Владислав Смірнов
·
Некрономи. Пошесть, що живиться розпадом держави
Авторський неологізм і концепція — Владислав Смірнов
Мова — це поле битви. Те, що ми не можемо назвати, — ми не можемо подолати. І навпаки: коли з’являється слово, з’являється й зброя. Недостаюче слово нашої реальності - «некрономи» — від nekros (мертвий) і nomos (закон, порядок). Мертвий порядок, що живиться живими.
Це не поетична метафора, а спроба дати ім’я новій формі державного паразитизму, яка досі не мала точного визначення. Старі слова — “корупція”, “бюрократія”, “неефективність” — уже не працюють.
Вони втратили гостроту, стерлися в мовах звітів і ток-шоу.
Ми говоримо “боротьба з корупцією”, як про погоду: без гніву, без дієслова, без віри. Але сьогодні перед нами — інше явище. Це не злодії, які просто крадуть чи грабують бюджет.
І не бездарі, що гальмують процеси. Це нова соціальна каста, яка живе за рахунок самої держави, вмонтовуючи себе у кожен її орган, у кожен тендер, кожен тариф, кожен закон. Це і ділки, і силовики, і судді, і прокурори, і топпосадовці в суперсистемі розкладання державності.
Вони не порушують систему — вони і є система.
Їхня функція — не банально красти, а підтримувати гниття.
Їхня стабільність тримається на нашому виснаженні.
Їхній добробут — на нашій терплячості.
Я запроваджую цей термін тому, що суспільству потрібна нова лексика для нового зла. Бо поки зло безіменне, воно здається буденністю. Хтось називає їх просто "упирями".
А “некрономи” — це не буденність. Це метастаза, яка живе у мозку держави й годується кров’ю тих, хто воює, платить, працює, мовчить.
Некрономи як форма державного некрозу (розпаду)
Мародери грабують мертвих.
Вони ситуативні — як мухи, що сідають на смачненьке гівно.
Мародери дрібні: їм потрібен шанс і безкарність.
Упирі: безпринципні напівлюди без честі, совісті та принципів.
Некрономи — інші.
Вони системні. Системні упирі, так би мовити.
Вони не користуються наслідками війни — вони створюють їх. Вони примножують хаос, підживлюють кризу, розводять туман і роблять із нього бізнес-план.
Вони не риються в попелі — вони палять дім.
Не чекають кінця війни — вони живляться нею.
Для них війна — не трагедія, а гарантований контракт.
Вони перетворили біду на постійну економічну модель.
Їхня формула проста: чим гірше людям — тим стабільніший прибуток.
Коли країна стікає кров’ю, вони рахують.
Коли тисячі бійців мерзнуть у бліндажах, вони сидять на нарадах і «координують стратегію стійкості».
Як нас грабують за електрику чотири рази
Вони грабують громадян воюючої країни не раз — а щонайменше чотири.
Перший раз — коли ми сплачуємо податки,
з яких утримується державна енергосистема і зарплати цих державних паразитів.
Другий раз — коли нам підвищують податки,
і ми платимо вдруге — “на укріплення”, “на укриття”, “на захист енергетики”.
Третій раз — коли купуємо електрику,
вироблену тією ж державною системою, яку фінансували власним потом.
І четвертий раз — коли сидимо без світла, без тепла, без голосу, витрачаючи останнє на павербанки, генератори, ковдри,
на хімічні грілки й антидепресанти.
Ми платимо чотири рази за одне й те саме світло,
за одне й те саме право — жити.
І при цьому — нас переконують, що все “під контролем”.
Архітектори смерті
Вони не ховаються на звалищах історії — вони керують офісами, підписують меморандуми, виступають на конференціях про “сталий розвиток”.
У їхньому словнику немає “держави”, є лише “потоки”.
Вони — некрономи, архітектори смерті,
які перетворили страждання на стабільність, війну — на ринок, надію — на інвестицію короткої дії.
Їхня економіка — не система виробництва, а система виснаження. Вона годується страхом, апатією і людським терпінням. У кожній кризі вони бачать не небезпеку, а можливість. Вони вигадують проєкти “під потреби фронту”, які закінчуються на стадії «освоєння». Їхня мета — не результат, а вічна залежність, процес без кінця і початку, а головне без МЕТИ.
Їм не потрібен ворог — вони самі ворог
Їм не потрібен фронт — у них є тил.
Їхня армія — чиновники, що підписують темряву замість світла.
Їхня зброя — тарифи, закони, постанови, обмеження, моніторинг, кримінальні справи.
Їхня релігія — культ грошей через лояльність до лідорів та невтручання.
Вони паразитують на самій державності,
як пліснява на стіні храму. Вони не дають країні впасти — але й не дозволяють піднятись. Їхня мета — вічна пауза. Коли країна не гине, але й не живе.
Некроекономіка
У класичних економіках виробляють товари. У некроекономіях виробляють залежність. Людей тримають не в бідності, а у втомі — щоб не питали, щоб не бачили далі межі виживання. Тому вони знецінюють світло.
Вони перетворюють його на послугу,
на ліміт, на дозвіл. Некрономи навчилися економіці тьми.
Вони перетворили темряву на політичний ресурс.
Вони керують не грошима — вони керують нашим виснаженням.
Їм не потрібні нові технології — їм потрібні нові рахунки у крипті, бо готівка вже не влазить у машини.
Їм не потрібен розвиток — їм потрібна “планова війна”.
І поки ми гріємося біля свічки — вони підписують черговий тендер.
Народ як енергоресурс
І тоді народ стає енергоресурсом.
Кожна година без світла — ще один їх кіловат у системі некрономів. Кожна депресія — їхній резервуар.
Кожне мовчання — їхній новий договір із тьмою.
Вони створили державу втоми,
де люди не живуть — тримаються.
Де суспільство не мріє — виживає.
Це держава без майбутнього, бо вона живе з минулого.
Її історія — не поступ, а застигла лава, що поглинає все, що ще ворушиться. І саме тому вона боїться світла —
бо світло відкриває правду, а правда — кінець некрономії.
Моральний вирок
Коли держава краде сама у себе, вона втрачає право називатись державою. Коли світло перетворюється на розкіш,
а брехня — на політику, ми живемо не в республіці, а в некросфері — у системі, що годується мертвим.
У здоровій державі оточення формується компетентністю.
У некроекономії — лояльністю.
І коли лояльність підмінює закон, корупція стає не злочином, а політичною мовою.
Тут кожен “свій” має право на помилку, але ніхто — на справедливість.
Міністри підбираються за принципом “не підведи”, а не “зроби правильно”.
Так держава, що втратила тисячі життів, змушена пояснювати світу, куди поділись гроші, що мали рятувати ці життя.
Це не криза менеджменту — це некрономія.
І саме з цієї хвороби народжується система, у якій некрономи такі як Єрмаки, Зеленські, Галущенки, Чернишови, Міндічі керують країною, яку вони свідомо РОЗКЛАДАЮТЬ.
Кінець.
Або ми виженемо мертвих із держави — або вона поховає живих.
