Ігор Лікарчук
Суботні роздуми...
Про втрачені освітні сенси — і не тільки
Мене багато разів запитували: якою була радянська школа — хорошою чи поганою?
Я завжди відповідав спокійно і однаково: радянська школа відповідала політичним, економічним, ідеологічним і соціальним запитам тогочасного суспільства. Оцінювати її з позицій сьогоднішнього дня — справа і марна, і провокативна. Бо школа — це завжди відображення суспільства, а не фантазій про нього. Радянська школа була частиною тоталітарної системи й виконувала частину її функцій.
Хочу одразу зняти всі можливі інтерпретації: мене складно назвати апологетом радянської школи. І жодної ностальгії за нею не мав і не матиму. Хоча б тому, що половина мого освітянського життя була в радянській освітній системі. І на відміну від багатьох авторів і коментаторів, я добре знаю її із середини, а не лише із розповідей чиїхось бабусь або деяких «історичних» праць.
Але є питання набагато важливіше, ніж те, хорошою чи поганою була радянська школа. Питання в тому, чи відповідає сучасна українська школа запитам чи відповідає сучасна українська школа запитам суспільства, яке воює, хоче власного майбутнього і декларує рух до цивілізаційної зрілості. Очевидно, не варто забувати й таке: багато років реформуючи нашу шкільну освіту, ми, з одного боку, так і не позбулися тіні радянських серпа і молота над нашою шкільною освітою, а з іншого —втратили чимало сенсів, які у радянській школі існували, у кращих світових системах збереглися, а у нас були втрачені.
Про кілька таких сенсів далі.
Сенс перший. Про глибину знань
Нещодавно соціальні мережі вибухнули після сюжету журналістів-розслідувачів про «підпільну школу» при одній з релігійних громад Києва. І що мене найбільше вразило — частину коментаторів обурила не ідея «підпільної школи» як осередку чужої ідеології, а… радянський підручник з арифметики 1966 року, за яким начебто навчаються ці нещасні діти.
Люди на повному серйозі пишуть: «Уявляю, яку ідеологію прищеплює цей підручник!»
Добре, панове, давайте про ідеологію. У радянській системі освіти апріорі не могло бути підручників без комуністичної ідеології. Навіть, якщо це були підручники про надання першої медичної допомоги чи технологію зварювання металів. Тому було б дуже дивно, якби шкільний підручник радянської доби був без комуністичної ідеології.
Але в радянській школі була й інша ідеологія. Ідеологія глибоких знань, логіки і розумової праці. Те, чого у сучасній українській школі майже не залишилося.
Радянські підручники з математики, фізики й хімії були про структуру мислення; вони давали знання послідовно, логічно, з доказами, з елементами праці думки. Це не робило школу «зручною», «комфортною» або «вільною». Це робило її глибокою, місцем розумової праці, а не сервісним центром із надання освітніх послуг, в якому іще й харчують, розважають та пилюку з учнів струшують.
Підручники з точних наук радянської школи — це не лише історична реліквія з комуністичним ідеологічним присмаком. Це була структурована і системна модель навчання, яку сьогодні з повагою використовують кращі освітні системи світу. Адже, багато радянських підручників з математики та фізики перекладено і використовуються у Сінгапурі, Фінляндії, Південній Кореї, окремих приватних школах США та Великобританії. Тамтешні вчителі підкреслюють: «Ці матеріали не застаріли — вони структурно дозволяють вибудувати мислення, а не «розважити» дитину».
Це підтверджує й Вікіпедія. Цитую: «Шкільні серії з математики, які формували мислення у радянській школі — авторства Гельфанда, Глаголєвої, Віленкіна, Кисельова та інших — не були «розважальними» чи «мотиваційними» заради оцінок. Їхня структура навчання була такою, що логічна послідовність і доказовість ставали частиною розумової праці учня — і саме це сьогодні оцінюють навіть у сучасних освітніх системах світу, де ці підручники перекладали або використовували як допоміжний матеріал. Це не «радянська ідеологія», а ідеологія глибини знань, яку нам варто уважно переосмислити».
А тепер поставимо не ідеологічне питання: чи дає сучасна українська школа глибину знань? Чи вчить вона логіці мислення, умінню доведення, обгрунтування, аргументації? Моя відповідь – ні! І ті вчителі, які 1 вересня 2025 року прийняли нушенят-восьмикласників, мабуть, підтвердять вірність моїх слів.
Зустрічати вчителя, поклавши ноги у кросівках на парти та «розв’язувати» завдання з математики, користуючись цифровими платформами то пошуком готових відповідей – це не про глибину. Це – про хамелеонство, про пристосування. Як і гейміфікація – не про розумову працю.
У сучасній шкільній освіті замінили глибину на «цікавість», доказовість — на «зрозумілість», мислення — на «лайфхаки», системні знання – на компетентності. Немає в українській шкільній освіті сьогодні підручників з якоюсь партійною ідеологією. Заборонено законом. Але також немає, або є мізерна кількість, підручників із ідеологією глибоких і системних знань.
А потім дивуємося, що випускники закладів загальної середньої освіти не розуміють, що таке «довести» або «обґрунтувати». Навіть на НМТ завдання на «довести» чи «обгрунтувати» звели до мінімуму. Там набагато важливіша інша «розумова» дія – вгадати.
Між іншим, як історик освіти, не можу не зупинитися й на наступному. У сюжеті про підпільну школу, підручник, який обговорюється, названий підручником з арифметики. І у мережі почали з’являтися навіть світлини начебто із цього підручника: порахувати семеро дітей у піонерській формі. Я розумію, що ради хайпу можна все.
Але, маю честь нагадати, що в радянській системі освіти вивчення арифметики закінчувалося в початковій школі. А у 6 класі вивчалася алгебра та геометрія. І там уже не рахували кількість піонерів у галстуках, зображених на малюнку. Там дитина жила в іншому математичному світі: операції з дробами, від’ємні числа, подільність, найбільший спільний дільник, найменше спільне кратне, відсотки, координатна пряма, буквенні вирази. Такий підхід формував структурне математичне мислення, якого в сьогоднішній школі немає.
Тож, це не про минуле — це про втрату інтенсивності та глибини тепер. Якщо хочемо чесної розмови про школу — починати треба саме з цього, а не з піонерів на малюнках. Про сенс глибини знань, який теперішня школа втратила.
І на завершення. Я поставив кільком дуже досвідченим учителям математики одне просте запитання: чи зможуть ті, хто на НМТ набрав 185 балів і вище, успішно розв’язати завдання з алгебри для 6-го класу радянської школи? Відповідь була коротка і чесна: «Це — як задачі зі збірника Сканаві у радянській школі». Мудра і точна відповідь. Як і має бути у хорошого вчителя математики. (Для довідки: завдання Сканаві виконували ті, хто вивчав математику поглиблено)
Але сьогодні питання не про Сканаві. Питання в тому куди і чому зникла глибина в сучасній українській школі.
Сенс другий. Про працю
Якщо хтось не знає чи забув, то нагадаю: радянська школа, за всіх її вад, навчала праці — розумової і суспільної. Освітній процес і навчання були обов’язковою і складною працею, а фізична праця - не «вивченням світу», а роботою руками: від прибирання шкільних приміщень й до допомоги сільському господарству у збиранні урожаю.
Звичайно, сьогодні можна сміятися із пришкільних ділянок, майстерень і тодішнього трудового навчання, із трудової практики на підприємствах та у сільгоспартілях. Можна сміятися із збирання школярами металолому, макулатури, шовкопрядів. Можна донесхочу хейтити радянську практику тимурівського руху допомоги стражденним, ветеранам, інвалідам. Можна з відразою згадувати прибирання класних кімнат після уроків учнями, шкільного подвір’я, актових і спортивних залів.
І все тому, що у радянській системі освіти усвідомлювали: без праці не буває ні мислення, ні відповідальності, ні зрілості.
Нагадаю факт, який наші освітні реформатори чомусь не коментують. За результатами міжнародних порівняльних досліджень якості освіти учні закладів Японії, Фінляндії, Швейцарії, Південної Кореї, Китаю та інших країн роками займають топові позиції. На відміну від України. Один із секретів такого феноменального успіху в тому, що у закладах освіти цих країн учні залучаються до фізичної праці у суспільно-корисної праці. Як колись учні радянських шкіл.
Так, у Японії діти змалечку прибирають класи, готують для однокласників, доглядають територію. Ніхто не кричить: «експлуатація дітей!»
Всі розуміють: це культура, відповідальність, спільність. У Фінляндії -
величезна частина навчального процесу — це освітні проєкти з містом і спільнотою. Те, що у часи СРСР називалося «суспільно-корисною працею».
У Фінляндії дітей не вчать дітей вимагати «комфорт» і бути «здобувачами»: вони вчать їх бути корисними іншим людям. У Канаді та Швейцарії функціонують так звані «соціальні годинники» (community service), як частина освітньої траєкторії.
І все це не стільки заради оцінок, як для формування громадянина. У тамтешніх закладах фізична і розумова праця давно розглядаються як два взаємозалежних явища. Тому й освітні результати там інші. Та й життєві успіхи здобувачів освіти також.
А що в сучасних українських школах? Будь-яке залучення учнів до праці сьогодні немислиме. Після уроків у кабінеті швидше прибиратиме вчитель, ніж учень. А розумова праця має обов’язкову межу: щоб дитина не надто напружувалася.
Тому ми і будуємо школу зручності, а не школу зусилля. Школу як сервіс для дитини, а не школу як центр формування людини.
Проста істина, яку розуміли ще прадавні люди: дитина, яку не навчили працювати, виростає дорослим, який не вміє ні думати, ні відповідати ̶ в українській освіті не працює. Дарма, що ця істина була однією з основ української ментальності: праця, праця і ще раз праця. В Україні діти працювали змалечку. І ставали людьми. Так було. Але так уже не є.
Ми готуємо покоління, яке вміє пристосовуватися, але не вміє творити.
Покоління, яке вміє споживати, але не вміє будувати.
Покоління, яке повинне вміти жити в «мінливому світі», але не вміти будувати свій.
І це не про минуле. І не про майбутнє. Це про виродження.
Добре уявляю, скільки людей, прочитавши ці рядки почнуть розвішувати ярлики: він пропагує радянську освіту, ідеалізує минуле, ностальгує за тим що було і тому подібне.
Так от, знову повертаючись до питання хорошою чи поганою була українська школа. До того, про що писав на початку, завжди додаю. Є стара українська приказка: «Застряли, як собака на перелазі». У розбудові української системи середньої освіти ми точно в такій ролі. І застряли на тому перелазі від радянської до національної школи із двох причин. Старі замшілі сенси тоталітарної педагогіки та школознавства висять на ногах. І ніяк отієї тіні серпа і молота наша школа не може позбутися. Про другу причину скажу словами Тараса Шевченка: «І чужому научайтеся, й свого не цурайтеся» Багато від чого корисного, котре було в радянській школі, ми давно відцуралися. Між іншим, відцуралися від кращого. Від гіршого – ніяк не можемо. Новому або не навчилися, або навчилися із потужними освітніми втратами. Й ніхто надолужувати ті освітні втрати не збирається.
І саме тому, це лише початок моїх роздумів про втрачені освітні сенси. Далі буде…
