з нинішнього навчального року держава перестає фінансувати школи, де менше 45 учнів. З наступного – якщо вчиться менше 60 дітей. Такі школи назвали малокомплектними. Мовляв, економічно не доцільно, не рентабельно їх фінансувати.
Трішки жахаючої статистики. З 2020 по 2024 рік в Україні закрилось 2114 шкіл. З 1 вересня 2025 року закриється понад 500. 95% з них – сільські. Просто вдумайтесь – за 5 років не стало понад 2600 шкіл. Навіть якщо в середньому в них було по 30 учнів – це 78 000 школярів, які змушені навчатись в іншому населеному пункті, годинами добиратись до занять і назад. А скільки з них через відсутність дороги пропустять половину уроків у дощ чи сніг? А який відсоток не піде далі 9-го класу? А скільки разів хворітимуть, очікуючи автобус на дощі чи морозі? І якої якості те навчання у збірному класі? Коли попри всі реформи наша шкільна освітня програма і без того відверто хрінова і на 90% копіює кращі традиції ссср.
Доречно згадались часи радянщини. Тоді малі села називали безперспективними. До них не проводили газ, не робили дороги. Моє село з таких. І там також закрили школу.
Що означає для села закриття навчального закладу? Вирок. На повільне вмирання. Спочатку – зникне вся молодь, що здатна народжувати дітей, потім лишаться пенсіонери, пошта раз на тиждень, хліб, підвішений під сволоком, аби довше зберігався і миша не погризла, дощ – і лавка з продуктами вже не приїхала. Потім репортаж по місцевому ТВ про бабусю 90 років, яка лишилась єдиним мешканцем села. Згодом – на місці будинків, вигону, де діти ганяли м’яча, пологої верби над ставом лишаться розорані землі і колоситимуться пшениці. Останнім бастіоном рухне кладовище. Бо то, наче, грішно на могилах сіяти, допоки не впаде останній іржавий хрест.
За роки незалежності з мапи країни вже зникло понад 500 сіл. Ще стільки ж існує адміністративно, але в них не лишилось мешканців.
З одного боку держава заявляє, що на одного громадянина віком від народження до повноліття витрачає 700 тисяч грн. З іншого – вчити дітей чомусь не рентабельно. Відколи це базова освіта громадян має бути рентабельною і в якому законі про це йдеться – питання, мабуть, риторичне. Бо класти плитку в Краматорську і будувати дороги на курорти Буковелю у війну рентабельно, а от навчати дітей, майбутнє цієї країни, безперспективно.
Саме те майбутнє, яке має будувати тут міста, зводити мости, відбудовувати будинки, тримати державність. Саме та молодь, яка зі школи знає про своє безперспективність, нерентабельність. Для держави. Чи це мотивуватиме дітей лишатись в країні? Або повернутись, якщо за 2-4 роки життя за кордоном буде вже нове оточення, друзі, мова, перспективи, освіта та робота? Бо попри всі сподівання і заяви – молодь шкільного віку їде з країни. Разом з 18-22 батьки вивозять школярів. Із сіл також. І не лише через війну.
В селах тепер також є інтернет. І сільські школярі також вміють ним користуватись. Щодня помічаючи колосальну різницю у рівні освіти, матеріальному забезпеченні шкіл, можливостях дітей з міст та їх, селян. З двома гуртками – копання картоплі та варіння каші свиням.
Трохи математики, до слова – шкільний курс. МОН каже, що утримання одного сільського школяра коштує державі (Господи, коли почнуть правильно писати – платникам податків!) понад 24 тисячі грн на рік. На шкільні автобуси виділено майже 2 мільярди гривень. Тепер ділення – 2 мільярди на 78 000 школярів, що треба возити. Внєзапно виходить більше 25 з половиною тисяч. Логіка виходить із чату. Підозрювати особисті інтереси когось на закупівлі шкільних бусів, звісно, не варто. Ніколи ж такого не було.
Чи повернеться нині шкільна молодь? Залишимо в стороні патріотичні гасла і обов’язки перед державою. Давайте відверто вже на цю табуйовану тему. Ми сприймаємо світ порівняннями свого життєвого досвіду. І молодь навіть сільська, попри стереотипи малограмотності (недавно бачив такий коментар) прекрасно відчуває різницю. Спочатку – між селом і містом. Потім – між країнами.
І рано чи пізно задасть оте просте головне питання – нахіба?
Традиція совка, коли сільські діти нікому не потрібні, жива донині. Вони й так обділені якістю освіти порівняно з міськими однолітками. У них нема гуртків, екскурсій, театрів, стажування. А тепер ще й муситимуть добиратись до інших шкіл і чути усвідомлену позицію держави: ви – не перспективні. Обабіч дороги, непотрібні. На концерт гроші є, на міст, що втомиться через тиждень, на ремонти приміщень держустанов, на відрядження чиновників на острови. На вас – немає. Бо вам випала доля народитись не на Печерську, а в маленькому селі.
Бо в селі не рентабельні люди. Фермерам вигідніше зібрати врожай і продати його за кордон. З сучасною технікою обробляти тисячі гектар землі можуть 3-5 працівників. Це зручніше, аніж будувати виробництво, переробляти продукцію, створювати робочі місця і давати селу життя. І діти – заручники цього процесу.
Закрити школи – це ще втратити педагогів. Бо у тій «центральній» школі, куди будуть возити школярів з навколишніх безперспективних, місця всім не вистачить.
Освіта – це про майбутнє. Гарна освіта – про право вибору, власну позицію, критичне мислення, відповідальність. Можливо, саме це і не потрібно (не хочу вживати слово «лякає») високим світлим профільним кабінетам.
Так, в коментарях ви напишете про скорочення кількості населення через війну, еміграцію, від’ємну народжуваність. І що стільки шкіл не потрібно. Мабуть, будете праві, якщо оцінювати арифметично і за рентабельністю.
А якщо за долями? Наразі – дитячими.
Олександр Чорний
