sopilka

Ще декілька вікон. Зверніть увагу, як швидко змінюється погода: щойно була заврюха, за вікном темно, а за 20 хвилин вже сонце світить.

Indigo, дуже дякую за Ваше зауваження. Скажіть, а чим це нам загрожує, і чи можна ще щось змінити? Чому саме кольоровим? Вікна встановлені восени 2010, поки ми ніяких недоліків не помічали. Через який час ці проблеми можуть проявитися? Вікна і справді встановлені не ідеально - ми помітили, що в деяких місцях трохи дме з відкосів. Але поки нам це не заважає. Навіть краще - вентиляція. Ви вважаєте треба виправляти? У нас в коридорі велике глухе панорамне вікно 190х220 см. За нього найбільше переживали, але поки стоїть.

Повернемося до нашого дому. Поступово ми переходимо в дім для початку внутрішніх робіт. Я дуже довго чекала цього часу - внутрішнє оздоблення моя пристрасть - нарешті я зможу повністю включитися у всі процеси. На мою думку, в основі успіху будь-якого будівництва або ремонту лежить гармонія. Мені дуже хотілося знайти такі рішення, які були б органічними для цього місця, його ландшафту та його історії, місцевих традицій, звичайно, вони мали б відповідали матеріалу та конструкції будинку, забезпечувати загальний комфорт і затишок, зручність для дітей, привітність для гостей, а також віддзеркалювати наші особисті вподобання та інтереси. Завдання це виявилося непростим, але дуже захопливим. Яким би він мав стати всередині? Ідею відтворити в домі гуцульський побут ми відхилили. Було б цікаво зробити це чистому вигляді, але в нашому випадку це вже було неможливо, а робити примітивні імітації в наші плани не входило. Єдине, що ми по-справжньому хотіли - пічку з розписними косівськими кахлями. Думаю, колись ми її все-таки зробимо. Поступово ми дійшли згоди, що внутрішній простір нашого дому має бути: 1) Простим 2) Зробленим з натуральних матеріалів 3) Природної клористичної гами 4) Поєднувати різні фактури 5) Поєднувати старе і нове 6) Містити речі, пов"язані з історією нашої родини 7) Бути цікавим і пізнавальним для нас, наших дітей і наших гостей.

Давно хотіла відповісти, але тільки зараз зрозуміла як цитувати частину повідомлення. Дякую за добрі слова. Наше рішення з самого початку було не зовсім раціональним. Більше того, воно значно віддалило нас від можливості мати власний будинок для щоденного проживання. Водночас наша щільна зайнятість не дозволяє нам бувати в горах так часто, як би нам хотілося. В той час, коли більшість форумчан вже давно насолоджуються своїм будинком щодня, ми все більше тільки уявляємо його і складаємо про нього історії. Для мене це будівництво вже давно стало не просто стінами зі смереки, дахом і вікном, а радше якоюсь уявною хмарою вражень, що складаються з пригод, дороги, будівництва, дизайну, книжок, нових знайомств, переплетіння несподіваних історій на цій території, і накриває вона нас не на горі, а відразу після виїзду з Києва на Житомирську трасу. А для відпочинку, звичайно, це чудова можливість - не потрібно планувати задовго наперед, завжди є місця, ніхто не буде заважати нам і нікому не заважатимуть наші галасливі діти. Тепер ми можемо як Скрипка заспівати з цього приводу: "Нащо нам тепер Каліфорнія, В мене свій готель, Де дають постель За один рубель!" Добавлено через 19 минут Дуже дякую. Здається, що мені ці відступи теж скоро стануть цікавіші за само будівництво, як у нас ще все-таки не завершене до кінця. А з приводу книжок, думаю, не дуже важливо як їх читають, на екрані чи на папері - аби читали. Паперовові книжки нікуди не дінуться, принаймні так скоро. Мені, наприклад дуже подобається шукати технічну та довідкову інформацію в мережі, а художню літературу читати надрукованою. Вдале виконання та друк книжки є великою цінністю, особливо для дитячої літератури. Добавлено через 5 минут Нестримно захотілося в Карпати, давно не була.;) Добавлено через 21 минуту Проглянула я ще раз нашу тему - дуже вже вона виглядає лірично- меланхолійною. Напевно, треба додати трохи правди життя в нашу розповідь. Повірте, її там вистачає, навіть на найвищій горі від неї не заховаєшся - сама тебе знайде. Не те, щоб я хотіла щось приховати або когось в оману ввести цими розповідями - просто весь непотріб ніби сам десь по дорозі відсіюється і до цих рядків не долітає.

Дякую за підказку. Якщо дійдемо до пічки, спробуємо. А чи витримає така техніка весоку температуру? Треба спробувати.

Ніщо не додає мені такої впевненості в собі, як пара нового, гарного та зручного взуття. Погодьтеся, наше взуття часто промовляє за нас більше ніж ми самі. У горах взуття є особливо важливим: воно має бути сухим, зручним, не слизьким, легко взуватися і легко роззуватися, також воно завжди має бути запасним. Як на мене, для дальніх походів найкраще мати ботаси, а для ближніх – безперечно ґумаки. Ґумаки завжди захистять ваші шкарпетки від води, а штани від роси, убезпечать від зміїного жала, та коров’ячого лайна. Ґумаки - універсальне взуття, і немає більшої зручності, ніж мати набір ґумаків різних розмірів та кольорів для всієї родини та гостей. Якщо будете їхати гірськими дорогами, придивіться уважніше, у що взуті місцеві дівчата та молоді жінки, коли вони легенько вистрибують з рейсової маршрутки, йдуть обабіч дороги або звертають на свою гірську стежку. Декілька разів до наших майстрів, сюди на гору, приходили їхні дівчата - не зважаючи на камені, розмиту глину та слизьку траву, на їхніх ніжках незмінно були аккуратні, на тонесенькій підошві, а часом і на високих підборах черевички. Такі самі наглянцовані до блиску «ботиночки на тонкой подошве» були й в нашого молодого прораба. Адже ніщо не додає людям такої впевненості в собі, як пара гарного взуття…

Вітаю вас з першим днем весни. Навесні птахи повертаються, так само як і спогади. З’являються вони і на перевалі. Не знаю, чи прилетіли вони здалека, чи взагалі нікуди не літали, але гніздо склали у піддашші нашої хати. І матеріал довго не шукали – насмикали паклі прямо зі стін. Я десь читала, що від таких злодюжок під дахом натягують спеціальні тросики, щоб не селилися. А як на мене, хай собі живуть. Про птахів я знаю трохи більше. Я виросла серед них: численних папуг, говірких і не дуже, сов, соколів, курчат, каченят, канарок, перепелиць і навіть пеліканів. Мій брат був орнітологом. Такий вибір він зробив дуже рано. Деякі люди шукають своє покликання все життя, а деякі народжуються з ним. Відколи себе пам’ятаю у нас вдома завжди були птахи, і не тільки вони, а також колекції пташиного пір’я та яєць різних кольорів та розмірів - від перепелиних до страусиних. Він часто вирушав у захоплюючі експедиції до лісу на пошуки та визначення птиць. Звичайно, маленький хлопчик не зміг би цього робити, якби мама не підставляла своїх вірних рук коли він вилазив на дерева, щоб зазирнути і побачити якого кольору яйця лежать у гнізді. Вона купувала йому вінілові платівки із записом пташиних голосів, щоб він навчився розпізнавати на слух їхній перегук у лісі. Я також, мимохіть, слухала цей спів. У моїй пам’яті закарбувався урочистий жіночий голос, що промовляв: «Phylloscopus inornatus (лат.) - Пеночка-зарничка» і далі чулося щебетання цієї пташки, яка, напевно, ніколи не бувала у нашому лісі. У пошуку більш рідкісних та екзотичних птахів бабуся водила його до зоопарку. У ті часи пелікани ще вільно гуляли по підстриженій зеленій траві і нам радили стерегтися їхнього великого дзьоба. Його улюбленним птахом був Гриф, або «Пташка з білим комірцем» - найбільший птах у цілому світі. Мене завжди дивувало, як химерно вчинила природа, коли поєднала міцні чорні крила, оголену голову та білий комірець з найніжнішого пуху. Коли мій брат став старшим, а догляд та спостереження за Грифом стало його щоденною роботою, він навчив його слухатися себе. За його, тільки їм двом відомим таємним знаком, птах неспішно виходив на середину вольєра, урочисто розправляв крила, що сягали завширшки не менше трьох метрів, і повільно, з почуттям власної гідності починав обертатися довкола себе. Коли я бачила це, мені здавалося, що брат знає чари. Можливо так і було. Зараз пригадую якісь химерні історії пов’язані з птахами, що весь час з’являлися у нас вдома: сова, що повертала голову на 360 градусів, новонароджений баклан, якого потрібно було годувати перемеленим риб’ячим фаршем, закладаючи у дзьоб і плавними рухами масажувати його тоненьку довгу шию, щоб їжа потрапила до шлунку, сокіл, прив’язаний тонким ремінцем за одну лапу, щоб міг літати, але не бився у скло заскленого балкону у пошуках волі, рідкісні курчата, що їх потрібно було годувати щогодини і мама змушена була носити їх в коробочці на роботу, а одного разу у перерві між годуванням здала їх у гардероб у музеї, щоб встигнути подивитися виставку. Пригадую як угледівши на Волзі, якогось великого птаха він сказав: «Якщо я розкажу, що бачив орлана-білохвоста, мені ніхто не повірить!»… Показати своїм синам пташку з білим комірцем у мене не стало духу. А зараз її вже там немає. Бержіть птахів. Бережіть братів.

Вітаю! Через "ваговиті дрібниці" змушена була зробити перерву. Дуже дякую всім за поради та підказки, будем читати, хоча це, мабуть нам треба було раніше робити. До нашого наступного приїзду всі вікна вже стояли, деякі вже були прикриті лиштвою, веранду також зашили диким брусом. Тепер будинок вже набув остаточних обрисів. Якщо вже є вікна – мають бути і двері. Напередодні зимового сезону ми мали прискоритися з вибором та замовленням дверей. За дверима їдемо в Чернівці - до друзів. Цей етап для нас став особливо приємним – відтепер ми самі все вибираємо, самі замовляємо і самі платимо.

Дякую. Саме так. Це роблять професійні художники вручну.

Я з Вами цілком згодна, кожна плитка - витвір мистецтва. Насправді таких лишилося дуже небагато. На фото експонат з музею Івана Франка у с.Криворівня. Мати таку пічку в ті часи могли далеко не всі. Сьогодні теж можна замовити комплект розписних гуцульських кахлів на пічку, але це досить дорого – біля 10 000 грн. До того ж сучасні малюнки все-таки поступаються старовинним. Наразі ми цю ідею відклали, але плиту під пічку, про всяк-випадок, залили. Зачекає до кращих часів. На входини друзі подарували нам декілька нових зразків, ми розмістили їх на кухні. І знов ці книжки мені в голову лізуть. Мій улюблений ілюстратор дитячих книжок – Олег Петренко-Заневський, так надихнувся гуцульськими кахлями, що проілюстрував у такій техниці дитячу казочку про пригоди поросятка з Коломиї. А видало її видавництво АБАБАГАЛАМАГА Івана Малковича, який також родом з цих країв, вважай сусіда. А прадід Івана Малковича носив передачі до в’язниці Іванові Франкові, коли він був заарештований в Коломиї, і таким чином врятував його від голодної смерті. Ці малюнки нам так сподобалися, що ми думаємо якимось чином нанести їх на кахлі, (надрукувати чи що?). Міг би бути такий чудовий дитячий п’єц. Ось така історія.

Молодці, успіхів Вам і натхнення у новому будівельному сезоні.

Справді, давно вже час. Ми ж все-таки stroimdom. Хотіла б я, розповісти вам про всі деталі так само докладно, як Igor_M. Але, на жаль, або на щастя, багато чого ми пропустили. Що ж ми маємо станом на вересень? А маємо ми таке: завершена коробка, накрита дахом, виставлений каркас для внутрішніх перегородок. Повна невизначеність з димоходами, а про вентиляційні канали, схоже зовсім забули. Тобто ми ніби пам’ятали, але чітких інструкцій не дали, а хлопці самі не здогадалися. Ще одне золоте правило будівництва - «Ничего само собой не разумеется». Перекриття між поверхами, ще теж не закінчені, або й не початі. Не зашитою залишилася колишня веранда. Але найголовніше – будемо склити вікна. Начитані премудростями клубу шанувальників дерев’яних будинків, найбільше ми хвилювалися за «усадку» будинку та встановлення вікон. Потім подумали, що все що мало сісти на першому поверсі вже давно сіло, а на другому… А скільки там того другого. Обсадних дошок ми не робили і не встановлювали. Повна профанація і неповага до процесу, чи не так?

Це, звичайно, зовсім інший кінь - такий доглянутий. Наша, а точніше, сусідова, Зіна - справжня клячка, але дуже спокійна. Треба, що буде десь сідло знайти. Отримали Ваше повідомлення - дуже дякуємо. Ваш будинок мені теж дуже подобається - особливо сходи.

Звісно, всі хто будують власний будинок роблять це для дітей, або з думкою про дітей. Ми не вийняток. «Все мы родом из детства», і дитячі враження та сприйняття світу супроводжують нас все життя. У дитинстві я дуже любила історію про Пеппі Довгупанчоху – її садок, «Виллу Курица», і, звичайно, ж коня на веранді. Ця ідея з власною назвою будинку переслідувала мене все життя. Коли мої батьки купили дачку, мені уявлялося, що її відремонтують і причеплять табличку з назвою. Обережно! Мрії збуваються! Табличку ми ще не зробили, а кінь на веранді у нас вже є. Насправді, це дуже дивні відчуття – спілкуватися з конем: гладити його, давати йому морквинку, яблуко на широко розкритій долоні, щоб випадково не вкусив пальця. А за скибочкою хліба притрушену цукром, наша Зіна не тільки мордою, а й копитами у вікно залізе. Я ніколи раніше не проводила так багато часу з конем. Можливо невдовзі ми навчимося їздити верхи – в горах це нелегко. Що я могла знати про коней, яких бачила переважно в кіно? У фільмах коні завжди кудись мчать на шаленій швидкості, стають дибки і ніхто з них не падає тощо. В реальному житті такі ситуації радше виняток. Галопом на них ніхто не їздить, переважно вони спокійно пасуться або тягнуть воза, рідше хтось їде верхи. Як не дивно, і тут мені стала у пригоді книжка прочитана у дитинстві - «Пригодии Чорного Красунчика», написана у формі розповіді від імені коня – в ній дуже детально описано всі деталі догляду, годування, напування, відпочинку, лікування, вподобань та витривалості коня. Здається її авторка, була прикута до візочка і більшість часу проводила саме з кіньми, це її єдина книжка за все життя, проте прославила вона її на весь світ. Дуже щира і повчальна книжечка, раджу почитати її з дітками, перед тим, як купувати коника або поні.:D Поні до речі в Карпатах себе недобре почувають – ми дізнавалися. У сімейних архівах ми знайшли дивний документ, спочатку подумали, що це жарт, а потім виявилося, що ні – найсправжнісінький ПАШПОРТ КОНЯ. Щось на кшталт техпаспорту, зразка 1939 року.

А можна ще так: Korni&Крылья Добавлено через 37 минут Героям слава!

Всім форумчанам, які нещодавно стали батьками, або тільки готуються ними стати, присвячую це повідомлення. Якось мені трапився такий вислів: «Єдине, що ми можемо дати нашим дітям – коріння і крила». Мабуть, це й справді так. Якщо вже ми згадали про зиму та чужі береги, хочу поділитися з вами такою історією. Незважаючу на свою красу, ця земля ніколи не була надто прихильною до своїх людей. За всю нашу історію, саме з цих країв найчастіше люди вирушали на пошуки кращої долі. Зараз, це безправні українці на заробітках в Росії, трохи більш захищені українці в Італії та Іспанії, осміяні на форумах бригади «вуйків» у Києві. Лишень 100 років тому, це час, який легко охоплює пам’ять трьох поколінь (сина-батька-діда), безземельні та зубожілі гуцули та галичани масово виїжджали на неосвоєні землі Америки та Канади. Не секрет, що внесок українців у розвиток Канади є дуже вагомим. Завсім нещодавно і зовсім несподівано у моє життя увірвався хокей, а по-нашому – ґаківка (ґак, ключка – клюшка). Хокей зараз не над-то популярний в Україні, проте ви, напевно уявляєте яку вагу цей спорт має в Канаді та США. Історичні розвідки журналіста Северина Сіренка просто змусили мене поринути у цю тему. Якщо перші канадські українці стали основою сільського господарства країни, то їхні сини стали основою канадійського хокею. Протягом багатьох років третьою, після англійської та французької, мовою спілкування в НХЛ була українська. Серед найвизначніших хокеїстів НХЛ – 70(!) були українцями. Проте найвідомішими з них стала легендарна трійка: Джон Буцик, Вік Стасюк та Бронк Хорват. Втрьох вони грали за «Edmonton Flyers – Едмонтонські Літуни». «Їх називали uke–line (українська ланка — «юк–лайн»), оскільки всі троє мали українське коріння. Віктор Стасюк згадує: «Ми на майданчику часто перегукувалися українською мовою, на кшталт «я зліва», «наперед», «за спину» — аби нас не розуміли суперники. Цій трійці не було рівних в НХЛ як мінімум п’ять років. Коли вони з’являлися на льоду, трибуни вставали й плескали в долоні, волаючи «Go, ukes, go!», — Вперед, юки, вперед!» Ось що може зробити коріння, якщо сини зможуть розправити крила. Більше на сайті: vidlunnya-extra.blogspot.com/ Uke-line.doc

Дуже дякую всім. Мені було б ще приємніше виходити на форум вдень, проте моє життя, як пісня Ольги Богомолець: "В час коли поснули мої діти - пісня починається моя..."

Ну що ж ви не підказали, що ми комин забули зробити? Який же ж дах без комина? Хіба комин не мурують до того, як дах класти? І знов ми легковажні і необачні. Чому ж не було з самого початку все виміряти, визначитися, де що буде стояти, як хата буде обігріватися, а вже потім дах накривати. Доки ми думали та визначалися – хлопці не витримали і накрили дах. Кажуть – втомилися вже під дощем мокнути. А ми тим часом ніяк собі ради не можемо дати – дуже хочеться гуцульського п’єца мати. І не простого, а з кахлями гуцульськими, як у самого Івана Яковича Франка у Криворівні.

Нещодавно мені випадково потрапило на очі оголошення або неформальне звернення від посольства однієї з найвпливовіших західних держав до своїх громадян, які проживають та працюють в Україні. Приблизно такого змісту: «Посольство шукає та запрошує до співпраці своїх громадян, які постійно проживають в Україні і могли б бути добровольцями-стражниками, щоб у разі потреби допомагати розшукувати та надавати підтримку нашим громадянам (мандрівникам, туристам) у випадку, якщо вони опиняться у скруті, загубляться, постраждають у разі стихійного лиха або іншої надзвичайної ситуації. Стражники допомагатимуть знаходити наших громадян та доставляти їх у безпечне місце. Однак, найчастіше, стражники покликані бути нашими "очима і вухами" у суспільстві, що надасть нам цінну інформацію про те, яким є повсякденне життя для громадян нашої держави у кожному куточку України. Найбільша необхідність у стражниках в даний час є в у малих містах та сільській місцевості, оскільки вони зможуть допомогти нам досягти важкодоступних для нас місць у надзвичайних ситуаціях. Щиро ваші…» Я на хвилинку уявила, що подібне оголошення до своїх громадян розсилає посольство України, скажімо у Італії або, наприклад, у Росії… Але мова не про те, а про те, що наші стражники-добровольці, повідомили нам, що перевал завалений чудовим білим снігом. З цєї нагоди декілька зимових фотографій. P.S. Пропоную стати стражником форумчан у важкодоступному куточку України...

Але деякі відмінності між Верховиною і Церматтом все-таки є.

Ви ніби мої думки прочитали. І справді, коли сидиш на горі і дивишся на іншу гору, можна подумати що ти в Швейцарії. Україна їй нічим не поступається. Моя колега нещодавно була у Швейцарії, у одному з найдорожчих курортних містечок - у Церматті. Вона привезла ось такі фотографії. З Верховиною переплутати дуже легко.

А тут фотографії іншого матеріалу для даху. Ніколи такого не бачила раніше — схоже на натуральне каміння, ніби на сланець? Напевно такий дах важкий. Це, до речі, Швейцарія.

Я подумала, а чи не треба було б пояснити нашу назву. А раптом, хто не був в Карпатах, або надто молодий, щоб знати про це зі шкільної програми. На перевалах часто йдуть дощі. Дощі переважно не затяжні, а дуже мінливі — то дощ то сонце. У теплу пору після дощу вода випаровується і піднімається над лісом димком. Правильніше, мабуть, казати — гори парують, але завжди кажуть — гори димлять. І, звичайно ж, для нас ця назва знайома ще зі шкільних часів. “Гори димлять”, повість Ярослава Галана — драматична історія кохання, і фільм з такою назвою був знятий. Події відбуваються тут, у нас. Сам автор деякий час проживав в цій місцевості. Нещодавно трапилася нам ця книжка у букіністів — маленька така, кишенькового формату, у зеленій полотняній палітурці - перше видання українською мовою 1956 року, виявляється писав він польською, а перекладена і видана українською вона вже після його загибелі. За інших обставин ми б на неї уваги не звернули, а так прочитали із зацікавленістю.

Дякую всім, кого не згадала персонально, я обов’язково це зроблю, але в якийсь оригінальний спосіб. А до тих у кого ще не були, ми обов’язково зайдем. Нас часто запитують, а що ви там будете робити? А які там розваги? А яке там «apre ski»? Мені, наприклад, ніяких додаткових розваг не потрібно, я думаю, найкращою розвагою може бути пізнання або вивчення того, чого б ніколи не зробив в місті. Тут вже процитували (хто ж такий Komora?) Тараса Прохаська – це мій найулюбленіший сучасний український письменник, і живе від нас недалеко – у Делятині. Його оповідання просто геніальні – пише він дуже багато про Карпати - всім раджу його збірку FM Галичина. Так от, за освітою він ботанік, і колекціонує атласи рослин. А я собі мрію роздобути ці атласи і вивчити ті рослини, що там в горах і на полонині ростуть. Куди там мавританським газонам братися! І тут мені один вірш пригадався. Дружині Korni та її чудовому саду присвячується: Вновь я слышу тебя, комариная песня лета! Иосиф Бродский Потные муравьи спят в тени курослепа. Муха сползает с пыльного эполета лопуха, разжалованного в рядовые. Выраженье "ниже травы" впервые означает гусениц. Буровые вышки разросшегося кипрея в джунглях бурьяна, вьюнка, пырея синеют от близости эмпирея. Салют бесцветного болиголова сотрясаем грабками пожилого богомола. Темно-лилова, сердцевина репейника напоминает мину, взорвавшуюся как бы наполовину. Дягиль тянется точно рука к графину. И паук, как рыбачка, латает крепкой ниткой свой невод, распятый терпкой полынью и золотой сурепкой. Жизнь -- сумма мелких движений. Сумрак в ножнах осоки, трепет пастушьих сумок, меняющийся каждый миг рисунок конского щавеля, дрожь люцерны, чабреца, тимофеевки -- драгоценны для понимания законов сцены, не имеющей центра. И злак, и плевел в полдень отбрасывают на север общую тень, ибо их посеял тот же ветреный сеятель, кривотолки о котором и по сей день не смолкли. Вслушайся, как шуршат метелки петушка-или-курочки! что лепечет ромашки отрывистый чет и нечет! как мать-и-мачеха им перечит, как болтает, точно на грани бреда, примятая лебедою Леда нежной мяты. Лужайки лета, освещенные солнцем! бездомный мотыль, пирамида крапивы, жара и одурь. Пагоды папортника. Поодаль -- анис, как рухнувшая колонна, минарет шалфея в момент наклона -- травяная копия Вавилона, зеленая версия Третьеримска! где вправо сворачиваешь не без риска вынырнуть слева. Все далеко и близко. И кузнечик в погоне за балериной капустницы, как герой былинный, замирает перед сухой былинкой. Тільки подумати, 23 назви польових рослин в одному вірші. Друзі, а скільки назв диких рослин Ви знаєте?