Ігор ЛікарчукДУП:ШКОЛА
Ігор Лікарчук ·23 год ·
Роздуми про підвищення, яке не витримало мовчання
Я пам’ятаю десятки підвищень зарплати педагогам.
Різних — гучних і тихих, вдалих і суто символічних.
Але я не пам’ятаю жодного випадку, коли навколо підвищення розгорнули такий інформаційний шум, як наразі.
Гарячі лінії.
Вебінари.
Роз’яснення.
Соцмережеві інструкції.
І — як кульмінація — особисті пояснення Міністра.
Це не може не насторожувати.
У нормально влаштованій системі підвищення зарплати не пояснюють.
Його просто бачать.
У платіжці чи на банківському рахунку.
Якщо ж вчителю починають пояснювати механізм нарахування, значить результат неочевидний.
А коли результат неочевидний, його намагаються компенсувати словами.
Пояснення — це завжди реакція.
Реакція на очікуване розчарування.
Спроба заздалегідь зняти напругу і водночас зняти з себе відповідальність: ми ж усе пояснили.
Особливо показово, коли до цього процесу долучається міністр.
Не згадаю випадку за останні тридцять-сорок років, щоб міністри освіти пояснювали ЯК нараховується зарплата вчителя.
Це не рівень Міністра.
Якщо ж він змушений це робити, значить рішення не витримує мовчання.
А тепер — фінал без метафор.
У приватних повідомленнях мені написала вчителька:
«Щойно отримала зарплату. Підвищили на 554 гривні».
І раптом усе стало зрозуміло.
Гарячі лінії.
Вебінари.
Пояснення.
Пости.
554 гривні — це і є відповідь на запитання, чому їх так багато.
554 гривні — це та сума, яку справді потрібно пояснювати.
Чому так відбулося? Навіть, якщо такі випадки поодинокі.
На мою думку, є кілька причин цього.
1. Є великим бажання показати рух без ресурсу.
2. Є нездатність професійно прорахувати ефект рішення в строкатій системі оплати праці.
3. Є звична управлінська схема, коли рішення ухвалюють угорі, а пояснювати його мають на місцях.
Але головне — глибше.
Імітація рішень стала буденністю системи управління освітою.
Не лише в зарплатах — у всьому.
І це не дивно.
Освітні рішення останніми роками продукують не ті, хто знає школу зсередини, хто пройшов освітянський шлях «від і до».
Їх продукують випадкові люди.
Гончарі.
Соціологи.
Бухгалтери.
Податкові агенти.
Айтішники.
Менеджери процесів і показників.
Хто завгодно — але не педагоги.
Для них школа — не середовище і не спільнота. Для них школа — проєкт. З дедлайнами. З KPI. З презентаціями. З комунікаційним супроводом.
Тому й з’являються не рішення, а їхні імітації.
Проєкти можна запускати й закривати.
Освіту — ні.
554 гривні — не випадковість.
Це не помилка бухгалтера.
Це чесний зріз стану управління освітою.