Без України новітня імперська Росія неможлива
Олег Романчук
11 серпня 2013, 11:30
(Рубрика «Точка зору»)
Сім років тому, у червні 2006-го, Олександр Архангельський, російський письменник, літературознавець, тележурналіст у газеті «Известия» зробив прецікаві висновки:
«Нинішня політична, але, на жаль, також і культурна Росія не має путівних ідей; ідеали підмінені інтересами, і багато хто має ілюзію, що гроші, преференції, пільги, приправлені посиланнями на історію — давню й недавню — самі по собі здатні вирішувати геополітичні проблеми. Ні, не здатні. Хоча без них і не обійтися. Що ж до цінностей, які приваблюють уми, — де вони? Чим збираємося заманювати до свого кола сусідів? Красивими словами про енергетичну наддержаву? Або ділом поліцейського бардаку, який прийшов на зміну поліцейській державі, коли люди в погонах керують майже всім, а система тріщить по швах? Мрією про напівперекриті канали інформації? Розмовами про те, що неурядові організації — головні вороги Вітчизни? Зразковим прикладом розбещення нового покоління журналістів? Шемякінським судом? Так сусіди все це вже проходили».
Того ж року Сергій Марков, один з ідеологів «Єдиної Росії», знаний своїми антиукраїнськими настроями, на сторінках журналу «Стратегия России» був змушений визнати, що «Росія, щоб стати лідером на пострадянському просторі, повинна запропонувати привабливий проект розвитку. Громадяни країн СНД повинні бачити, що в співпраці з Росією вони можуть досягти своїх цілей. Не можна пропонувати економічним елітам цих країн просто “лягти” під російських олігархів. Чим приваблює Євросоюз? Якісним проектом розвитку. От і ми повинні оформити такий проект».
Чи змогла за сім років Москва запропонувати Україні якісний проект розвитку? Помовчимо. Єдиний проект, який може запропонувати Росія, — це проект імперський. Російська традиція і ментальність неспроможні запропонувати нічого кращого для формування глобальної світоглядної ідеї. Навіть у сучасної російської еліти інтелекту вистачило хіба що на так званий «русский мир». Утім, ця концепція більше нагадує бісівську авантюру (політичну, ясна річ), ніж щире вболівання за духовне єднання православних усього світу.
У свідомості багатьох росіян, на жаль, глибоко закорінена імперськість. Відомий історик Анатолій Тарас навів цікаве спостереження. На одній з московських книжкових ярмарок представник російського видавництва повчав присутніх:
«Вот эти эстонцы, латыши и прочие лабусы рот свой пораскрывали, еще и белорусы им стали подпевать. А хохлы вообще оборзели. Да это же все наши колонии! Они должны нам руки целовать за все, что мы им сделали. Мы их еще поставим на место! И с ними будет так же, как с Грузией».
Нічого дивного в таких висловлюваннях немає. Бо суть московської політики традиційна — імперіалізм. Тож вона не може не позначитися на світосприйнятті російських громадян. Ідеологічно-імперська риторика давно стала нормою в російському політичному дискурсі.
Про причини невдач постсовєтських реформ, любить, наприклад, висловлюватися американський економіст Джеффрі Сакс, який, як радник, брав участь у розробці концепції економічних реформ:
«Ми показали хворого на операційний стіл, розрізали груди клітки, але виявилося, що в того інша, невідома нам анатомія. Іншими словами, без врахування національно-політичних, соціальних і культурних особливостей суспільства приречені на невдачу навіть найкращі рецепти».
Чи й справді так? Після закінчення Другої світової війни багато країн Західної Європи та Японія лежали в руїнах. Однак сьогодні ці регіони належать до найбільш багатих і розвинених у світі. План Маршалла і фінансова підтримка США сприяли швидкому економічному відродженню. Водночас серед допомоги й налагодження виробництва фермери могли управляти не лише дрібними господарствами, а й модернізувати промисловість.
Безперечно, географічне розташування має значення. Клімат, сировинна база, сільськогосподарські угіддя, залежність від моря — усе це важливі чинники. Історія також має значення. У країнах із тривалими традиціями політичної незалежності, демократичних інститутів, сильного громадянського суспільства люди більш схильні до активної участі в політичному процесі.
Американська дослідниця Дейдра Дженнінгс слушно відзначає, що культурні цінності можуть прискорити прогрес людства і заважати йому, що сприятливий клімат, багаті природні ресурси, раціональна політика — далеко не достатні умови для процвітання нації.
«Очистити духовність, мораль і інтелект, московське образоване общество — это сборище разрушителей, космополитичных людей, духовных бродяг, умственных монгольских, моральных развратников, бесстыдных лицемеров, проституток частных и партийных».
К тому ж, виникає, особливо часто і практично у пострадянських місцях, сприйняття імперської величі, міфів, вождів, ідеологій, історичних подій, фантомів, що породжують ілюзію особливої ролі Москви.
Що може запропонувати іншим Росія сьогодні, окрім України? Багатство ресурсів і території не роблять її автоматично привабливою. Відсутність модернізації, корупція, слабкі інституції — все це стримує розвиток.
На думку вченого, не треба нав’язувати людям інших цінностей чи способу життя. «Не треба вказувати з мідних вежливих голосів про суть етнічних процесів і будувати ідеологію по чужих рецептах. Не треба примушувати всіх жити разом. Краще жити поряд, але в мирі».
Так отож. Не треба українців переконувати, що у нас спільні корені, культура та релігія. Така схильність особливо відчувається в дні, коли наші країни відзначають свято — 1025-річчя Хрещення Святої Русі. Наші правителі і духовні лідери намагаються нав’язати ідею «єдиної цивілізації».
Насправді ж конкурентні переваги українська економіка може отримати тільки об’єднавшись із російською — так часто повторюють російські політики.
Та все ж Україна не вступає до так званого Митного союзу — це останній день Помпеї. Чи то пак Москви. Відмова від самостійного курсу означатиме втрату державності.
Річ у тім, що без України новітня імперська Росія неможлива. Саме тому Москва навперейми робить усілякі політичні та економічні кроки, щоб повернути Україну в орбіту свого впливу.
Саме тому з наближенням Вільнюського саміту Кремль ще з більшою наполегливістю різноманітними методами намагається нав’язати українцям відчуття слабкості культури й історії. Бо навіщо українцям незалежність, коли можна повернутися до «спільної історії», «єдиного культурного простору» та «русского мира».
Олег Романчук — публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум».
Sunsynk Power Flow Card
Финишное.....)
