажных эротических снах

Это из этой серии

Уникальный уебoк!

Сцуко, криво повесит еще и наеб...ся оттуда...

Розберімося іще раз по нічних прильотах, аби не було плутанини Сьогодні вночі було атаковано два об’єкти РФ, де зберігався боєкомплект - 23 арсенал ГРАУ в Тверській області (це на північ від України) та 719 артилерійську базу в Краснодарському краї (на південний схід від наших кордонів). ⁉️Що там зберігалося? 📌719 артилерійська база - це основний хаб зберігання північнокорейських боєприпасів згідно зі звітом (https://beyondparallel.csis.org/major-munitions-transfers-from-north-korea-to-russia/) CSIS (Центру стратегічних та міжнародних досліджень) - американського think thank. Ще в лютому цього року в дослідженні аналітиків йшлося, що Тихорецька база була значно розширена саме з метою зберігання північнокорейських снарядів. Корейці відвантажують снаряди зі свого порту Наджін та транспортують до в російський портів Восточний поблизу Находки та Дунай біля Фокіно. Звідти - залізницею снаряди транспортуються до трьох баз зберігання: ▶️719-та база в районі Тихорецька в Краснодарському краї — 45.88726, 40.03707, близько 400 км від України. ▶️68 арсенал в Моздоку, Північна Осетія — 43.742116, 44.533968, близько 820 км. ▶️Склад поруч із селищем Єгорлицьке в Ростовській області, на території колишньої вертолітної бази — 46.57336, 40.59062, близько 320-350 км. 📌23 арсенал ГРАУ. Він розташований лише у 16 км на південь від вже знищеного 107-го арсеналу під містом Торопець на Тверщині. Цей склад приблизно вдвічі менший за вже знищений. Його площа - близько 2,6 квадратних кілометрів. Яка номенклатура боєприпасів на ньому зберігається - під питанням. Але той факт, що наші спецслужби першим уразили саме 107-ий свідчить про його пріоритетність над 23-ім. На ураженому сьогодні 23-му складі, до речі, було зафіксовано переважно відкрите наземне складування, на відміну від 107-ого, де все ж були укриття. (С)

Джеймс её на х...ю вертел, а не нырял по самое темечко...

Україна дала дозвіл на транзит російської нафти для угорської компанії MOL і невідомо що отримала навзаєм! Я не можу зробити іншого висновку з відповіді МЗС на прямо поставлені мною питання: 1. Чи проводились консультації з угорською стороною щодо надання згоди на транзит російської нафти через територію України? 2. Чи погодилась українська влада надати дозвіл на транзит? 3. У разі якщо дозвіл було надано, то на яких умовах, і які преференції та поступки отримає Україна від Угорщини? У відповіді, яку я обіцяв оприлюднити, міністерство спихує все на Єврокомісію і такі документи, як Енергетична Хартія та угода про Асоціацію з Євросоюзом. І єдине, що заважало транщиту російської нафти в Угорщину - це угода з Лукойлом. А якщо угода не з Лукойлом, то значить все гаразд. Така еквілібристика. Почитайте самі. Факт, що нафта залишається російською, тільки постачальник тепер угорський. І МЗС не каже які саме політичні поступки від Будапешта, якщо такі є, отримала воююча Україна. Угорщина блокувала не раз наші потреби в Євросоюзі і НАТО. І чи є ці поступки взагалі? Бо прикриватись лише угодами - дуже слабка позиція для вельми особливого часу. Якщо йдеться лише про гроші, то оплата за транзит не перекриє тих збитків, які Україна несе від росії і не ліквідує перешкод від угорської влади. Тоді питання - виходить, питання в грошах, але хтось переплутав державні інтереси з власною кишенею? І як тоді говорити на міжнародних зустрічах про посилення санкцій проти москви, коли українська влада сама дає москві заробляти, (ну і про себе не забуває в приватному порядку)? Це я так, трохи офіційно все описав. Бо, насправді це виглядає як люта жесть. Або як зрада. В. Арьев