ЧАС ГОВОРИТИ ПО-ПОГАНОМУ?
Ворог контролює небо, перевага у авіації над нашою у понад десять разів. Ми економимо кожний снаряд, ворог витрачає їх в рази більше. Союзники надали нам бронетехніку із розрахунку приблизно на штат двох американських дивізій. Перед нам фронт завдовжки півтори тисячі кілометрів, сотні квадратних кілометрів щільних мінних полів, та ешелонована оборона з трьох ліній укріплень. Це – та реальність, в якій розпочався і наразі відбувається наш наступ.
Тим часом у іншій реальності ситий гарвардський професор політології, який бачив війну виключно в телевізорі, бере до рук калькулятора, і ділить відстань до Севастополя на відстань, яку за добу пробили наші бійці. І з поважним видом пише, що до звільнення Криму нам лишилося біля 16 років.
Тож склалась парадоксальна ситуація, коли на Південному та Східному фронтах обстановка краща, аніж на безкровному, але від того не менш важливому «Західному фронті». Здається, там ми наразі не те що не в наступі, а маємо навпаки, відбивати потужну інформаційну атаку, чи навіть наступальну кампанію, яка визначає зміни громадської думки, від якої в свою чергу напряму залежить постачання нам життєво необхідних ресурсів, та те, як скоро нас стануть примушувати до програшної для нас «заморозки конфлікту».
Це наразі стає чи не головною нашою проблемою, тож варто розібратись із суттю проблеми, та спробувати знайти можливі рішення.Для початку відкинемо емоції, та відмовимось від пози «ображених на союзників»
Також не забуваємо, що не союзники заважали нам готуватись до цієї війни.
Тож не валимо на Байдена, Трампа та Саллівана всі гріхи, і не вважаємо себе «білими та пухнастими»
Що ж не так? Не вистачає аргументів?
І от лишилась далека заокеанська країна, яка допомагає нам більше за всіх, але водночас найбільше стриножує нас купою заборон та обмежує номенклатуру поставок.
Марш «вагнерів» по росії нарешті зробив очевидним для західного політикуму те, що ми знаємо здавна – рашка не лише не всесильна, вона насправді є конструкцією з лайна та паличок
«Якщо він (Путін) переможе, російський народ програє. Але якщо він програє, а його наступником стане безлад, програє весь світ».
Суть цієї політики проста: не дати перемоги пу – так, дати нам перемогти рашку – ніт, бо ж «програє весь світ». І здається ніякі наші продумані раціональні аргументи не здатні пробити цей страх, адже ірраціональні страхи належать до найсильніших людських мотивацій.
Ця недобита та покинута напризволяще країна попри злидні вкладатиме всі ресурси у війну, зокрема кістми ляже щоб зробити собі ядерну зброю, і має дуже великі шанси на успіх. Ну а якщо ЦРУ таки вдасться цьому запобігти, то вже що-що, а так звану «брудну бомбу» у нас клепатимуть чи не в кожному підвалі, і з цим точно ніхто ніц не поробить. Боротися зі злиднями за відсутності репарацій та інвестицій доведеться так само будь-якими методами, зокрема стати одним із світових хабів по торгівлі нелегальною зброєю, іншими товарами небажаними у «культурних» країнах, пралкою для відмивання тіньових коштів тощо.
То може тоді Білому Дому простіше віддати нас на поталу росії, аніж мати проблеми з такою скаліченою ПТСРною країною? Теж ні, бо країни може не бути, але українців занадто багато, щоб їх всіх фізично знищили росіяни.
Мільйон ветеранів з унікальним бойовим досвідом, з відчуттям що їх зрадили, без роботи та перспектив, роз’їдеться світом складати успішну конкуренцію «вагнерам», або ж сформує такі злочинні угруповання, що балканські та італійські мафії нервово куритимуть у коридорі.
Діти загиблих бійців виростуть біженцями у сиротинцях Європи, і плекатимуть ненависть не лише до окупантів, але і до тих хто нас зрадив у вирішальний час. І оскільки дістати москву їм буде важкувато, злість каналізується у помсту тим, до кого можна дотягнутися – західним політикам, які свого часу приклались до нашої поразки. Якщо із очікуваних 20 мільйонів українських біженців терористами – месниками стане лише одна сота доля процента, матимемо двотисячне підпілля із добре інтегрованих в західних країнах людей – куди там тій Аль-Каїді…
Так, від цього нас не стануть більше любити. Але потенціал любові та співчуття ми вже використали по максимуму, більшого з цих шляхетних почуттів хороших людей ми не витиснемо. А для перемоги нам потрібно більше, і набагато більше. Час достукатись до нехороших людей, до тих, хто і так нас не любить, і достукатись через те єдине, що достатньо їх мотивує – апокаліптичні страхи. Не вийшло домовитись по-доброму? Що ж поробиш, поговоримо по-поганому. Адже у нас нема вибору – нам потрібна лише перемога. Evgen Dykyj
