осень

Сходить сонце, ясний обагрянок заглядає у вічі мені: а чи добрий у мене ранок, чи не плакала я вві сні? Ранок - добрий. А ночі, ночі! Снишся ти і чужі краї... Плакали сині очі. Плакали сірі очі. Плакали чорні очі. І всі - мої. Ліна Костенко

Я люблю быть «той самой женщиной», Открывать по утрам ставни старые… Быть тебе до макушек обещанной Кем-то мудрым… с глазами усталыми… Целоваться губами кофейными, Замирая, как листья опавшие. И таить в себе прикосновения… И, мгновения, Вечностью ставшие. Я люблю быть «той самой» — особенной. Быть с тобой откровенно — немыслимой… Быть под кожей твоей нарисованной… Быть единственной, словно истина.

Запам'ятай мене такою - красивою, веселою, тонкою. Бо все густіше тіней на Землі, а я крізь них уже не бачу, де ти. Проміння сонця на холоднім склі - оце й усі у пам'яті портрети. Штрихом злотистим писані давно, гарячим пензлем променів вечірніх. ...Та як не є, а завтра все одно торкнеться світло вікон споночілих! І гляне ранок крізь похмуре тло. І збудеться усе, що не збулося. Ламає сонце промені об скло, куйовдить вітер золоте волосся. Щасливою, красивою, легкою - запам'ятай мене такою! © Оксана Пахльовська

Обернись. Я слежу за тобою?.. Нет! – Я глаз не могу отвести, Даже если надолго закрою… И, меня от тебя не спасти – Унесла моё сердце в ладошках, А за ним улетела душа… Мне уже стало страшно немножко – Весь в тебе, целый день. Чуть дыша, Вот опять наслаждался походкой И счастливой улыбкой из глаз, И какой-то весёленькой ноткой, Что ты тихо мурлычешь сейчас… Обернись. Я по-прежнему рядом – Никуда от тебя не уйти… За восторженным, пристальным взглядом Поцелую шепчу: «Долети. Прикоснись моим трепетом, нежно И к губам, и к щеке, и ко лбу…» Словно синее небо безбрежно Это чувство… Ты веришь в судьбу? Я ей так благодарен за чудо Тихой страсти во мне, что теперь, Не могу, не хочу и не буду Жить без этого света, поверь… Обернись. Обернись и услышишь Шелест крыльев, трепещущий звук… Словно бабочкой падает с крыши Возбуждение в руки из рук… Подхвати его, чтоб не остыло И впусти без сомнения в грудь… Ты уже дверцу внутрь приоткрыла, Указав к своим слабостям путь. Пусть порхает на светлых просторах Твоей жаждущей счастья души, Ведь оно не рождается в спорах – Лишь в согласии. Верь и спеши Жить…. Николай Джинчарадзе

Проходит всё… Проблемы и печали… Но главное, чтоб мы не одичали. Не утонули в собственных заботах, В предательствах, потерях и банкнотах… Мы так спешим устроить жизнь скорее, Что, кажется, семь раз прожить успеем. И даже мимо счастья пробегаем, Когда в погоне жить не успеваем… Нам небо часто делает подсказки, Приоткрывает дверь, снимает маски, Показывает путь, людей с душою… А мы не видим… Заняты собою… Случайностей на свете не бывает И тот, кто испытанья посылает, Лишь хочет, чтобы мы мудрее стали, Чтоб человечность в сердце воспитали… А мы бежим… бежим за повороты… Банальный график – дом, семья, работа… А где любовь? Прогулочки в обнимку… Душа для нас, как будто – невидимка… А ей, душе, так хочется, как прежде, Довериться хоть крохотной надежде, И ощутить себя любимой очень… Душа ведь тоже жить и верить хочет… И нужно на бегу остановиться… Заметить рядом искренние лица… Проходит всё… Пусть солнце светит, грея… Но главное, чтоб стали мы мудрее… Ирина Самарина-Лабиринт

Не роздивився біль в моїх очах, У посмішці – не віднайшов печаль. У тих віршах, в усіх моїх віршах, Ти тугу не відчув мою, мій жаль. Все, що важливе мусила сказать Тобі... Сказала. Ти ж мене не чув. У своїх мріях, у своїх словах Ти заблудився, а мене... забув. Я не чекала тебе з тих світів, Які між нами міцно пролягли, І не просила в неба ще життів, Які б мене до тебе привели. Ми розминулись в долях, у шляхах. Та все ж, на роздоріжжі цих доріг Ти б віднайшов мене у всіх світах Якби ж хотів. Якби ж... Ти б зміг. Ти сум мій, ти моя печаль, Моїх думок безмежний лік. Мені не жаль, повір, не жаль, В моєму серці ти - навік. ©

Десь проходила ніжність між нами і спинилась. І кликала нас. І не вміла стати словами, бо не знала для себе назв. Звалась дружбою. Звалась приязню. Вміла ждати і чатувать. Ми тримали її, мов на прив'язі, щоб не сміла нас чаклувать. І вона ставала незграбною, як отой циганський ведмідь. Лиш боялась на людях раптом ланцюгом своїм прогриміть. Чи були ми занадто гордими, що й слова були крижані? Так й лишилась вона кросвордом, - може, ніжність, а може, й ні... Ліна Костенко

А Боги смеялись все утро и вечер — Смешила их фраза: «Случайная встреча»… Они от души, аж до слёз хохотали: Наивные люди! Вам шанс просто дали! Случайностей мало, счастливых- тем паче! Всю жизнь можно ждать, свято веря в удачу… А мы вас столкнули совсем не случайно, и что с вами будет — поверьте - не тайна… «Случайная встреча» в толпе многолюдной… средь сотен людей… - настоящее чудо! Так в жизни бывает порой… невзначай: «случайная встреча»… — знак свыше — с луча… Совпали маршруты и время, и дни… совсем не случайно столкнулись они. Понять бы всё это ещё… чтобы впредь Любимых своих… как зеницу, беречь! ........................................ А Боги смеялись все утро и вечер Смешила их фраза: "Случайная встреча"... Ничто не случайно! "Да выдумка это!", - тот скажет, кому не дано быть поэтом. Кто сказки не любит, не верит в приметы... "Ничто не случайно! Да глупость всё это!" Случайные люди, в случайную встречу, Случайно влюбились однажды под вечер... И тут оказалось - любовь - это крайность... А вечер? А встреча?! Да просто случайность... Однажды, случайно, звонок телефонный Средь ночи ворвётся в твой дом тихий, сонный "Люблю!",- в трубке... "Нет, вы ошиблись... Простите..." "Да что вы?!... Случайно... Ну что ж ... Извините". Случайно приходит письмо ниоткуда: "Ты знаешь, ищу тебя! Долго! Повсюду!" "Да нет, Вы ошиблись и я Вас не знаю". "Ошибка? Как жаль... Что ж... Случайно... Бывает" Не думаем мы, что случайности эти Даны, чтоб найти нам друг друга на свете. Ответить чуть-чуть по-другому, поверив, Что эта случайность - открытые двери. Взять в сердце мечту, в них войти, задержаться, Надежде поверить... И взять и остаться! Любить чтобы крепко, дышать полной грудью! Как часто случайно теряются люди. Ничто не случайно! Ты верь мне!! Ты слышишь?! Все судьбы и встречи написаны свыше. Любовь, и надежды, и счастье, и чаяния, Поэтому в мире ничто не случайно! ---------------------------------------------- А боги смеялись... смеются и будут: Смешат их по-прежнему планами люди, Наивною верой в слепую случайность - Не видят в событиях явную данность! В надежде на случай, свой шанс упускают, Не ценят того, что судьба посылает. Ужасная глупость, нелепость, беспечность - Потом возвращать то, что кануло в вечность! Сначала разрушить, а после пытаться... Собрать из осколков мечту или счастье... Из мёртвого пепла - любовь возродить... Неужто не ясно, что нужно хранить, Ценить и беречь, то что в дар посылалось... - Судьбу - что им небом в награду давалась?! Ведь всё происходит отнюдь не случайно... Неужто так сложно постичь эту "тайну"? Ирена Буланова

Так мовчиш, що заслухатись можна, потонути в м’якій тишині. І якби не було тривожно, то чудесно було б мені. Я не знаю, чи ти вродливий, і чи ти на світі один. Ти для мене – як справжнє диво, котре виникло без причин. Але в серці - пересторога, і зривається слово: «Іди» Пізно стрілися наші дороги. є на них уже інші сліди. Вірю в серце твоє і волю, вірю в правду очей твоїх. Знаю: ти б не спіткнувся ніколи об каміння моїх доріг. Ліна Костенко

Нема кому сказать: - Кохаю Нема кому сказать: - Прийди. Сама усіх я обминаю або заплутую сліди. Як перед ким тумани впали, - не я до світла проведу. Якщо у кого щастя мало, - не я від себе докладу. Хороші дні, весела просинь, неждана радість - не мені... І все тому, що ти і досі стоїш печально в стороні. Ліна Костенко

Вимріяна і жива донині, незнайома, але й знана теж, заховавшись в довгій самотині, вже мене не кличеш, не зовеш. Сто доріг, мов змії, розплатались в тисячі незвіданих розлук. Все життя жилось, немов прощалось, як прощається з стрілою лук. Я тебе не відлюбив, не випив, навіть ти казала — недопив. Сумовитий вечір десь захлипав і фіранки чорні опустив. Ти єдина в самоті розрада, просвіток смеркальної пори. Не кажи — тебе чекала зрада, і любов ждала — не говори. Як, скажи, до тебе я вернуся? Сном? Явою? Мертвим чи живцем? І до кого словом обронюся зболеним? Перед чиїм лицем я тоді повідаю про долю — ту, що, ніби зашпори, зайшла в душу. Але кожну — славословлю. Ти страждала? Отже, ти жила. Василь Стус

Опадає вишневий цвіт під вагою студених краплин... Передати б тобі привіт, та, мабуть, непотрібний він. Позаносила повінь мости, похилила трави роса... Передати б тобі листи, та боюся їх написать... Бо у тебе очі хисткі, і непевний у тебе сміх... На землі лежать пелюстки, то дощі позбивали їх. © Ліна Костенко

А буває, ідеш по світу, і проходить повз тебе людина так, неначе проносить квіти і тобі віддає половину. Ще і стебла від рук гарячі. Озирнешся на неї здаля і збагнеш - на промінь багатша стала раптом твоя земля. Ліна Костенко

Человеку нужен человек, Чтобы пить с ним горьковатый кофе, Оставаться рядом на ночлег, Интересоваться о здоровье. Чтобы улыбаться просто так, Чтоб на сердце стало потеплее, Чтобы волноваться: «Там сквозняк! Надевай-ка тапочки скорее». Человеку нужен человек, Позвонить ему, послушать голос: «А у нас сегодня выпал снег. Как ты без меня там? Беспокоюсь!» Чтобы был приятель, друг, сосед, И еще сопящая под боком, Без которой счастья в жизни нет, Без которой очень одиноко… © Марина Бойкова

Так часом тяжко, що мені здається, що серце в грудях вже не б'ється. Що залишилась по мені лиш тінь від мене на стіні. І ця печаль, прискіплива, як слідчий. І ця строфа, оголена, як відчай. І дикий хміль, примерзлий до воріт. І на криниці необбитий лід. Ліна Костенко

Опадає вишневий цвіт під вагою студених краплин... Передати б тобі привіт, та, мабуть, непотрібний він. Позаносила повінь мости, похилила трави роса... Передати б тобі листи, та боюся їх написать... Бо у тебе очі хисткі, і непевний у тебе сміх... На землі лежать пелюстки, то дощі позбивали їх. Ліна Костенко

Спини мене отямся і отям така любов буває раз в ніколи вона ж промчить над зламаним життям за нею ж будуть бігти видноколи вона ж порве нам спокій до струни вона ж слова поспалює вустами спини мене спини і схамени ще поки можу думати востаннє ще поки можу але вже не можу настала черга й на мою зорю чи біля тебе душу відморожу чи біля тебе полум’ям згорю. Ліна Костенко

Сама пішла світ за очі – аби знайти від тебе крихту порятунку. Мої думки, як дикі голуби, в полях шукали синього притулку. Сама втекла в сніги, у глухомань, щоб віднайти душевну рівновагу. І віднайшла – гірку печаль світань. І п'ю, немов невиброджену брагу. І жду якогось чуда із чудес. Читаю ніч, немов би чорну книгу. Якщо кохаєш – знайдеш без адрес оцю хатину за морями снігу. Добавлено через 4 минуты Де є любов - там темряви нема, де сходить сонце - ніч уже безсила. Світись в мені, любове яснокрила, щоб в серці не селилася зима. Ліна Костенко

Який важкий, який ласкавий погляд, Які повільні, зважені слова! Один якийсь малесенький недогляд - жагучий смуток душу залива. А день як день. Розмова розумова. І раптом очі - вибухом стихій. Ти хто такий - зальотник, Казанова? Чи той єдиний, той на світі мій? Ці дивні очі, келихи трутизни, Настояні на сонці і журбі. Чого шукаєш - флірту чи вітчизни? Навіщо так? Мені ж не по собі. Як п'ятиборців погляди розводжу. Перемогла, не знаю, чи здаюсь. Минають дні... Забуть тебе не можу. Минають дні... Згадать тебе боюсь. © Ліна Костенко

В дні, прожиті печально і просто, Все було як незайманий сніг. Темнооким чудесним гостем Я чекала тебе з доріг. Забарився, прийшов нескоро. Марнувала я дні в жалю. І в недобру для серця пору Я сказала комусь: – Люблю. Хтось підносив мене до неба, Я вдихала його, голубе... І не мріяла вже про тебе, Щоби цим не образить тебе. А буває – спинюсь на місці, Простягаю руки без слів, Ніби жду чудесної вісті З невідомих нікому країв... Є для серця така покута – Забувати скоріше зло, Аніж те, що мусило бути І чого в житті не було. #Ліна Костенко

Напитись голосу твого, Того закоханого струму, Тієї радості і суму, Чаклунства дивного того. Завмерти, слухати, не дихать, Зненацька думку перервать. Тієї паузи безвихідь Красивим жартом рятувать. Слова натягувать, як луки, Щоб вчасно збити на льоту Нерозшифрованої муки Невідворотну німоту. Триматись вільно й незалежно, Перемовчати: хто кого. І так беззахисно й безмежно Чекати голосу твого. Ліна Костенко

Розкажу тобі думку таємну, дивний здогад мене обпік: я залишуся в серці твоєму на сьогодні, на завтра, навік. І минатиме час, нанизавши сотні вражень, імен і країн, — на сьогодні, на завтра, назавжди! — ти залишишся в серці моїм. А чому? То чудна теорема, на яку ти мене прирік. То все разом, а ти — окремо. І сьогодні, і завтра, й навік. Ліна Костенко

Крізь відстані і здичавілі пущі, крізь непробудні кам’яні пласти, крізь болота й пустелі загребущі ідуть машини, коні й поїзди. Лопата йде у загадки первісні. Ракета зорі дальні перейма... З душі у душу — найкоротша відстань. Чому ж так часто транспорту нема! Ліна Костенко

Очима ти сказав мені: люблю. Душа складала свій тяжкий екзамен. Мов тихий дзвін гірського кришталю, несказане лишилось несказанним. Життя ішло, минуло той перон. гукала тиша рупором вокзальним. Багато слів написано пером. Несказане лишилось несказанним. Світали ночі, вечоріли дні. Не раз хитнула доля терезами. Слова як сонце сходили в мені. Несказане лишилось несказанним. ЛінаКостенко

Вже одпручалась гордістю і смутком, одборонилась даллю, як щитом. Як довго йшла до тебе, як нехутко, і скільки ще і сумнівів, і втом! Прийми мою понівечену душу, збагни й пробач мій безнемірний острах. Дай хоч на мить забути слово — «мушу», це перше слово з букваря дорослих. Мені без тебе сумно серед людства.... Ліна Костенко