Освітній процес в умовах війни

[US7IGN]

8 хвилин тому, DmiVady сказав:

А зараз як вважаєте: бити було правильне рішення, або вам, на той час, не вистачило розуму вплинути на дитину без фізичного насилля?

як показав час - правильне. саме цікаве - вона з цим погоджується. оскільки одна екзекуція була знята на відео і продемонстрована набагато пізніше для спільного розбору та оцінки ситуації.

звісно є багато оговорок. як каже народна мудрість - бити має сенс поки дитина поміщається поперек ліжка, а не вздовж.

биття звісно мало більш символічний характер типу якщо вже дістав ствол то стріляй. погроза має завжди бути виконана.

але покарання було реалізовано одразу та з поясненням чому та за що. тут більше як бджола жалить миттєво закріплюючи знання що якщо зробиш хєрню то отримаєш біль. але за тобою вибір чи буде прийнятним біль за ту хєрню. за все треба платити. а далі цікавіше. потім вона пішла на дзюдо і зрозуміла що болі в житті може бути більше, але вона є необхідною частиною на шляху до успіху та перемог. і це та фізична взаємодія з оточуючим світом яка не може бути замінена на всі балачки разом взяті. ну ви ж не наростите м'язи читанням? весь цей досвід дав наступні результати. станом на сьогодні її больовий поріг вищий, вона розуміє що може завдати болю і намагається цього уникати, готова до світу в якому болю дуже багато. тобто пару разів ременем в дитинстві це як щеплення що убезпечить від несумісних з життям хвороб в дорослому віці.

[US7IGN]

1 хвилину тому, XL.pro сказав:

Ваша мама чи дружина? 

Сина виховували не Ви?

так вже склалося, що тоді я жив як моряк дальнього плавання та бачив їх менше ніж хотілося б. так що в цьому погоджуюся з Бездомним.

[Александр Аврамчук]

у мене не підіймається рука на сина. хоча сам я в дитинстві отримував від батька. зараз син вже більше і  сильніше мене. тому тут навіть нема варіантів       

Змінено 19 листопада 2025 користувачем Александр Аврамчук

[US7IGN]

1 хвилину тому, Александр Аврамчук сказав:

у мене не підіймається рука на сина. хоча сам я в дитинстві отримував від батька. зараз син вже більше і  сильніше мене. тому тут навіть нема варіантів       

я не міг свого бити тому що він і так мене мабуть боявся (не виключаю що його лякали мною мама з бабусею, але ж хєр вони коли в цьому зізнаються) і я не хотів ще більше все псувати в той короткий час коли його бачив. у малої такої опції не було і вона вчилася тримати удар з самого малку, а злість перетворювати на енергію для нових досягнень. мабуть я врахував досвід як робити не треба.

[XL.pro]

З якого віку вчили дитину іноземній мові?

На гуртки змушували ходити?

Де межа між розвитком та примусом? Дитинство у сучасних дітей повинно бути

[US7IGN]

Я їх мовам взагалі не вчив. Шкільна програма плюс спілкування. В Польщі польська не дефіцит, носіїв англійської онлайн та офлайн теж знаходили. Гуртки були різні, їм подобалося. Примусу вчитися якраз не було. Ну якщо не брати регулярну демонстрацію бомжів і пропозиція вибору - прямо зараз кидати навчання і йти завойовувати своє місце під баком сміття. Хоча насправді в житті тільки баки різні. Тому й цікаво було б дізнатися років через 40 хто виявиться щасливішим. З малою ми все ж таки визначилися що навіть якщо мова про Мерседес з водієм, то плакати на задньому сидінні власного С класу трохи приємніше ніж в маршрутці Житомир - Бердичів...

[US7IGN]

МОН: В Україні забагато профтехів, тому їхню мережу оптимізують і модернізують

share.google/fh0aaigKsuUxp9fPi

 

[sergio]

По темі гілки. 

https://www.facebook.com/share/r/16d2HoSAnv/

[US7IGN]

3 хвилини тому, sergio сказав:

По темі гілки. 

https://www.facebook.com/share/r/16d2HoSAnv/

гарні штурмовики 

так цих ментів шкільних вже запустили чи ні?

[sergio]

17 часов назад, US7IGN сказал:

гарні штурмовики 

так цих ментів шкільних вже запустили чи ні?

Судячи по постах в ФБ вже ясельні пенти скоро будуть. 😎

[hause]

Для чого розхитують освіту, або Про електоральну арифметику

Останні тижні ми спостерігаємо дуже знайому для української політики схему.

Спочатку в інформаційний простір вкидають ідею, яка гарантовано викличе бурю: зміна умов праці для педагогів, строкові контракти, збільшення навантаження, перегляд соціальних гарантій. Усе це подається як «реформа», хоча насправді є тестом – чи готові вчителі промовчати.

Педагоги вибухнули. І це нормально. Бо мова йшла про професійне виживання.

І коли суспільний опір став очевидним, комітет ВРУ раптом оголошує: «Ми нічого не змінюємо. Ми за вчителів. Ми вас почули». Тобто, пожежу, яку створили самі, – самі ж і «погасили». І виглядають рятівниками і захисниками освітян.

А тепер – по суті й на пальцях.

Влада не дуже й хотіла ламати систему – але якби ми промовчали, зробила б це. Адже не було жодної глибокої реформи, не було концепції, не було аналізу.

Була звичайна «проба пера»: якщо суспільство не реагує – запускаємо. Якщо реагує – робимо вигляд, що це був лише «проєкт для обговорення».

Реакція освітян зламала сценарій – але не принесла жодного покращення.

Педагоги миттєво мобілізувалися: звернення, пости, петиції. І комітет відступив – але так, щоб отримати оплески.

Результат цієї бурі:

умови праці не покращено;

система гарантій не посилена;

зарплати не підвищені;

стаття 61 Закону «Про освіту» (три мінімальні зарплати) як була невиконаною, так і залишилася.

Ми просто відбили атаку – але нічого не здобули.

А найважливіше – ми загубили корупційний скандал.

Усі ці штучні «освітні бурі» накрили країну саме в той момент, коли суспільство було зосереджене на темі, яка мала би стати політичною кризою – плівки Міндіча, корупційні зв’язки, впливи, рішення, масштаби.

Скандал, який за нормальних умов валить уряди, у нас тихо розчинився між:

«контрактами, яких не буде»;

«ініціативами, які скасували»;

«обговоренням, яке виявилося фейком».

Ми перестали говорити про те, хто і за що відповідає, хто мав би піти, які висновки мали би зробити державні інституції. Штучна хвиля в освіті перекрила реальний шторм корупції. Це – не випадковість. Це – технологія.

Тим часом стаття 61 «раптом» з’явилася в риториці лише зараз – перед виборами.

Усю каденцію комітет нічого не робив для її виконання:

жодного дієвого законопроєкту;

жодних бюджетних рішень;

жодного тиску на уряд.

Стаття 61 лежала мертвою нормою – доки не настав передвиборчий рік.

І ось тепер комітет позиціонується як «головний захисник учителя» і «борець за справедливість».

Це не про педагогів.

Це про електоральну арифметику.

І тут – найболючіше. Педагоги виснажені до межі.

Стан спільноти зараз – втома, шалена втома, виснаження.

Настільки, що вже не хочеться чути нічого:

ні про контракти;

ні про зарплати;

ні про майбутні «реформи»;

ні навіть про корупційний скандал.

Бо нервова система не витримує.

Бо кожна нова хвиля вибиває сили.

Бо війна, тривоги, перевантаження, бюрократія – усе перемішано.

А в такому стані педагогічну спільноту можна заглушити будь-яким штучним шумом.

Саме так і роблять.

То для чого розхитують освіту?

Щоб:

знизити очікування;

перевести гнів у виснаження;

відволікти від корупції;

зібрати репутаційні бонуси перед виборами;

показати красиву картинку замість реальних дій;

створити ілюзію «перемоги освітян» там, де перемоги не було.

І головне – щоб ніхто не питав: «А де відповідальність за корупцію? А де наші три мінімальні зарплати?»

Освіту розхитують не тому, що хочуть її покращити. А тому, що вона – найзручніший полігон для маніпуляцій. І найвтомленіша спільнота, якій простіше вкинути страх і потім «героїчно» його прибрати.

Але ми маємо право не на «фух, пронесло», а на чесні правила, стабільність, і зарплату, гарантовану законом.

І на країну, де корупційні скандали не губляться, а приводять до наслідків.

P.S. А може, не треба так про нашу владу? Вона ж старається…

Автор: Володимир Онацький, освітній експерт з проведення інституційного аудиту.

osvita.ua/blogs/95955

[US7IGN]

Освіта голови НБУ як фактор ризику: академічна історія Андрія Пишного share.google/J4MdD2ClQn0IWn2oe

[XL.pro]

10 хвилин тому, US7IGN сказав:

Освіта голови НБУ як фактор ризику: академічна історія Андрія Пишного share.google/J4MdD2ClQn0IWn2oe

- За часів кого Андрій Пишний був головою правління Ощадбанку (2014-2020 рр)?

- Петра Порошенка!

Як же такого професіонала не підвищити))).

[US7IGN]

Держава не може утримувати таку кількість закладів освіти, – омбудсмен – Освіта.UA share.google/5T8YugbrQ5MwyGuzP

[US7IGN]

Верховна Рада прийняла Закон про академічну доброчесність – що зміниться для закладів освіти та дослідників / Законодавство / Судово-юридична газета share.google/fxZwZUTJTtZ0G1D7h

[sergio]

3 часа назад, US7IGN сказал:

Верховна Рада прийняла Закон про академічну доброчесність – що зміниться для закладів освіти та дослідників / Законодавство / Судово-юридична газета share.google/fxZwZUTJTtZ0G1D7h

Не читав, але вже від однієї назви смішно. 😎

[hause]

"1. Коли я була в Пекіні, мене здивувало, що в школах немає дітей з телефонами. Вчителька сказала: "До 18 років смартфон - це ворог. "У Китаї забороняють не сам інтернет, а звичку жити в екрані. "Мати дитину з телефоном - це ганьба для батьків. Для вас це норма", - зазначив директор школи. І тут я зрозумів: найважливіша зброя Китаю - не технології, а дисципліна.

2. Китайські батьки пояснюють дітям просто: "Екран краде твоє майбутнє. "У них ліміт 40 хвилин ігор на день, і це під контролем держави. Наша дитина може сидіти в TikTok 6 годин. Китайці вважають, що телефон у руці підлітка - це наркотик, а держава зобов'язана бути "батьком", якщо сім'я не вдається.

3. Професор у Шанхаї сказав мені: "Ви вважаєте, що свобода корисна для дітей. А ми знаємо, що свобода без дисципліни народжує рабів. "Він показав статистику: школярі у Китаї сплять в середньому на 2 години більше, ніж їхні однолітки у США. Чому так? Тому що їм нема чого чіплятися вночі. Їхні мізки відпочивають, а наш вигорає в 14.

4. На дитячому майданчику я бачив, як діти грали в шахи, стрибали через стрибалку, тренували навушники В той час мої друзі з Європи писали: "Наш син знову у Фортнайт до ранку. "Китайці прибрали одну звичку - нескінченні екрани. Взамін вони отримали концентрацію, здоров'я та конкурентне покоління.

5. І головне інсайт: Китай набирає силу, забороняючи те, що ми вважаємо нормою. "Ви виховуєте дітей телефонами. Ми виховуємо дітей з мізками", - розповіла мені вчителька в Пекіні. Ці слова звучать як речення: поки наші діти не можуть жити без екрану, китайці вже вчаться жити без нього - тому завтра будуть сильнішими."

Змінено 20 грудня 2025 користувачем hause

[Dmitriy_S]

3 години тому, hause сказав:

"1. Коли я була в Пекіні, мене здивувало, що в школах немає дітей з телефонами. Вчителька сказала: "До 18 років смартфон - це ворог. "У Китаї забороняють не сам інтернет, а звичку жити в екрані. "Мати дитину з телефоном - це ганьба для батьків. Для вас це норма", - зазначив директор школи. І тут я зрозумів: найважливіша зброя Китаю - не технології, а дисципліна.

2. Китайські батьки пояснюють дітям просто: "Екран краде твоє майбутнє. "У них ліміт 40 хвилин ігор на день, і це під контролем держави. Наша дитина може сидіти в TikTok 6 годин. Китайці вважають, що телефон у руці підлітка - це наркотик, а держава зобов'язана бути "батьком", якщо сім'я не вдається.

3. Професор у Шанхаї сказав мені: "Ви вважаєте, що свобода корисна для дітей. А ми знаємо, що свобода без дисципліни народжує рабів. "Він показав статистику: школярі у Китаї сплять в середньому на 2 години більше, ніж їхні однолітки у США. Чому так? Тому що їм нема чого чіплятися вночі. Їхні мізки відпочивають, а наш вигорає в 14.

4. На дитячому майданчику я бачив, як діти грали в шахи, стрибали через стрибалку, тренували навушники В той час мої друзі з Європи писали: "Наш син знову у Фортнайт до ранку. "Китайці прибрали одну звичку - нескінченні екрани. Взамін вони отримали концентрацію, здоров'я та конкурентне покоління.

5. І головне інсайт: Китай набирає силу, забороняючи те, що ми вважаємо нормою. "Ви виховуєте дітей телефонами. Ми виховуємо дітей з мізками", - розповіла мені вчителька в Пекіні. Ці слова звучать як речення: поки наші діти не можуть жити без екрану, китайці вже вчаться жити без нього - тому завтра будуть сильнішими."

Я б ще й в дорослих смартфони забирав. Особливо у співробітників, якщо вони офлайн працюють.

[sergio]

23 минуты назад, Dmitriy_S сказал:

Я б ще й в дорослих смартфони забирав. Особливо у співробітників, якщо вони офлайн працюють.

Не можна Тоді на форумі відвідуваність різко впаде. 😺

[sergio]

А я думав, що тільки в нас освіта падає нижче плінтаса. 

 

[hause]

Ігор Лікарчук

Суботні роздуми...

Про втрачені освітні сенси — і не тільки

Мене багато разів запитували: якою була радянська школа — хорошою чи поганою?

Я завжди відповідав спокійно і однаково: радянська школа відповідала політичним, економічним, ідеологічним і соціальним запитам тогочасного суспільства. Оцінювати її з позицій сьогоднішнього дня — справа і марна, і провокативна. Бо школа — це завжди відображення суспільства, а не фантазій про нього. Радянська школа була частиною тоталітарної системи й виконувала частину її функцій.

Хочу одразу зняти всі можливі інтерпретації: мене складно назвати апологетом радянської школи. І жодної ностальгії за нею не мав і не матиму. Хоча б тому, що половина мого освітянського життя була в радянській освітній системі. І на відміну від багатьох авторів і коментаторів, я добре знаю її із середини, а не лише із розповідей чиїхось бабусь або деяких «історичних» праць.

Але є питання набагато важливіше, ніж те, хорошою чи поганою була радянська школа. Питання в тому, чи відповідає сучасна українська школа запитам чи відповідає сучасна українська школа запитам суспільства, яке воює, хоче власного майбутнього і декларує рух до цивілізаційної зрілості. Очевидно, не варто забувати й таке: багато років реформуючи нашу шкільну освіту, ми, з одного боку, так і не позбулися тіні радянських серпа і молота над нашою шкільною освітою, а з іншого —втратили чимало сенсів, які у радянській школі існували, у кращих світових системах збереглися, а у нас були втрачені.

Про кілька таких сенсів далі.

Сенс перший. Про глибину знань

Нещодавно соціальні мережі вибухнули після сюжету журналістів-розслідувачів про «підпільну школу» при одній з релігійних громад Києва. І що мене найбільше вразило — частину коментаторів обурила не ідея «підпільної школи» як осередку чужої ідеології, а… радянський підручник з арифметики 1966 року, за яким начебто навчаються ці нещасні діти.

Люди на повному серйозі пишуть: «Уявляю, яку ідеологію прищеплює цей підручник!»

Добре, панове, давайте про ідеологію. У радянській системі освіти апріорі не могло бути підручників без комуністичної ідеології. Навіть, якщо це були підручники про надання першої медичної допомоги чи технологію зварювання металів. Тому було б дуже дивно, якби шкільний підручник радянської доби був без комуністичної ідеології.

Але в радянській школі була й інша ідеологія. Ідеологія глибоких знань, логіки і розумової праці. Те, чого у сучасній українській школі майже не залишилося.

Радянські підручники з математики, фізики й хімії були про структуру мислення; вони давали знання послідовно, логічно, з доказами, з елементами праці думки. Це не робило школу «зручною», «комфортною» або «вільною». Це робило її глибокою, місцем розумової праці, а не сервісним центром із надання освітніх послуг, в якому іще й харчують, розважають та пилюку з учнів струшують.

Підручники з точних наук радянської школи — це не лише історична реліквія з комуністичним ідеологічним присмаком. Це була структурована і системна модель навчання, яку сьогодні з повагою використовують кращі освітні системи світу. Адже, багато радянських підручників з математики та фізики перекладено і використовуються у Сінгапурі, Фінляндії, Південній Кореї, окремих приватних школах США та Великобританії. Тамтешні вчителі підкреслюють: «Ці матеріали не застаріли — вони структурно дозволяють вибудувати мислення, а не «розважити» дитину».

Це підтверджує й Вікіпедія. Цитую: «Шкільні серії з математики, які формували мислення у радянській школі — авторства Гельфанда, Глаголєвої, Віленкіна, Кисельова та інших — не були «розважальними» чи «мотиваційними» заради оцінок. Їхня структура навчання була такою, що логічна послідовність і доказовість ставали частиною розумової праці учня — і саме це сьогодні оцінюють навіть у сучасних освітніх системах світу, де ці підручники перекладали або використовували як допоміжний матеріал. Це не «радянська ідеологія», а ідеологія глибини знань, яку нам варто уважно переосмислити».

А тепер поставимо не ідеологічне питання: чи дає сучасна українська школа глибину знань? Чи вчить вона логіці мислення, умінню доведення, обгрунтування, аргументації? Моя відповідь – ні! І ті вчителі, які 1 вересня 2025 року прийняли нушенят-восьмикласників, мабуть, підтвердять вірність моїх слів.

Зустрічати вчителя, поклавши ноги у кросівках на парти та «розв’язувати» завдання з математики, користуючись цифровими платформами то пошуком готових відповідей – це не про глибину. Це – про хамелеонство, про пристосування. Як і гейміфікація – не про розумову працю.

У сучасній шкільній освіті замінили глибину на «цікавість», доказовість — на «зрозумілість», мислення — на «лайфхаки», системні знання – на компетентності. Немає в українській шкільній освіті сьогодні підручників з якоюсь партійною ідеологією. Заборонено законом. Але також немає, або є мізерна кількість, підручників із ідеологією глибоких і системних знань.

А потім дивуємося, що випускники закладів загальної середньої освіти не розуміють, що таке «довести» або «обґрунтувати». Навіть на НМТ завдання на «довести» чи «обгрунтувати» звели до мінімуму. Там набагато важливіша інша «розумова» дія – вгадати.

Між іншим, як історик освіти, не можу не зупинитися й на наступному. У сюжеті про підпільну школу, підручник, який обговорюється, названий підручником з арифметики. І у мережі почали з’являтися навіть світлини начебто із цього підручника: порахувати семеро дітей у піонерській формі. Я розумію, що ради хайпу можна все.

Але, маю честь нагадати, що в радянській системі освіти вивчення арифметики закінчувалося в початковій школі. А у 6 класі вивчалася алгебра та геометрія. І там уже не рахували кількість піонерів у галстуках, зображених на малюнку. Там дитина жила в іншому математичному світі: операції з дробами, від’ємні числа, подільність, найбільший спільний дільник, найменше спільне кратне, відсотки, координатна пряма, буквенні вирази. Такий підхід формував структурне математичне мислення, якого в сьогоднішній школі немає.

Тож, це не про минуле — це про втрату інтенсивності та глибини тепер. Якщо хочемо чесної розмови про школу — починати треба саме з цього, а не з піонерів на малюнках. Про сенс глибини знань, який теперішня школа втратила.

І на завершення. Я поставив кільком дуже досвідченим учителям математики одне просте запитання: чи зможуть ті, хто на НМТ набрав 185 балів і вище, успішно розв’язати завдання з алгебри для 6-го класу радянської школи? Відповідь була коротка і чесна: «Це — як задачі зі збірника Сканаві у радянській школі». Мудра і точна відповідь. Як і має бути у хорошого вчителя математики. (Для довідки: завдання Сканаві виконували ті, хто вивчав математику поглиблено)

Але сьогодні питання не про Сканаві. Питання в тому куди і чому зникла глибина в сучасній українській школі.

Сенс другий. Про працю

Якщо хтось не знає чи забув, то нагадаю: радянська школа, за всіх її вад, навчала праці — розумової і суспільної. Освітній процес і навчання були обов’язковою і складною працею, а фізична праця - не «вивченням світу», а роботою руками: від прибирання шкільних приміщень й до допомоги сільському господарству у збиранні урожаю.

Звичайно, сьогодні можна сміятися із пришкільних ділянок, майстерень і тодішнього трудового навчання, із трудової практики на підприємствах та у сільгоспартілях. Можна сміятися із збирання школярами металолому, макулатури, шовкопрядів. Можна донесхочу хейтити радянську практику тимурівського руху допомоги стражденним, ветеранам, інвалідам. Можна з відразою згадувати прибирання класних кімнат після уроків учнями, шкільного подвір’я, актових і спортивних залів.

І все тому, що у радянській системі освіти усвідомлювали: без праці не буває ні мислення, ні відповідальності, ні зрілості.

Нагадаю факт, який наші освітні реформатори чомусь не коментують. За результатами міжнародних порівняльних досліджень якості освіти учні закладів Японії, Фінляндії, Швейцарії, Південної Кореї, Китаю та інших країн роками займають топові позиції. На відміну від України. Один із секретів такого феноменального успіху в тому, що у закладах освіти цих країн учні залучаються до фізичної праці у суспільно-корисної праці. Як колись учні радянських шкіл.

Так, у Японії діти змалечку прибирають класи, готують для однокласників, доглядають територію. Ніхто не кричить: «експлуатація дітей!»

Всі розуміють: це культура, відповідальність, спільність. У Фінляндії -

величезна частина навчального процесу — це освітні проєкти з містом і спільнотою. Те, що у часи СРСР називалося «суспільно-корисною працею».

У Фінляндії дітей не вчать дітей вимагати «комфорт» і бути «здобувачами»: вони вчать їх бути корисними іншим людям. У Канаді та Швейцарії функціонують так звані «соціальні годинники» (community service), як частина освітньої траєкторії.

І все це не стільки заради оцінок, як для формування громадянина. У тамтешніх закладах фізична і розумова праця давно розглядаються як два взаємозалежних явища. Тому й освітні результати там інші. Та й життєві успіхи здобувачів освіти також.

А що в сучасних українських школах? Будь-яке залучення учнів до праці сьогодні немислиме. Після уроків у кабінеті швидше прибиратиме вчитель, ніж учень. А розумова праця має обов’язкову межу: щоб дитина не надто напружувалася.

Тому ми і будуємо школу зручності, а не школу зусилля. Школу як сервіс для дитини, а не школу як центр формування людини.

Проста істина, яку розуміли ще прадавні люди: дитина, яку не навчили працювати, виростає дорослим, який не вміє ні думати, ні відповідати ̶ в українській освіті не працює. Дарма, що ця істина була однією з основ української ментальності: праця, праця і ще раз праця. В Україні діти працювали змалечку. І ставали людьми. Так було. Але так уже не є.

Ми готуємо покоління, яке вміє пристосовуватися, але не вміє творити.

Покоління, яке вміє споживати, але не вміє будувати.

Покоління, яке повинне вміти жити в «мінливому світі», але не вміти будувати свій.

І це не про минуле. І не про майбутнє. Це про виродження.

Добре уявляю, скільки людей, прочитавши ці рядки почнуть розвішувати ярлики: він пропагує радянську освіту, ідеалізує минуле, ностальгує за тим що було і тому подібне.

Так от, знову повертаючись до питання хорошою чи поганою була українська школа. До того, про що писав на початку, завжди додаю. Є стара українська приказка: «Застряли, як собака на перелазі». У розбудові української системи середньої освіти ми точно в такій ролі. І застряли на тому перелазі від радянської до національної школи із двох причин. Старі замшілі сенси тоталітарної педагогіки та школознавства висять на ногах. І ніяк отієї тіні серпа і молота наша школа не може позбутися. Про другу причину скажу словами Тараса Шевченка: «І чужому научайтеся, й свого не цурайтеся» Багато від чого корисного, котре було в радянській школі, ми давно відцуралися. Між іншим, відцуралися від кращого. Від гіршого – ніяк не можемо. Новому або не навчилися, або навчилися із потужними освітніми втратами. Й ніхто надолужувати ті освітні втрати не збирається.

І саме тому, це лише початок моїх роздумів про втрачені освітні сенси. Далі буде…

[US7IGN]

жінка спілкувалася недавно з директором колись модного ліцею, в якому старший вчився і вступити було дуже важко через реальні тести. зараз ані команди ані учнів.

[sergio]

9 часов назад, hause сказал:

Ігор Лікарчук

Суботні роздуми...

Про втрачені освітні сенси — і не тільки

Мене багато разів запитували: якою була радянська школа — хорошою чи поганою?

Я завжди відповідав спокійно і однаково: радянська школа відповідала політичним, економічним, ідеологічним і соціальним запитам тогочасного суспільства. Оцінювати її з позицій сьогоднішнього дня — справа і марна, і провокативна. Бо школа — це завжди відображення суспільства, а не фантазій про нього. Радянська школа була частиною тоталітарної системи й виконувала частину її функцій.

Хочу одразу зняти всі можливі інтерпретації: мене складно назвати апологетом радянської школи. І жодної ностальгії за нею не мав і не матиму. Хоча б тому, що половина мого освітянського життя була в радянській освітній системі. І на відміну від багатьох авторів і коментаторів, я добре знаю її із середини, а не лише із розповідей чиїхось бабусь або деяких «історичних» праць.

Але є питання набагато важливіше, ніж те, хорошою чи поганою була радянська школа. Питання в тому, чи відповідає сучасна українська школа запитам чи відповідає сучасна українська школа запитам суспільства, яке воює, хоче власного майбутнього і декларує рух до цивілізаційної зрілості. Очевидно, не варто забувати й таке: багато років реформуючи нашу шкільну освіту, ми, з одного боку, так і не позбулися тіні радянських серпа і молота над нашою шкільною освітою, а з іншого —втратили чимало сенсів, які у радянській школі існували, у кращих світових системах збереглися, а у нас були втрачені.

Про кілька таких сенсів далі.

Сенс перший. Про глибину знань

Нещодавно соціальні мережі вибухнули після сюжету журналістів-розслідувачів про «підпільну школу» при одній з релігійних громад Києва. І що мене найбільше вразило — частину коментаторів обурила не ідея «підпільної школи» як осередку чужої ідеології, а… радянський підручник з арифметики 1966 року, за яким начебто навчаються ці нещасні діти.

Люди на повному серйозі пишуть: «Уявляю, яку ідеологію прищеплює цей підручник!»

Добре, панове, давайте про ідеологію. У радянській системі освіти апріорі не могло бути підручників без комуністичної ідеології. Навіть, якщо це були підручники про надання першої медичної допомоги чи технологію зварювання металів. Тому було б дуже дивно, якби шкільний підручник радянської доби був без комуністичної ідеології.

Але в радянській школі була й інша ідеологія. Ідеологія глибоких знань, логіки і розумової праці. Те, чого у сучасній українській школі майже не залишилося.

Радянські підручники з математики, фізики й хімії були про структуру мислення; вони давали знання послідовно, логічно, з доказами, з елементами праці думки. Це не робило школу «зручною», «комфортною» або «вільною». Це робило її глибокою, місцем розумової праці, а не сервісним центром із надання освітніх послуг, в якому іще й харчують, розважають та пилюку з учнів струшують.

Підручники з точних наук радянської школи — це не лише історична реліквія з комуністичним ідеологічним присмаком. Це була структурована і системна модель навчання, яку сьогодні з повагою використовують кращі освітні системи світу. Адже, багато радянських підручників з математики та фізики перекладено і використовуються у Сінгапурі, Фінляндії, Південній Кореї, окремих приватних школах США та Великобританії. Тамтешні вчителі підкреслюють: «Ці матеріали не застаріли — вони структурно дозволяють вибудувати мислення, а не «розважити» дитину».

Це підтверджує й Вікіпедія. Цитую: «Шкільні серії з математики, які формували мислення у радянській школі — авторства Гельфанда, Глаголєвої, Віленкіна, Кисельова та інших — не були «розважальними» чи «мотиваційними» заради оцінок. Їхня структура навчання була такою, що логічна послідовність і доказовість ставали частиною розумової праці учня — і саме це сьогодні оцінюють навіть у сучасних освітніх системах світу, де ці підручники перекладали або використовували як допоміжний матеріал. Це не «радянська ідеологія», а ідеологія глибини знань, яку нам варто уважно переосмислити».

А тепер поставимо не ідеологічне питання: чи дає сучасна українська школа глибину знань? Чи вчить вона логіці мислення, умінню доведення, обгрунтування, аргументації? Моя відповідь – ні! І ті вчителі, які 1 вересня 2025 року прийняли нушенят-восьмикласників, мабуть, підтвердять вірність моїх слів.

Зустрічати вчителя, поклавши ноги у кросівках на парти та «розв’язувати» завдання з математики, користуючись цифровими платформами то пошуком готових відповідей – це не про глибину. Це – про хамелеонство, про пристосування. Як і гейміфікація – не про розумову працю.

У сучасній шкільній освіті замінили глибину на «цікавість», доказовість — на «зрозумілість», мислення — на «лайфхаки», системні знання – на компетентності. Немає в українській шкільній освіті сьогодні підручників з якоюсь партійною ідеологією. Заборонено законом. Але також немає, або є мізерна кількість, підручників із ідеологією глибоких і системних знань.

А потім дивуємося, що випускники закладів загальної середньої освіти не розуміють, що таке «довести» або «обґрунтувати». Навіть на НМТ завдання на «довести» чи «обгрунтувати» звели до мінімуму. Там набагато важливіша інша «розумова» дія – вгадати.

Між іншим, як історик освіти, не можу не зупинитися й на наступному. У сюжеті про підпільну школу, підручник, який обговорюється, названий підручником з арифметики. І у мережі почали з’являтися навіть світлини начебто із цього підручника: порахувати семеро дітей у піонерській формі. Я розумію, що ради хайпу можна все.

Але, маю честь нагадати, що в радянській системі освіти вивчення арифметики закінчувалося в початковій школі. А у 6 класі вивчалася алгебра та геометрія. І там уже не рахували кількість піонерів у галстуках, зображених на малюнку. Там дитина жила в іншому математичному світі: операції з дробами, від’ємні числа, подільність, найбільший спільний дільник, найменше спільне кратне, відсотки, координатна пряма, буквенні вирази. Такий підхід формував структурне математичне мислення, якого в сьогоднішній школі немає.

Тож, це не про минуле — це про втрату інтенсивності та глибини тепер. Якщо хочемо чесної розмови про школу — починати треба саме з цього, а не з піонерів на малюнках. Про сенс глибини знань, який теперішня школа втратила.

І на завершення. Я поставив кільком дуже досвідченим учителям математики одне просте запитання: чи зможуть ті, хто на НМТ набрав 185 балів і вище, успішно розв’язати завдання з алгебри для 6-го класу радянської школи? Відповідь була коротка і чесна: «Це — як задачі зі збірника Сканаві у радянській школі». Мудра і точна відповідь. Як і має бути у хорошого вчителя математики. (Для довідки: завдання Сканаві виконували ті, хто вивчав математику поглиблено)

Але сьогодні питання не про Сканаві. Питання в тому куди і чому зникла глибина в сучасній українській школі.

Сенс другий. Про працю

Якщо хтось не знає чи забув, то нагадаю: радянська школа, за всіх її вад, навчала праці — розумової і суспільної. Освітній процес і навчання були обов’язковою і складною працею, а фізична праця - не «вивченням світу», а роботою руками: від прибирання шкільних приміщень й до допомоги сільському господарству у збиранні урожаю.

Звичайно, сьогодні можна сміятися із пришкільних ділянок, майстерень і тодішнього трудового навчання, із трудової практики на підприємствах та у сільгоспартілях. Можна сміятися із збирання школярами металолому, макулатури, шовкопрядів. Можна донесхочу хейтити радянську практику тимурівського руху допомоги стражденним, ветеранам, інвалідам. Можна з відразою згадувати прибирання класних кімнат після уроків учнями, шкільного подвір’я, актових і спортивних залів.

І все тому, що у радянській системі освіти усвідомлювали: без праці не буває ні мислення, ні відповідальності, ні зрілості.

Нагадаю факт, який наші освітні реформатори чомусь не коментують. За результатами міжнародних порівняльних досліджень якості освіти учні закладів Японії, Фінляндії, Швейцарії, Південної Кореї, Китаю та інших країн роками займають топові позиції. На відміну від України. Один із секретів такого феноменального успіху в тому, що у закладах освіти цих країн учні залучаються до фізичної праці у суспільно-корисної праці. Як колись учні радянських шкіл.

Так, у Японії діти змалечку прибирають класи, готують для однокласників, доглядають територію. Ніхто не кричить: «експлуатація дітей!»

Всі розуміють: це культура, відповідальність, спільність. У Фінляндії -

величезна частина навчального процесу — це освітні проєкти з містом і спільнотою. Те, що у часи СРСР називалося «суспільно-корисною працею».

У Фінляндії дітей не вчать дітей вимагати «комфорт» і бути «здобувачами»: вони вчать їх бути корисними іншим людям. У Канаді та Швейцарії функціонують так звані «соціальні годинники» (community service), як частина освітньої траєкторії.

І все це не стільки заради оцінок, як для формування громадянина. У тамтешніх закладах фізична і розумова праця давно розглядаються як два взаємозалежних явища. Тому й освітні результати там інші. Та й життєві успіхи здобувачів освіти також.

А що в сучасних українських школах? Будь-яке залучення учнів до праці сьогодні немислиме. Після уроків у кабінеті швидше прибиратиме вчитель, ніж учень. А розумова праця має обов’язкову межу: щоб дитина не надто напружувалася.

Тому ми і будуємо школу зручності, а не школу зусилля. Школу як сервіс для дитини, а не школу як центр формування людини.

Проста істина, яку розуміли ще прадавні люди: дитина, яку не навчили працювати, виростає дорослим, який не вміє ні думати, ні відповідати ̶ в українській освіті не працює. Дарма, що ця істина була однією з основ української ментальності: праця, праця і ще раз праця. В Україні діти працювали змалечку. І ставали людьми. Так було. Але так уже не є.

Ми готуємо покоління, яке вміє пристосовуватися, але не вміє творити.

Покоління, яке вміє споживати, але не вміє будувати.

Покоління, яке повинне вміти жити в «мінливому світі», але не вміти будувати свій.

І це не про минуле. І не про майбутнє. Це про виродження.

Добре уявляю, скільки людей, прочитавши ці рядки почнуть розвішувати ярлики: він пропагує радянську освіту, ідеалізує минуле, ностальгує за тим що було і тому подібне.

Так от, знову повертаючись до питання хорошою чи поганою була українська школа. До того, про що писав на початку, завжди додаю. Є стара українська приказка: «Застряли, як собака на перелазі». У розбудові української системи середньої освіти ми точно в такій ролі. І застряли на тому перелазі від радянської до національної школи із двох причин. Старі замшілі сенси тоталітарної педагогіки та школознавства висять на ногах. І ніяк отієї тіні серпа і молота наша школа не може позбутися. Про другу причину скажу словами Тараса Шевченка: «І чужому научайтеся, й свого не цурайтеся» Багато від чого корисного, котре було в радянській школі, ми давно відцуралися. Між іншим, відцуралися від кращого. Від гіршого – ніяк не можемо. Новому або не навчилися, або навчилися із потужними освітніми втратами. Й ніхто надолужувати ті освітні втрати не збирається.

І саме тому, це лише початок моїх роздумів про втрачені освітні сенси. Далі буде…

Десь в підкасті того чувака, чув, що розумні батьків в окуї від сучасної школи будуть займатись освітою своїх дітей самостійно, збираючись в невеликі групи по 5-6 людей, і якщо якись з предметів не зможе прочитати, хтось з батьків, будуть винаймати хороших викладачів. 

 

[US7IGN]

33 хвилини тому, sergio сказав:

Десь в підкасті того чувака, чув, що розумні батьків в окуї від сучасної школи будуть займатись освітою своїх дітей самостійно, збираючись в невеликі групи по 5-6 людей, і якщо якись з предметів не зможе прочитати, хтось з батьків, будуть винаймати хороших викладачів. 

 

та за кордоном ще є місця де можна нормальну освіту отримати

[Бездомный]

Ватикан намагався переконати США дозволити Мадуро втекти до Росії