Війна літературна

[irina1969]

Ніколи не думала, що створю тему у підрозділі " Війна"

 Цього актора ( Михайло Кукуюк) я особисто знаю по дибільним "ги-ги" серіалам та фільмам, але тільки послухайте

 

[irina1969]

Нового вірша ще нема на Ютубі, але є на ФБ...все що треба знати про історію та "культуру" мордора

https://www.facebook.com/tviyserial/videos/1162127607696811

[pump]

РАЗГОВОР НА ОБЛАКАХ:

- Привет, ты откуда? Я из Ленинграда. А ты?

- Мариуполь.

- Ой, тоже из ада…

 

[irina1969]

сама себе виправлю...війна не тільки літературна а і художня

у мене особисто є 2 трігера, це зі часів Майдана " Пливе кача по тисині" і ці роботи 

www.olgawilsonart.com/

[irina1969]

Діти та сусід зробили картину, уламки зібрані біля мене....таке воно сучасне мистецтво((

[irina1969]

"под добрый пыл трубы

и крики сумасбродных

отправились рабы освобождать свободных" (с)

не можу знайти хто автор, але сподобалось

[Фрай]

Перечитывал Бродского и наткнулся на 

Письмо генералу Z

Там есть такие строки

Генерал! Только душам нужны тела.
Души ж, известно, чужды злорадства,
и сюда нас, думаю, завела
не стратегия даже, но жажда братства:
лучше в чужие встревать дела,
коли в своих нам не разобраться...

Стихотворение написано осенью 1968 г на события Пражской весны

[irina1969]

Саме гарне відео втілення вірша "Буде тобі враже..." Людмили Горової

 

[irina1969]

Кирилл Талер

9 травня 2017 р

ШТУРМ ДЕРЕВЯННОГО РЕЙХСТАГА. Фантазия в трёх частях.

Прихований текст

Костя Петрухин был образцовым сыном России текущего образца. Учился хорошо - раз, числился в историческом клубе “Наследие Отечества” - два, знал наизусть всю воентехнику СССР времён ВОВ - три. А ещё поддерживал Новороссию, Асада и даже хотел влиться в ряды ополченцев, но по возрасту пока не подошёл.

И тут новость, как гром среди белого дня: силы добра будут штурмовать Рейхстаг прямо посреди Московской области. Построят из дерева и картона, а после немедленно заштурмуют. Тут Костя и понял - жизнь прошла не зря. И есть у него, Петрухина, нехилый такой шанс на счастливый билет - стать тем простым солдатом, который поднимет над берёзовым Рейхстагом алое кумачовое знамя.

Судьба любит отважных. Когда в его клуб пришло приглашение на двух человек, Костя рванулся вперёд, как замполит при виде врага. Старшие одобрительно улыбнулись, отечески потрепали Костю по перекошенному лицу - так и стал Петрухин рейхстагоборцем. Первые репетиции запомнились не слишком, как на войне: пыль да туман, голос режиссёра, да йогурт в обеденный перерыв. Ничего, - сцепив зубы повторял про себя Петрухин, - нам бы день день простоять, да ночь отчекиниться, там и победим.

Но грянула беда. Генеральский сын после шального клубняка разбил об отбойник свой “Порш”. Отцу-генералу нового “Порша” для чада было не жалко - не в блокаду живём! - но военная косточка требовала сурового наказания. Например, чтобы сын попарился в пыльной гимнастёрке на штурме Рейхстага вместо похождений по злачным местам. А, согласно, закону Архимеда, - количество новоприбывших красноармейцев прямо пропорционально количеству убывших, потому что бюджет не резиновый. Так гимнастёрка Кости досталась мажору, а его самого сослали в фашисты.

К слову о бюджете. В это же время департамент культуры Московской области ревностно осваивал бюджет штурма. Не все 7.5 млрд. рублей, конечно, а по-скромному. И, как это бывает, немного увлёкся. А потом случайно обнаружил, что денег на гонорары фашистам не хватает. Но там где танк не пройдёт, там пробежит зам режиссёра по кастингу. Он и договорился за бесплатный фашизм с тремя бригадами асфальтоукладчиков: по пол-ящика водки на каждую. Тем более, деньги на асфальт тоже почему-то закончились.

Шли дни. Убитый горем Костя ел йогурт в форме простого СС-овца, вместе с таджиками и прорабом из Рязани. И постепенно переходил на тёмную сторону Силы. План мести, сначала почти неосязаемый, с каждой съеденной ложкой становился всё более выпуклым и зловещим.

ЧАСТЬ II

Бюджет в 7.5 млрд. рублей не выдержал осады и распух до 20 млрд. Фашисты были сыты, сын мажора тайком нюхал кокс и проклинал папу, Костя проклинал вселенную, таджики, вероятно, проклинали прораба, но об этом история умалчивает. Наступил день N.

Трибуны в парке “Патриот” были заполнены зрителями и министром Шойгу. День в подмосковье выдался холодный, а диктор так волновался из-за того, что он не Левитан, что заикался, рассказывая, как США хотят украсть победу у СССР. На фоне последней недобитой немецкой техники беспечно хлопал винтом фашистский “Мессершмитт” почти в цветах флага Украины, да стыдливо желтел экскаватор Hundai, не успевший смотаться отсюда ко всем чертям. И даже яркие картонные выстрелы от гранатомётов как-то не радовали фрицев, даже если постукивать ими по машинам. ОМОН, охраняющий правопорядок, откровенно скучал.

Зееловские высоты брались сложно. Немецкая мотоциклетка с горящим водителем обречённо ездила по кругу у самых трибун, олицетворяя положение Вермахта на фронтах. Экскаватор Hundai упрямо лез в кадр. Костя сосредоточенно колупался в реквизитной фрицевской каске. Ему выпало бесчестье защищать Рейхстаг

Фашисты на дальних рубежах уже побежали в панике, а советские солдаты, тоже в панике, но лёгкой, начали толпиться, чтобы спрыгнуть в окоп и там победить. Со стороны стоянки эту режиссёрскую задумку снимали пришлые пацанчики [нет бюджета - нет заграждений].

ЧАСТЬ III [осторожно, дальше много мата]

Наконец, советские войска подошли по апрельской грязи Подмосковья к стоящему в одиночестве Рейхстагу. Пора! - Костя встал и лёгкой походкой двинулся встречать свою судьбу. “Батальоны 756-го и 674-го полков завязали бой перед Рейхстагом...” - дал ему подсказку диктор. С ленивым опозданием и алым знаменем подмосковная армия двинулась на штурм...

- За Пивной Путч! За Теодора Гуссе! - невпопад закричал простой зольдатен Петрухин и пошёл в яростную контратаку. Таджики пожали плечами и тоже пошли в контратаку. На репетициях было иначе, но белому русскому лучше знать, кого и кто штурмует под Москвой в 2017 году.

- Ватан ман дар Тоджикистон! - на всякий случай закричал рослый Фаруз.

Диктор поперхнулся. По военной логике и сценарию фашисты должны были полностью деморализоваться и открыть путь на второй этаж Рейхстага. Костя же деморализовываться не хотел, он добежал до противника и начал вырывать у его из рук знамя. Атакующие остановились в нерешительности, они тоже так не репетировали и ввязываться в реальную драку не хотели. Только один особо исторический реконструктор заорал на Костю: “Чо ж ты творишь, с#ка!!!”, но Фаруз обворожительно улыбнулся и стукнул его прикладом в лоб. Этого хватило, чтобы советские воины развернулись и побежали в обратную сторону.

- Ага!!! - ликующе завопил Костя и скомандовал таджикам. - На Рейхстаг!!! - после чего вся пёстрая фашистская братия с трофейным красным знаменем рванулась к зданию. Шойгу нахмурился, а его адьютант уже нервно названивал режиссёру:

- Вы что там, ё#нулись совсем?! Почему у вас фашисты идут на штурм Рейхстага?!

- Там не фашисты, там таджики… - промямлил режиссёр.

- Х#ики! - недипломатично выразился адьютант. - Разверните их обратно!

Режиссёр почувствовал, что под ним разверзается земля и он падает в ад. Поэтому он только пискнул. Адьютант хрюкнул, бросил трубку и сделал ещё звонок.

На поле боя, охранять не только гражданский, но и военный советский правопорядок, выбежала рота ОМОНа. В отличие от ряженых военных спецы двигались быстро, слаженно, и за какую-то минуту достигли Рейхстага.

В это время фашисты Костя Петрухин сотоварищи укрепляли на куполе Рейхстага красное знамя. Другие фашисты, уже мёртвые и временно пленные, вошли в роль и начали подбадривать соратников криками: “Так их, камраден!” и “Русиш хенде хох!”.

- Вот п#дарасы… - не выдержал один из советских солдат и этой фразой достиг вершины исторической реконструкции.

После очередного хендехоха Шойгу побелел. Зрители тоже подхихикивали, но несколько нервно. Оставалась надежда на оплот России и её гордость, на ОМОН. Профессионализм ОМОН и сгубил - когда двадцать человек, нога в ногу, начали топотать по первому этажу здания, Рейхстаг не выдержал. Глубокая трещина, видимая даже с трибун, пошла сначала по несущей стене, а затем и по полу. Неизвестно, насколько усердно пилили бюджет на строительстве немецкого парламента, но от пары ударов ОМОНовских берцев он расклеился, как какой-нибудь либерал на белоленточном марше.

- Сейчас накроется, - ровным голосом произнёс адьютант Шойгу.

- Кто? - не понял Министр обороны РФ.

- Да Рейхстаг этот е#учий… - махнул рукой адъютант и почувствовал, как режиссёр приглашает его к себе в личный котёл: погостить, развеяться.

- Х#р с ними, с фашистами! - заорал милицейский чин на сиденье рядом. - Эвакуируйте ОМОН! - Рейстаг в это время ощутимо затрясся - и началась эвакуация.

При виде разбегающеся врассыпную ОМОНа зрители заулюлюкали, а Шойгу пошёл пятнами. Ему даже показалось, что кто-то над ухом крикнул “Путин - х#йло!”...

Костя Петрухин, можно сказать, спас ситуацию. Он, наконец, вставил флаг в трубочный держатель - и это стало последней каплей для Рейхстага. С обиженным грохотом деревянный символ немецко-фашистского режима схлопнулся, чуждый и непонятный на этой мёрзлой земле.

- - -

Уже сидя в полицейском участке, с рукой в лубке и со стремительно заплывающим глазом, Костя всё равно улыбался. Он добился своего, пусть даже став на время фашистом. А что тут особенного, в конце концов? .

 

[irina1969]

 
 
Малюнок брату на фронт
 Настя 10 років

 

[Фрай]

Товариш написав присвяту Мацієвському

Володимир Овод

 

             ***

Карбується в миттєвостях війна:

В душі - щодня, у споминах - щоночі,

Коли героїв звичні імена

На пам'ятниках бачать наші очі.

Коли буденність звична до тривог,

Коли уроки - серед бомбосховищ,

Де за дітей бідує педагог,

Коли їм хліба треба - не видовищ.

Коли усе село до церкви йшло,

Щоб молодят одружувати, вчора,

Сьогодні ж молодого вже село

В плачі живим стрічає коридором.

Слова, коли не сказані іще,

Ніколи той, хто мав би, й не почує,

Дитина від дощу та під кущем

Коли ховається, під ним же і ночує.

Коли чийсь батько, брат, а чи - синок

Без вісті у бою кривавім згинув,

Хоч на землі своїй, але вінок

Не принести у пам'ять на могилу.

Коли за звісткою, що тата більш нема,

І мама - молода ще зовсім-зовсім,

Дитя двома руками обійма,

В хустину чорну кутає волосся.

За морем сліз - що слів і не знайти -

Карбується війна з таких історій.

Щоби мужніти, щоб перемогти,

Щоб зберегти історію Героя -

Що ворогом, без зброї, сам-один,

Розстріляний, але не на колінах,

І - переміг, стріляючи по ним

Двома словами: "Слава Україні!"

(с) Ovod

[irina1969]

не зовсім літературно, але красиво...у кого є родичі за поребріком взагалі чудовий презент

Волонтерки з Гостомеля шиють ляльок-вуду та збирають гроші на ЗСУ.

Майстрині називають їх «орки-вуду» і зроблені вони з трофейної російської форми. Відірвані кінцівки, закривавлені голови, показані нутрощі та численні поранення - ось що притаманно їх зовнішньому вигляду.

Ляльки відправляються до замовника у чорному сміттєвому пакеті з етикеткою “русский воєнний корабль”. Вартість однієї - 45$.

Усі зароблені гроші волонтерки віддають на потреби української армії.

[irina1969]

[irina1969]

У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року у Пермській колонії після сухого голодування перестало битися серце
Василя Стуса.
 

[Фрай]

ОСІННІ КВІТИ

 

Ростуть троянди серед бур'янів,

І чорнобривці, на підході - айстри.

Проте, в цю пору квіточки рясні,

Скоріш, гіркий в душі формують настрій.

 

До хати, там, де батьківський поріг -

Одне і те ж стоїть перед очима -

Узбіччями устелених доріг

Везуть додому кожен день дитину

 

Везуть щодня із міста до села

Не на весілля, чи на іменини.

Везуть туди, там де вона росла,

Везуть уже на похорон дитину.

 

Дитину по багрово-золотим

Квітка'м везуть осіннім на дорозі.

І не зів'янути, не зсохнутися їм:

Їм в'януть ніколи, щодня їх свіжі носять.

 

Дорогами заквітчаних узбіч

Щоразу виглядається машина

Скорботним поглядом заплаканих облич -

Не пропустити б ту, в котрій дитина.

 

Щодня осінні квіти серед хат

Зриваються, зриваються та й годі.

У бур'янах все меншає троянд,

І чорнобривців, айстри - на підході.

 

(с) Ovod

08.09.2023

Змінено 11 вересня 2023 користувачем Фрай

[irina1969]

я думаю що ссилка на цей профіль буде дуже доречна в цій темі...сподіваюсь, що після війни ці спогади будуть оформлені в книгу, яку переведуть на багато іноземних мов

Наташу Лафазан знають мабудь всі ,хто любмть троянди, вона власниця компанії " Флора-нова" з Маріуполя

це спогади людини яка пережила весь жах трагедії Маріуполя, змогла вирватись та починає нове життя 

https://www.facebook.com/profile.php?id=100030592628843

[irina1969]

- Як ти?

- Жива, але...

росія ніяк не вмре.

- Як ти?

- Ховаю маму.

Як зірка, була яскрава.

- Як ти?

- Поки не вдома.

Страшна від недому втома...

- Як ти?

- Лежу в лікарні.

Замість кави в кав'ярні.

- Як ти?

- Шукаю сина.

Зникла моя дитина.

- Як ти?

- Не маю хати.

Танком розбили кати.

- Як ти?

- В окопі, друже.

Тут небезпечно дуже.

- Як ти?

- Не можу спати.

Сина треба чекати.

- Як ти?

- Додому рветься

моє налякане серце.

- Як ти?

- В Європі. Знаєш...

Жалієш, коли втрачаєш.

- Як ти?

- З катами поряд.

Чую російський сморід...

- Як ти?

- В авто стріляли.

З родиною бігли полями.

- Як ти?

- Боюся дуже.

В Харкові страшно, друже.

- Як ти?

- Грошей бракує.

Батько хворий, нервує...

- Як ти?

- Сиджу в Херсоні.

Посивіли швидко скроні.

- Як ти?

- Допомогаю.

Вдень. А вночі волаю.

- Як ти?

- У сина в шпиталі.

Як без ноги він далі?

- Як ти?

- Чудом вціліла.

Поряд квартира згоріла.

- Як ти?

- Син у полоні.

Сльози такі солоні...

- Як ти?

Коротке питання,

в ньому - наш біль і страждання.

- Як ти?

Всміхнусь я щиро:

- Хочу країні миру!

І. Линник

[irina1969]

Він переїхав в Бучу в середині березня 2021

винайняв маленьку квартиру у цоколі і завів кота

шерсть якого була кольору помадки на еклері.

Він ходив на англійську, в тренажерку та на сповіді

він любив дивитись, як падає сніг

та в тумані зникає вулиця.

Він слухав Радіохед, старі альбоми Океану Ельзи дощ, грім і стукіт серця дівчинки

з якою засинав у маленькій цокольній квартирі

і прокидався у маленькій цокольній квартирі

цілував її тепле обличчя

пригортався до її липкого тіла

пірнав долонею у хвилі її волосся

та борсався там, наче мушка на павутині.

Вона покинула його восени

так як птахи покидають ліси

так як інженери фабрику по-закінченню зміни

і поїхала в Польщу

щоб там залишитись.

Він взяв кота, схожого на тістечко

і сказав: кіт, нам треба їхати

з нами, як ранок

як життя

як хвороба

сталась холодна

як крига

війна

урок що зветься "Спокійне життя" закінчився.

У тумані зникає вулиця

падає дощ

його зовсім не слухають

кіт вибіг у поле і ім'я його вітер.

На хресті наче на id-картці написано:

тут спочиває номер 234 вічна пам'ять.

Вона мріяла про мандрівку в Патагонію

про роман з рок-музикантом

про реєнкарнацію в царицю чи в рибу.

Планувала написати книгу

про те, що пам'ять

крихка наче кірка на крем-брюле

вразлива, наче кохання

розсипається, як пісок поміж пальців

і зникає

щезає

немає.

Вона любила свій велосипед

морозиво зі згущівкою

збирала пожовкле листя

наче марки

любила розглядати хмари

розсипані наче поп-корн

неохайним хлопчиком в кінотеатрі.

Мандрувала у гори наодинці

щоб приймати інгаляції лісом та повітрям

збирала м'яту та іван-чай

збирала зорі, розкладаючи в пам'ять, наче у фото-альбом.

Її батько загинув у чортинадцятому

їй було чотирнадцять, коли мама поїхала в Італію

та не повернулась.

Вона не мала стосунків, бо все чекала на рок-музиканта.

Коли зима вирішила залишитись

щонайменше до наступної осені

гучно і боляче сповістивши про це

і пахнуло на вулицях

тишею жахаючою

вогнем і землею

розліталося вороння

тоді вона не розгубилися

дістала із верхньої полиці пляшечку

із висушеним іван-чаєм та чебрецем

заварила трави

розлила у термос

та понесла на пости

хлопцям із тероборони.

На хресті наче татуюванням закарбовано:

тут спочиває номер 457 вічна пам'ять.

Вона жила поруч з парком

у невеликому будинку

годувала білок

годувала собак

годувала п'яниць

була хранителькою осені

і хранителькою спогадів

розсипаних, як цукор.

Їй було 54

вона працювала у комунальному підприємстві

носила синю робу "Епіцентр"

та їздила на велосипеді.

Фарбувала нігті у багряний

фарбувала губи у багряний

і щоночі до неї приходили багряні сни.

Вона дивилась "Говорить Україна"

витирала сльози білим носовичком

згадувала дитинство

яким тоді теплим було сонце

перед сном читала Кокотюху

та стрибала, наче плавець у воду, в свої сни

багряні, як нігті

багряні, як губи.

Чекала на суботу

щоб витерти пилюку в кімнатах

випрати одяг

приготувати шарлотку

та думати про минуле.

Її вбили п'ятого березня

коли вона повертала на свою вулицю

їдучи на велосипеді

вбили, як ніч вбиває день

як осінь вбиває літо

розіпнули чергою кпвт.

На хресті наче на дошці оголошень написано:

тут спочиває номер 451 вічна пам'ять.

На вулицях та на полях

з'являлись нові Голгофи

тільки кулі замість цвяхів

тільки артилерія замість списів.

Хотілося

рахувати дні до літа

рахувати кошенят

рахувати дітей

рахувати зорі

рахувати до ста, засинаючи.

Тут спочиває номер 176 вічна пам'ять

тут спочиває номер 201 вічна пам'ять

тут спочиває номер 163 вічна пам'ять

тут спочиває номер 308 вічна пам'ять.

Максим Кривцов (22.01.1990-7.01.2024)