Перейти до публікації
Пошук в
  • Додатково...
Шукати результати, які містять...
Шукати результати в...

осень

Пользователи
  • Публікації

    366
  • Зареєстрований

  • Відвідування

Усі публікації користувача осень

  1. И закрылась она на тринадцать замков, Чтобы душу никто не топтал. Нет, она никогда не боялась волков, Ведь страшнее не волк, а шакал… Было время, и душу открыв нараспах, Доверяла, стараясь помочь. Но как только она оставалась в слезах, Все сбегали отчаянно прочь… А она улыбалась весенним лучам, Вытирая слезу рукавом… Слабой женщине, видимо, всё по плечам… Даже быть иногда мужиком… Не скулить и не ныть, а себя отобрать У депрессии и у тоски. Жить сложнее, чем, руки скрестив, умирать. Шрамы сердца её глубоки… Эту душу сверлили обманом не раз, Подло в спину толкали, смеясь… Но алмазом всегда остаётся алмаз, Даже если испачкают в грязь… Обозлиться бы ей, стать гораздо черствей, Только сердце — котёнком слепым Также верит в любовь, в доброту и в людей, Небесам улыбаясь седым… Столько бед и проблем, вроде не до стихов… И устав от судьбы передряг, Закрывалась она на тринадцать замков, Ключ оставив снаружи… в дверях… Ирина Самарина-Лабиринт
  2. А спомин — це таке щось неповторне, таке щось невимовне і сумне, що коли він крилом своїм огорне, то це уже ніколи не мине...
  3. Милий мій! Розминаються люди, і немає для них вороття... Коли щастя у тебе не буде, потьмяніє твоє життя, коли будні приб’ють до землі, — хай хоч згадка про наше кохання спалахне на сірому тлі. Ліна Костенко
  4. Покремсали життя моє на частки, на тьмяну січку слів і суєти. А серце виривається із пастки — у нетрі дум, під небо самоти. Ліна Костенко Добавлено через 1 час 19 минут Кохання, вірність — істини одвічні. Створили їх іще до нас, давно. А ми... Що ж ми? Лиш випадкові стрічні. Яке гірке, яке гірке вино! А треба пити. То хороший звичай. Його створили теж для нас, давно... За нашу зустріч! За прощання наше! Яке гірке, яке гірке вино! Ліна Костенко
  5. Душа моя обпалена, І, як ти ще жива? Шукаєш, мов копалини, – слова, слова, слова! Ліна Костенко
  6. Спасибо меня предавшим! Я стала ещё сильней… И слабости не прощавшим – За холод души своей… Спасибо меня толкнувшим! Теперь я летать могу… Судившим и упрекнувшим – Спасибо, и я не лгу… Без ваших уроков горьких, Не знала бы вкус добра… Ах, сколько вас было, сколько… Мне вас отпускать пора… Спасибо друзьям неверным, Что маски роняя вдруг, В беде убегали нервно, Меня проклиная вслух… Мне стало намного легче, Без вашей слезы скупой… Я чувствую рядом плечи Людей, что за мною в бой… Спасибо, судьба, за опыт, Что дался совсем не в дар… Легла на надежду копоть, Но вера в душе – нектар… Спасибо за наговоры И сплетен облезший хвост… Обиды – на сердце шторы… Прощение – к счастью мост… Спасибо меня сдержавшим Над пропастью в жуткий час… А всем обо мне не знавшим Спасибо, что встречу вас… Ирина Самарина-Лабиринт
  7. Перекрёстки, заборы и здания, Тяжба совести и вдохновения. Я теряю остатки сознания, Когда вижу твои сообщения. Проведи по своим меня улицам, Окажись для меня целым городом. Даже если такого не сбудется, Даже если скучаешь о прожитом. В этой книге финал не предвидится, Кем-то были страницы растерзаны. Обязательно как-нибудь свидимся В тех местах, между главами первыми. Пятый год без имён и названия, Наверху колеса обозрения. Я теряю остатки сознания, Когда вижу твои сообщения. Ваня Якимов
  8. Ваня Якимов За всяким горем в жизни следует удача, Не опускайте рук своих на полпути. Раз после каждой ночи всходит солнце, значит, Надежда есть, и дальше следует идти. И как бы трудно пораженье ни давалось, И сколько б ни было ошибок и невзгод, Нам хватит силы превозмочь эту усталость, Ведь должен быть уже счастливый поворот! Какой сценарий называется судьбою? В какие краски нас распишут век спустя? Не зря живем. Не зря ночами часто спорим. С дождливой осенью влюбляемся не зря. Все наше счастье в колыбельном скрыто плаче, И не иначе. Как собою ни крути, За всяким горем в жизни следует удача. Не опускайте рук своих на полпути. Летний вечер : concert.ua/ru/booking/vanja-jakimov
  9. Я строю храм, но этот храм внутри Растет из камня веры и надежды На самом крае линии прибрежной Я строю храм всем бедам вопреки. Открыты двери, много прихожан. И к счастью, все любимые мной люди, Зайдя сюда вплетают свои судьбы В мой ежедневно строящийся храм. Злой человек встречается, увы. Ворвется вихрем, разобьет мне окна. Ну что поделаешь, раз человеку плохо. Отстрою заново и нет ничьей вины. Защитой в бурю, ветрам и дождям. Там каждому в тепле найдется место. На берегу морском, на краешке под сердцем. Я строю храм. Ваня Якимов
  10. Ваня Якимов Всем, в городской черте забывшим пристегнуться, И бросившим курить, и опоздавшим в рейс. Вернувшимся домой и тем, кто не вернулся. И пьющим Сандеман, пока не выпит весь. Всем: с лёгкою рукой и частою удачей, И тем, кому горчит добытое с трудом. Не знающим примет, и тем, кому не значат Приметы ничего. Не до и не потом. Всем спящим по ночам на север головою, Оставившим друзей и верным до конца. Зашедшим в новый строй и выбывшим из строя. Всем, у кого не дрогнет... И дрогнула рука. По каждому из нас скользят десятки судеб, И каждый хоть одну из них боготворил. Дай Боже не скучать о тех, кто нас не любит, ...и разве что чуть-чуть о тех, кто нас любил.
  11. Годы проходят — а мы и не жили: Мало смеялись, мало любили. Видели мало, чуть больше читали, И отчего-то так сильно устали. Мы торопились, но время теряли; К счастью стремились, но много страдали. Правду искали, в себе сомневаясь; Праздника ждали, тоске отдаваясь. Часто мы были собой недовольны: То возносились, то падали больно. Многого слишком мы в жизни боялись, Редко судьбе мы своей доверялись. Нам всё хотелось понять и освоить, Всё полюбовно и мудро устроить. Годы проходят — а мы и не жили: Мало смеялись, мало любили… Автор: Ирина Шевкуненко
  12. Ваня Якимов За серостью дня и бессонницей ночи, За дымом, подчёркнутым терпкостью вин. Пиши мне почаще, прошу тебя очень, Как будто я необходим. Насколько же страшно порой возвращаться В пустые квартиры безликих домов. Звони мне почаще, подробно и вкратце, Прошу, хоть на несколько слов. Ни осень редеет нагими лесами, Ни лето сжигает остатки надежд. Кто выкрасит белым январь с облаками, Пока между нами рубеж? За счёт адресата, пожалуйста, срочно. С дорог и стоянок, миров и глубин. Пиши мне почаще, прошу тебя очень, Как будто я необходим.
  13. А вечорами гаснуть ліхтарі, розхитані холодними вітрами... Приходиш ти до мене на зорі. Приходиш тільки згадками і снами. Ліна Костенко
  14. ...Ми розмовляєм сухо недарма. Такі чужі. А ти при всіх натомість незримо обнімаєш чотирма мою незриму світлу непритомність. І дві мене, прозорі від безсонь, на перехресті вічності й вівторка, стоять під тінню бронзових долонь, одна – Твоя, а друга – недоторка. Л.Костенко
  15. Ліна Костенко Щасливиця, я маю трохи неба і дві сосни в туманному вікні. А вже здавалось, що живого нерва, живого нерва не було в мені! Уже душа не знала, де цей берег, уже втомилась від усіх кормиг. У громі дня, в оркестрах децибелів ми вже були, як хор глухонімих. І раптом,— Боже! — після того чаду і тарапати, рівної нулю,— я чую дощ. Він тихо плаче правду, що я когось далекого люблю. І чую тишу. І співають птиці. Проходять люди гарні і незлі. В пахучій хмарі дощової глиці стоїть туман, як небо на землі.
  16. Диво дивнеє на світі З тим серцем буває! Увечері цурається, Вранці забажає! Та так тяжко забажає, Що хоч на край світа Шукать піде... Отак тепер... (Т.Шевченко)
  17. Об цілий світ спіткнулася розлука і йде на нас, страшна, як Тамерлан. А ти десь там, за даллю вечоровою, а ти десь там, за морем тишини,— так владно, так повільно вичаровуєш мене із ночі, з тиші, з далини... Ліна Костенко
  18. Я вчера говорил с дождем, Я сказал ему просто — лей. Дождь разулся, зашел в дом, И налил мне стакан — пей. Я сказал — между нами мрак, Льется с крыши в наш дом вода. Дождь ответил, что я дурак. Я кивнул,- что, наверно, да. Что ты сделал? — толкнул он в бок, Я ушел, и сейчас сидим. Я любить, как она, не смог, И остался опять один. У нее по любви — гром, У нее под ребром — Бог. Я ее опалил костром, А от страха тушить не мог. Ее силы — на нас двоих, Я — дитя рядом с ней и трус. Обещал ей кораллы с риф, Поздно понял, нырять боюсь. Мне огонь ее пальцы жег, Я ее на руках носил. Обещал ей звезду у ног, А любить — не хватило сил… Стих Дмитрия Белоконь
  19. ЛІНА КОСТЕНКО Очей ворожих, суперечок гострих ніколи не боялась я. У мене викликає острах лиш ніжність і печаль твоя. Я відвела б тебе рукою, немов біду свого життя, немов причину неспокою, немов можливість каяття. Якщо життя моє — як нива, то на її широкім тлі будь колоском — і, може, злива тебе прихилить до землі. Якщо життя із гаєм схоже, — лише листком на гілці будь: я сподіватимусь, що, може, якісь вітри тебе зірвуть. Будь випадковим, чи злим, шаленим. Дай смуток, розпач, каяття... Лиш мрією не стань для мене, бо це уже на все життя. ...................................................................... Отак пройду крізь твій великий подив, не зачеплюсь об лагідні слова. Ти Вельзевул. По душу теж приходив. А я не віддала її — й жива. У тебе з вуст пашіло біле полум’я. Аби ж то й окошилося на тім. Ти був високий, наче сонце полудня, і сумнівам скорочувалася тінь. Таким лишивсь. А я піду у зливи. Молитись пням... Такі тотальні пні... Я не люблю нещасних. Я щаслива. Моя свобода завжди при мені. ................................................................ Я тихо йду. Так ходять скрипалі, не сколихнувши музику словами. Єдина мить — під небом на землі отак побути наодинці з Вами! Ви теж, мабуть, десь тихо ідете. Страждання наше чисте і терпляче. Як холодно!.. Акація цвіте. Як холодно! Душа за Вами плаче.
  20. Дивовижна поезія. Ліна Костенко уривок з "Марусі Чурай" "— Марусю! — каже.— Я прийшов навіки. Я на коліна стану, ти простиш? — Я найдорожчі сплакала літа. Чого вернувся до моєї хати? Ми ж розлучились... Матінко свята! Чи я ж тебе примушую кохати?! Коли своїм коханням поступився заради грошей і багацьких нив, чи ти тоді од мене одступився, чи сам себе навіки обманив? — Себе, Марусю. Не дивись вороже. Мені ті дні повік не одболять. Тут двоє матерів, твоя і Божа. Хай нас на шлюб вони благословлять. Людей накличем, зробим перепросини, щоб знали всі, хто чеше язиком. Марусю, чуєш, зараз, ще до осени, поберемось та й вступимо в закон. А мати — з дому. Плачуть, затинаються і говорить не хочуть ні про що. А мати кажуть: — Руки не здіймаються. Іди туди, ізвідки ти прийшов! — Я зрадив, так. Але це біль чи злочин? Скажу всю правду, ми тепер одні. Кому з нас гірше? Я одводжу очі, а ти у вічі дивишся мені. Я мучуся. Я сам собі шуліка. Є щось в мені так наче не моє. Немов живе в мені два чоловіка, і хтось когось в мені не впізнає. І що найтяжче: мука ж моя марна, бо зрада — діло темне і брудне. А ти — це ти. Ти і в стражданні гарна. Ти можеш навіть пожаліть мене. Або сказати: що хотів, те й маєш. Мене вже, віриш, кидає вві сні. Тобі то добре, ти цього не знаєш. У тебе й мука піде у пісні. Тобі дано і вірити, й кохати. А що мені? Які такі куші?! Нелегко, кажуть, жити на дві хати. А ще нелегше — жить на дві душі! Відступник я. Нікчемний я і ниций. Але ти любиш і тому прости. Життя — така велика ковзаниця. Кому вдалось, не падавши, пройти? Він говорив, і відбувалось диво. Він зраду якось так перетворив, так говорив беззахисно й правдиво,— неначе він про подвиг говорив. А я стояла як сліпа від сліз. Душа марніла, як зів’яле клечання. Хоч би мені хто жменьку землі з могили його приніс… натертися проти серця... може б, трохи полегшало... Він взяв мене за плечі, звав єдиною. Щось говорив про долю, про борги. Що там, під Дубно, він ще був людиною, а тут він сам з собою вороги. Що Галя — гуска, що й по ній це видно. І все. І годі. — Я од неї втік. А може, й правду кажуть, що ти відьма, приворожила — і пропав навік. Бо що б мене інакше так палило, чого ж я так страждаю і борюсь? Куди б мене в житті не прихилило, а все одно до тебе я вернусь. Ти ж ніч моя і світло моє денне! Вже тут брехать,— який мені хосен? Прости за все, воно таке буденне. А я ж не можу без твоїх пісень! Коли я там і говорив, і клявся, я знав одне: збрешу — не помилюсь. Як хочеш знати,— так, я їм продався, але в душі на тебе я молюсь! Тоді я двері відчинила в ніч. Він ще й не встиг збагнути, в чому річ, як я сказала: — Йди собі, іди! — А він сказав: — Мені ж нема куди. Іди до неї. Будеш між панами. А я за тебе, Грицю, не піду. Це ж цілий вік стоятиме між нами. А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!"
  21. Напитись голосу твого, Того закоханого струму, Тієї радості і суму, Чаклунства дивного того. Завмерти, слухати, не дихать, Зненацька думку перервать. Тієї паузі безвихідь Красивим жартом рятувать. Слова натягувать, як луки, Щоб вчасно збити на льоту Нерозшифрованої муки Невідворотну німоту. Триматись вільно й незалежно, Перемовчати: хто кого. І так беззахисно й безмежно Чекати голосу твого. Ліна Костенко
  22. Катерина Кейнси Мужчина, которому буду нужна, Меня не оставит, он будет со мною. Не скажет, что слёзы мои ерунда, И нежно укроет от бури собою. Найдёт 5 минут, чтобы мне позвонить, Узнать, как дела, что я ела сегодня. Не станет в проблемах слабее винить, Мужчина сильнее, ему я неровня. Мужчина, которому буду нужна, Оценит черту мою главную - верность. И я для него тоже стану одна, Его же девиз под названием смелость. Он будет любить, уважать и беречь, Он будет мужчиной не словом, а делом. Смахнет все заботы с моих хрупких плеч, И будет гордиться душой, а не телом. Мужчина, которому буду нужна, В минуты раздора не скажет мне грубо. Хоть пусть не всегда я бываю права, Но он не допустит в любимой испуга. Меня не заставит свидания ждать, А сам поспешит, чтоб скорее увидеть. Желания сможет в глазах угадать, Табу для него, чем возможно обидеть. Мужчина, которому буду нужна, Наивность мою посчитает талантом. Не даст усомниться – ему я важна, И стала единственной, не вариантом. Себе не позволит исчезнуть и лгать, И боль причинять никогда не посмеет. А слабость его – страх меня потерять, Он сможет сберечь, знаю точно - сумеет.
  23. Весна. А вітер — наче восени. Чекає дощ зірватися щомиті. Як рідко ти приходиш в мої сни! Великим смутком спогади омиті. Ліна Костенко
  24. Я всю ночь за него молилась, Чтобы чувствовал меньше боль, Чтобы больше ему не снилась, Чтобы был на душе покой… Чтоб осталось к чему стремиться, Для кого этот мир менять. Я старалась совсем не злиться, Что уже не хотел обнять… А когда он со мной прощался, Я молилась ещё сильней… Чтоб таким же, как есть, остался – Самым лучшим из всех людей… Чтоб его никогда на свете, Как меня, не покинул Бог. Чтоб свирепый разлуки ветер Вырвать с сердца меня помог. Он прощался, а я молчала, Потому что снарядом слов Я не только бы гнев срывала, А взрывала, как он, любовь… Потому я всю ночь молилась, Чтобы нас рассудил рассвет. И надеясь на Божью милость, Попросила, чтоб мой куплет Стал последним из всех куплетов… Чтоб ушли из меня стихи. Без него мне не надо света И прощения за грехи! Я молиться не прекращала Этой чёрною ночью, нет, Чтобы сердце его прощало Даже тех, кто слабее всех… Чтобы сердце его родное Отыскало любовь свою, Что наполнит его покоем И подарит ему уют… Я слезами к утру умылась, Чтоб сознание освежить… Ведь пока за него молилась – Мне совсем расхотелось жить! И в ответ на его прощанье Онемела душа… Молчит… Только знаю, моё молчанье, Для него, будто гром, звучит… Что-то билось и вдруг разбилось… Нет, слезами нельзя помочь… Я всю ночь за него молилась, Как и он за меня… всю ночь… Ирина Самарина-Лабиринт
  25. Так хочется боли физической, Чтоб боль на душе погасить… Я мыслила раньше логически, Потом научилась любить… Вдыхаю тебя, и не верится, Что счастье в меня проросло… Словами любовь не измерится… Но небо меня берегло… Потом так внезапно обрушилось На голову, как потолок… За то, что жила и не слушалась Того, что советовал Бог… Хотя, всё не так… Бог советовал Любовь до конца отдавать… Умела делиться рассветами… Ошибок чужих не считать… И я не считала, а верила… Ты лучший, единственный мой… Но жизнь мне отрезок отмерила, А после послала домой… И знаешь, от боли физической Мне легче, чем боль на душе… Не плачу, смеюсь истерически… И небу не верю уже… Стучится внутри неуверенно Разбитая нежность во мне… И важное что-то потеряно В скончавшемся пасмурном дне… Ирина Самарина-Лабиринт
×
×
  • Створити...