Ціна виживання системи: чому влада обрала насильство замість довіри
Трансформація української мобілізаційної політики з черг добровольців зразка лютого 2022 року на вуличні кадри 2024 року – не наслідок втоми і не неминучий наслідок тривалої війни.
Це результат свідомого, раціонального та цинічного вибору управлінської вертикалі.
Коли влада постала перед дилемою – змінити якість державного управління чи змінити методи примусу громадян – система, підкорившись інстинкту самозбереження, обрала друге. Теза про те, що «у нас не було іншого вибору»
є брехнею для зовнішнього споживача. Був вихід. Але ціна цього виходу – тотальна чистка еліт, публічне покарання «своїх» і перебудова армії з феодальної на професійну – здалася бенефіціарам системи вищою за ціну руйнування суспільного договору.
Силову мобілізацію обрали не тому, що патріоти закінчилися,
а тому, що кредит довіри, який влада відмовилася обслуговувати, закінчився.
Альтернативи, які були, відхилені.
Існує міф, що рекрутська служба та добровольча служба не можуть задовольнити потреби фронту у війні такого масштабу. Проте досвід окремих підрозділів свідчить про протилежне: люди готові йти на війну,
якщо виконуються дві умови - компетентність командування і цілісність контракту.
Реальною альтернативою «лову» стала змішана модель:
Масовий цільовий набір із гарантією отримання спеціальності (ви стаєте оператором БПЛА, а не штурмовиком, якщо маєте кваліфікацію).
Економічна мобілізація (чіткі правила бронювання,
чіткі правила гри для бізнесу).
Система фільтрів, що запобігає потраплянню в зону бойових дій непідготовлених людей.
Чому ця модель не стала масовою? Тому що він працює виключно на паливі довіри. Потенційний новобранець має вірити, що держава виконає свої зобов’язання: навчить, спорядить,
забезпечить належне командування і в разі поранення не кине у бюрократичне пекло ВЛК.
Щоб забезпечити такий рівень довіри, держава мала продемонструвати, що правила однакові для всіх. І тут система вдарилася в стелю власної природи.
Імунітет для еліти як вбивця мотивації
Добровільна мобілізація неможлива в умовах вибіркового правосуддя. Головним ворогом мобілізації став не російський ІПСО, а українська реальність, яку влада відмовлялася змінювати.
Потенційний доброволець – раціональний суб’єкт. Він оцінює ризики. І коли він бачить, що ризик загинути від некомпетентності командира вищий,
ніж від дій ворога, він вирішує ухилитися.
Щоб добровільно повернути людей до військкоматів, владі довелося б вчинити акт політичного самогубства старої системи:
Публічно судити та садити на реальні терміни корупціонерів, які крали на закупівлях (від «золотих яєць» до фортифікацій).
Зриваючи погони і відправляючи командирів під суд, за
вбивство підлеглих в безглуздих операціях.
Конфіскувати майно у тих, хто нажився на гуманітарній допомозі.
Але система побудована на клановій лояльності та взаємній відповідальності. Покарати «свого» означає виявити слабкість і зруйнувати негласний пакт еліт: «крадемо, але ми вірні». Влада боялася що репресії проти корупціонерів і некомпетентних генералів дестабілізують управлінську вертикаль більше, ніж невдоволення народу.
Безкарність надіслала суспільству меседж: «Війна — справа бідних. Еліта недоторкана». На цьому добровільна мобілізація померла. Жодна реклама чи рекламні щити не можуть перекрити ефект новин, у яких черговий воєнком купив віллу в Іспанії, а його «клієнти» гниють в окопах без ротації.
Страх зручніший за вірність
Коли стало зрозуміло, що влада не збирається купувати лояльність громадян через справедливість, єдиним інструментом залишився страх.
«Бусифікація» – найпростіший з адміністративного боку спосіб. Вона не потребує розуму, реформ, цифровізації процесів або боротьба з корупцією.
Для набору потрібно створити умови, змагатися за людину, переконувати.
Для силової мобілізації потрібен лише план, бус і відсутність моральних обмежень з боку виконавців.
Влада обрала для себе шлях найменшого опору. Страх — це конвертована валюта.
Наляканим суспільством легше керувати в короткостроковій перспективі. Людина, яку загнали в кут, не ставить питань про стратегію, про укріплення, про бюджет. Він думає лише про фізичне виживання.
Це класична логіка окупаційної адміністрації: якщо населення нелояльне, його треба зламати. Влада де-факто визнала
що вона не може бути партнером для своїх громадян, тому перейшла на відносини «охоронець-в'язень».
Крах громадянства та суспільного договору
Те, що зараз відбувається – це не просто ексцеси на місцях. Це фундаментальний злам суспільного договору, на якому трималася Україна.
Конституція передбачає обмін: громадянин має права і обов'язки. Він платить податки і, в крайньому випадку, ризикує життям заради держави, яка захищає його інтереси і забезпечує справедливість. Примусова мобілізація скасувала частину про «права» і «справедливість», залишивши лише «обов’язок» і «примус».
Громадянин, той, кого вдарили прикладом і посадили в машину, перестає бути громадянином у політичному сенсі. Це стає біологічним ресурсом. У цей момент держава втрачає в його очах легітимність. Вона перетворюється на ще одне джерело смертельної небезпеки, нарівні із зовнішнім агресором.
Ця прогалина перетворює армію з інституту захисту на інститут покарання. А воїн із захисників перетворюється на жертви обставин. Це катастрофічно позначається на якості людського матеріалу на фронті. Мотивований боєць вартий десяти “невільно мобілізованих”, які при першій нагоді підуть у СЗЧ або здадуться. Але система рахує голови, а не боєздатність. Статистика закрита, тобто проблема «вирішена».
Довгострокова ціна короткострокового порятунку
Обравши силову мобілізацію, влада виграла собі час, але заклала міну сповільненої дії під фундамент державності. Наслідки цього рішення будуть незворотними.
Демотивація та відчуження.
Виник психологічний розрив між державою і суспільством. Люди йдуть у «внутрішню еміграцію». Вони перестають жертвувати, перестають працювати, перестають співпереживати державним інституціям. Влада сприймається як чужорідний організм.
Демографічна катастрофа. Силові методи спровокували нову хвилю втечі.
Молоді люди та спеціалісти, які могли б залишитися за адекватної системи набору та бронювання, зараз шукають будь-яких шляхів виїзду з країни. Ті, хто підуть, щоб уникнути автобуса, не повернуться, тому що відчуватимуть образу, а не ностальгію.
Втрата якості управління. Система, яка спирається на насильство, деградує. TЦК, отримавши необмежену владу, вони перетворюються на нових феодалів, що збирають данину. Корупція не зникає, вона просто дорожчає. Це вимиває останні ресурси з економіки, яка і так перебуває в комі.
Криза повоєнної легітимності. Коли війна закінчиться, мільйони чоловіків вийдуть травмовані не тільки війною, а й від приниження з боку власної держави. Питання «За що ми воювали?» прозвучить не претензійно, а загрозливо. А відповіддю на нього буде ненависть до тих, хто відправив їх на забій, прикриваючи власні тили.
Українська влада була поставлена перед вибором: зберегти себе незмінною (з корупційними потоками,
кумівством та недоторканістю) або зберегти довіру нації шляхом болісного самоочищення.
Вона сама вибрала. Силова мобілізація – це інструмент збереження прогнилої системи. Влада вирішила, що легше ловити людей на вулицях як дичину, ніж посадити десяток чиновників, які вкрали, і налагодити чесний діалог із суспільством.
Це рішення дозволило сьогодні апарату стояти, закривати дірки в штатному розкладі і звітувати про виконання планів. Але стратегічно це рішення знищило основу для майбутнього відновлення країни. Силова мобілізація є актом канібалізму: держава поїдає власне суспільство, щоб продовжити його агонію ще на один день.
І коли цей день закінчиться, може виявитися, що захистити і відновити цю державну споруду вже просто нікому.
автор: Warden Null