sopilka

Дякую - для нас висока честь. Я Вашу тему давно читаю, Ви здається, теж гори любите, тільки ті, що вищі? Відверто кажучи, я такої уваги не очікувала до нашої теми. Але весь час мені хочеться подякувати всім кого я вже дуже давно позаочі знаю. Я все не знала, як це зробити, а Ви, Korni, таку нагоду дали. В першу чергу, хочу подякувати героям Мангостроя, вони, можливо вже й не на форумі, але дуже хочеться вірити що все у них склалося щасливо. Другим, хочу подякувати, Дому Гашиків на Нивках. Такі вони відважні. Молодість-це талант! Купила їхню книжку, прочитала, для себе багато цікавого знайшла. А вони мене підганяють - дайте відгук! А я до цього, навіть не віриться, ніколи, жодного разу не тільки на форумі, але й в Інтернеті ніякого коментаря, ніякого відгуку не писала і у дискусіях участі не брала. Так, цікавилася, зі сторони. Це, як діти - всі грають, а один в куточку стоїть. А тут Гашик підходить і каже - давай дружити! Якби не Гашики, я б так писати і не почала. Давайте ж підтримуємо Гашиків - купимо їхню книжку: "свій до свого по своє"!!! По-третє і знов по-перше, дякую Валерію Валентиновичу - моєму першому читачеві - і це о другій годині ночі! Коли я побачила, що до мене заходив AndrejKiev - це так було ніби двері відчиняєш, а на порозі Пол Маккартні стоїть. Як би я раніше знала, що і під Києвом така краса є - може в гори і не поїхали б.

Це правда, змій трохи є. У нас в селі два випадки були цього літа - вкусили. Наші змії хоч і отруйні, але не смертельні. Кажуть, їх більшає коли зими теплі. А цьогоріч зима сувора, будемо сподіватися влітку менше буде. І з ведмедем був випадок, у сусідньому селі дядька тріпнув і втік. Але у нас густого лісу поблизу немає - навряд чи забреде.

Наші хлопці дуже молоді, навіть легенди ще складати не навчилися. Але я їм дуже вдячна, і чим далі тим більше. Хата стоїть, на голову не тече, часом стоїш, дивишся за вікно, а там дощ хлище, вітер завиває - у нас тихо, тепло - як у Бога за пазухою. У мене така теорія (і практика), що треба любити тих, хто на тебе працює, а тим більше тобі дім кладе. А якщо тобі люди не є приємні, то ліпше з ними й не починати.

Ми знов e горах. Просуваємося з великою швидкістю. Вивели другий поверх, зробили веранду і накрили дах. Стіни вже покриті Pinotex Base та Pinotex тікове дерево. Спочатку хотіли зробити дах з ґонта – щоб вже зовсім автентичною. Потім зважили, що форма будинку вже все одно не автентична, а ціна на матеріал і роботу і поготів. Потім довго вагалися між катепалом і металочерепицею, зрештою зупинилися на останній – більше шансів, що майстри її вміють класти. Подивіться, будь ласка, на наш дах, чи на ньому нічого не бракує? «Ты не поверишь!» Як ретельно розрахували майстри розхід матеріалу на дах – жодного обрізку металочерепиці не залишилося. Питаємо, чи може якийсь листок зайвий був? Ні, все пішло на дах. Оце так точність!

А інший випадок стався з нами коли ми купували цю ділянку. Продавець сказав нам, що продається земля, як я вже згадувала, документи (акти на землю) були вже готові, а «хати, вважайте, що там немає». Ми так і вважали, не розглядали її як якусь цінність, до того ж він нас попередив, що вона вже продана на розбір, тобто «на вынос», комусь із сусідів. Власне сусід вже й почав цей розбір – витягнув двері, вікна, підлогу. Тоді ми попросили прискоритися і забрати її зовсім, щоб потім не мати зайвих розмов. Але цей чоловік передумав і сказав, що як би йому щось заплатили, він би її і залишив. Ми подумали, і вирішили, що буде простіше її залишити (йшлося про кілька тисяч гривень), адже вона зареєстрована в БТІ й має техпаспорт. На тому і розійшлися. Нотаріус також вимагав якусь довідку від сільради, щось на зразок, чи та земля і хата там справді існують. Приходимо в сільраду, а нам кажуть – на землю ми вам документи підпишемо, а на хату – ні. Бо вона продана. Як продана? Чим це підтверджено, якими документами? Відповідають: Ніякими. Ми знаємо і все. Хата продана, Василь за неї гроші дав. Так довідку і не дали, аж поки того Василя не знайшли і розписку від нього не взяли і до справи не підклеїли.

Взагалі-то в горах до чужинців ставляться досить насторожено - зайвого люди не скажуть, брататися не побіжать, а своїх будуть боронити до кінця. «Звичаєве право» тут інколи має більшу силу ніж писані закони. Про це ніколи не дізнаєшся, якщо приїжджати в гори і відпочивати в готелях або санаторіях за стандартною туристичною програмою. З точки зору місцевих мешканців, ми, звичайно, теж туристи, але самі себе вважаємо натуралізованими. А як це стосується будівництва? – запитаєте ви. Насамперед, це стосується правил землекористування. У кожного в горах є своя земля, офіційна. Але ж в Карпатах ще є ліс. Ми були дуже здивовані, коли дізналися, що ліс, незважаючи на те, що офіційно він належить лісгоспам, з давніх давен поділений між селянами. Тобто, якщо хтось йде до лісу по деревину (грубо кажучи, збирається вкрасти її у лісгоспі), то робити він буде це не у найближчому місці, а тільки на своїй території. Припустимо, ми б захотіли висадити у себе 100 ялинок, і вирішили потихеньку натягати їх з лісу, у такому випадку, проблеми б швидше за все у нас виникли б не з лісгоспом, а з тим, за ким ця ділянка закріплена на рівні усталененого неформального поділу. Тож будьмо уважні і обережні, і не будемо брати те, що нам не належить.

Де житии майстрам зрозуміло, а куди подітися нам? Зупинялися ми і у знайомих, і в готелях, і в садибах. Але найкраще було у Діда. Я довго вагалася, чи можу я про нього тут розповідати, але все-таки розповім. Хоч це й реальна людина, сприймайте, все, що буде написано далі як узагальнений, збірний образ Карпатського Діда. В Карпатах обов’язково має бути Дід – це уособлення простого життя, народної мудрості, тяжкої праці, одним словом «справжності». Дід – наш найближчий сусіда, його нехитре господарство метрів за 100 вгору від нашої хати. Він народився на цій горі, тут жили його діди і прадіди. Він живе сам-один, такий собі відлюдник, хоч у нього є і діти і онуки і правнуки, але живе він сам і сам собі дає раду. Вниз він спускається нечасто, інколи їздить на базар у сусіднє село, хліб пече собі сам, має корову – з того і живе. Наше знайомство відбулося коли ми вперше приїхали на свою ділянку. Вона була чисто викошена і виглядала дуже доглянутою, я навіть спочатку подумала, що це якась особливість місцевої трави. Згори спустився дід, маленький, зігнутий навпіл старенький дід: -Слава Ісусу! -Слава навіки Богу! -Скільки я Вам маю за траву та сіно заплатити? -???? Так розпочалася наша дружба. Коли ми приїжджали на будову, кілька разів зупинялися у Діда. Ночували на горищі в стайні на сіні. Вечорі заліземо по драбині, зариємося в сіно, лоптопа витягнем, підключимо Інтернет і тримаємо зв’язок зі світом. Дідова корова – окрема історія – ходить за ним всюди, як вірний пес. Раз чоловік пішов на рибалку і спіймав дві рибини – одну зварили, і другу віднесли Діду і впустили у відро. Через два тижні приїжджаємо – риба досі у нього плаває: -Діду, чого ж Ви її не з’їли? -Та я не годен вбити. Дід нас любить, каже, ви приїдете, світло горить, вже мені веселіше. Але він навіть не здогадується, як потрібен він нам – нагадувати про справжє. Хочу, щоб Дід був завжди.

Одним з перших завдань для кожного забудовника – забезпечити побутові умови для майстрів та збереження інструменту, приготування їжі тощо. І знову фортуна на нашому боці – майстри з нашого села! От тільки село розтягнулося кілометрів на 10-12. Вони й кажуть, ми тут внизу будемо винаймати квартиру. Що за квартира в селі? Виявилося стара хатка, справді поблизу (за нашими Карпатськими мірками), і не дуже й то дорого – гривень 400 чи 600 за весь час довелося заплатити. Хоч така здогадка промайнула, що вона комусь із них і належить. Були ще розмови про гроші на харчування – чи то 100 грн. на день чи близько того, вже й не пам»ятаю. Але таке меню вже не пройшло. Мій чоловік дипломатично їм відповів: «Хлопці, ви ж мене не питаєте, що я їм, коли гроші заробляю, щоб вам заплатити?». Під час роботи, звичайно, суперечки були, але зараз, коли їхня робота вже виконана, а хата стоїть, можу сказати – нормальні хлопці, старанні. Можемо радити для певних робіт. Один з них був одночасно і нашим прорабом, але тут вже виходу у нас не було – хтось мусив займатися закупками, доставками, ходіннями в БТІ, РЕС. Ми були цілком свідомі, що як тільки гроші ми з рук випускаємо, проконтролювати або забезпечити «кращу ціну» ми вже не зможемо. В результаті, закупку дерева, каміння, цементу, шутра, металочерепиці і матеріалів на дах він робив сам. Ціни ми намагалися перевіряти, порівнювати з Київськими – марна справа. З поваги до його віку, серйозних сутичок у нас не було, - все-таки 23 роки! До того ж, для нас вони не просто майстри - тепер вже вони і наші односельці. Щоденне життя там не мед, а у них сім"ї, молоді дівчата - дітки народилися. Може вони цього й не зрозуміли, але дуже строго ми з них не питали. У себе в горах ми сповідуємо принцип "Свій до свого по своє"! А тепер наш перший запис до списку «Чого б ми більше ніколи не зробили знов?» (якби будувалися в Києві): 1) Не наймали прораба 2) Не випускали гроші з рук 3) Залишили б всі сентименти в горах, які димлять

Дуже хороше запитання. Коли ми тільки починали цю авантюру, нас теж весь час про це запитували. Звичайно, наглядають. Нам якось щастить на хороших людей. Це все таки село, там люди довкола, хороші люди – від них ми поганого не сподіваємося, самі їм намагаємося помагати, чим можемо. І ми там часто буваємо, і не тільки ми – брати, батьки. Свої не нашкодять, а чужі в тих місцях рідко ходять. В горах, знаєте, і смерека очі має…

З такими самими бездомними як ми, тобто з тими, хто живе у квартирах, хочу поділитися своїми враженнями про життя на великій, віддаленій від сусідів ділянці. Дуже часто на форумі «незлим тихим словом» згадують про своїх сусідів у багатоквартирних будинках. Мені такі відчуття знайомі, і з кожним роком така близькість з великою кількістю різних, не завжди приємних мені людей, дратує мене все більше і більше. У горах все не так, тут спілкування з сусідами досить віддалене, але необхідне, і майже завжди приємне, принаймні для нас. Ми вже писали про те, наскільки важливим є для горян мати великий земельний наділ біля свого помешкання – це просто полегшує життя: легше випасати худобу, легше заготовляти сіно. А от нам заготовляти сіно зовсім не хочеться, тож ми все зробили по-чесному, на верхній половині ділянки пасуться сусідські корови, а на нижній – коні. Від такої дружби виграють всі: косити нам тепер нічого не треба, корови дають молоко, а коні піднімають нагору вантаж.

Коли воду ми (тобто майстри) успішно відвели, настав час подумати про фундамент – основу дому. Це золоте правило. На фундаменті не можна заощаджувати. Це ми засвоїли твердо і були налаштовані на масштабні фундаментальні фундаментні роботи. Але й тут нас чекали нові відкриття гуцульської будівельної науки. Придивляємося, ходимо довкола, а його немає. Зовсім. Питаємо, а як же ж ви будете фундамент робити. Відповідають: спочатку будинок складем, а потім фундамент зробимо. Ми так завжди робимо, такий порядок. Спочатку ми подумали, що це єдиний можливий спосіб, бо будинок вже стояв. Дзвонимо друзям, питаємо, чому все навпаки? А вони відповідають – не хвилюйтеся так треба, спочатку хату збирають на стовпчиках, а потім каміння витесують і під неї підпирають. Чому саме так, до кінця ми так і не зрозуміли, але на результат не нарікаємо – два роки стоїть. Хтось про таке раніше чув? Так само не зробили і гідроізоляцію між фундаментом і підвалинами, пояснення таке – фундамент не бетонний, а кам»яний, а камінь воду не натягує. Тобто у нас знов все за Пушкіним: «Ах, обмануть меня не сложно, я сам обманываться рад!»

Дорогі друзі, чи може правильно сказати послідовники або передплатники, або ще краще «неспящие вночи», ми дуже дякуємо Вам за інтерес до нашого будинку і високі оцінки. Ви, мабуть, помітили, що ділянка наша має досить складний ландшафт. Майже вся вона лежить під кутом 45 градусів. Рівних ділянок на ній є три: одна під будинком і трохи перед ним, друга майже у найвищій точці, і третя – наша парковка-саморобка. Ділянка під хату, очевидно, розчищалася або вирівнювалася дуже давно, тож хата стояла досить міцно, ніяких натяків на зсуви ми не помітили. Але під самою хатою весь час збиралася вода. З водою в горах боротися сенсу немає, вона все одно переможе, і тече вона з гір весь час – то сніг тане, то дощ ллє. Воду можна тільки відвести, тобто запропонувати їй кращий шлях. Для цього довкола будинку роблять дренажі. Нажаль, детально ми цей процес не зазняли, але принцип досить простий. Кажуть, «у горах все просто, але не все очевидно». Так от, за периметром будинку риють траншею глибиною близько 80 см. з відповідним ухилом і заповнюють її камінням, такий дренаж можуть запустити наскрізь і під будинком. Земля там напрочуд тверда, твердюща глина з камінням різного розміру, але все-таки не скеля. Бідні хлопці «лупали сю скалу», як заповідав великий Каменяр. Іван Якович, до речі, дуже любив ці місця, і понад десять років відпочивав з родиною у сусідньому селі - тепер у цій хаті музей. Коли траншеї готові їх треба заповнити великими каменями. А камені треба десь взяти, тобто купити, довезти, а найголовніше – підняти до хати. Доставка – це особлива стаття бюджету. Ми вивели таку формулу – привезти щось до нас на ділянку коштує так само, як і підняти цей вантаж до будинку. Нести вгору треба метрів 70, інколи це робили самі майстри, а інколи коні. Коні в горах – вірні помічники, вони пройдуть там, де не виїде ніяке авто. Тож окрім корів ми подружилися ще й з кіньми.

У найвужчому місці сантиметрів 6, але ж там ще й шпарини. Не хотілося в це вірити, але утеплитися довелося. Зробили так - вітробар"єр, мінвата 10 см., паробар"єр, вагонка, а в деяких місцях гіпсокартон. Насправді, будинок вже закінчений, ми вже й Новий рік там зустріли. Було дуже тепло, коли на вулиці було - 10, могли прогріти хату до +28. А як люди там раніше жили навіть не уявляю. Вітри на перевалі просто шалені, буває з Верховини так дме, ну просто "Реве та стогне.."

Черемош трохи далі, кілометрів за п"ять, але Ви праві - Черемош саме в тій стороні.

Невдовзі нам пояснили, що в будинку буде холодно і товщини цих пів-брусів буде недостатньо – доведеться хату утеплювати. Тут нам полегшало, нарешті ми зрозуміли, що будинок у нас ніякий не дерев’яний, а тим більше не брус, а так – каркасник звичайний. Каркас, так каркас. Хлопці продовжували зачищати старі стіни з «дикого» брусу, та надбудовувати другий поверх з «призми». Поклялися, що три рази профарбували все (вже й назви не згадаю - рожевий розчин якийсь) для ускладнення «возгарания». Довелося повірити.

Наші майстри часу не гаяли і почали виводити другий поверх. Дощі трохи вщухли, дерево підсохло. На цьому етапі будівництва, коли я заходила на теми власників дерев’яних будинків, просто впадала в ступор від усвідомлення свого невігластва і неспроможності і проконтролювати якість роботи. І дерево у нас мокне, і в різноманітних ваннах ми його не купаємо, і тріщіни в матеріалі є і ніхто їх не шпаклює, і шашель вже певно пів-хати зточив. Скажіть, будь ласка, чи бачите ви на цих фото, якісь неприпустимі помилки? Змінити вже нічого не можна, але хоч би правду знати.

Любі друзі (перепрошую, за двозначність), скажіть, будь ласка, скільки разів ви відвідували своє будівництво – 50, 100, 365, щодня? Тут ми, напевно, чемпіони - 12 разів. Ніби небагато. А з’їздити в Карпати 12 разів за рік, це багато чи мало? Дорога туди і назад 1300 км., одна поїздка займає щонайменше 3-4 дні. Коли ще не було де ночувати, зупинялися в готелях Коломиї, Косова, інколи в Кам’янці – Подільському. Але й час дорозі може бути цікавим і приємним. Дорога на Прикарпаття з Києва пролягає дуже мальовничими місцями. По дорозі на дачу ми проїжджаємо 5 областей: Житомирську, Вінницьку, Хмельницьку, Тернопільську, Івано-Франківську, інколи Чернівецьку, преїжджаємо Дністер, Прут. Україна є фантастично красивою за своєю природою, ландшафтами, розмаїттям. Сама я не є людиною гір, мені набагато ближче рівнина або легкі пагорби, а от пейзажи Поділля просто заворожують. Скажу відверто – завдяки цьому будівництву я по-новому побачила і відкрила для себе Україну.

Ще кілька слів про «важко дістатися». Складно або дещо складно, бо далеко. Насправді доїхати туди можна навіть прямим рейсовим автобусом з центрального автовокзала Києва і вийти прямо на ділянці. Тут нам пощастило, 80 м. фасадної частини виходить прямо на трасу республіканського значення, яку регулярно чистять, ремонтують тощо. Водночас, рух на ній досить малий, машини проїжджають рідко, а дрібний лісок прикриває дорогу так, що з ділянки та будинку її майже не видно. Але виникла інша проблема, як заїхати з траси на ділянку? Траса вузька, з поворотами, як правила пишуть з «условиями ограниченной видимости», на ній навіть припаркувати машину проблематично. Щоб здолати ці декілька метрів, довелося вирубати дерева, проводити справжні дорожні роботи з екскавторами, ковшами, десятком камазів з шутром, закладати 10 метрів залізобетонних труб у рівчак біля траси для відводу води. На ці роботи пішло багато часу і грошей. Просто вгризлися в гору. Напевно, найдорожча парковка в нашому житті. Коли ми нарешті, не з першої спроби, подряпавши брюхо заїхали на свою ділянку – нам ніби сам Леонід Куравльов заспівав: «Мерз я где-то плыл за моря Знаю это было не зря Все на свете было не зря Не напрасно было!» Що й сказати, запаркуватся на своєму, а не на сусідському подвір’ї – велика приємність! На фото історія нашої парковки. Доведеться ще якось укріпити схил, щоб глина не сипалася, може хтось підкаже? Сусіди кажуть травою заросте і буде добре. А ще з усіх сторін вербових кілків насадили - подивимося чи прийнялися. Такий народний рецепт - верба невимоглива, швидко росте, тримає воду. Дешево та екологічно.

Саме так. Можливо там будуть відпочивати і наші друзі, а потім друзі наших друзів.

І з водою нам поталанило – у верхній частині ділянки є джерельце, що якось хитро виринає із землі, і, кажуть, ніколи не пересихає і не замерзає. Біля джерела ми зробили водозбірник, з нього вода потрапляє у закопаний і утеплений пластиковий бак ємністю 1 кубометр, окрема труба є переливом і відводить воду в сторону, де її можуть пити сусідські корови. Таким чином маємо протічну воду, яка з бака за законами фізики, по трубах тече вниз до нашої хати. Якщо бак хоча б на 1/3 заповнений водою, тиск гарячої води є на другому поверсі без додаткових пристроїв. При температурі – 10 ця система працювала. Як буде при -30 поки не знаємо.

Після заміни зіпсованих брусів та підвалин всі стіни першого поверху залишалися як капітальні. Стару веранду вирішили перетворити на коридор з панорамним вікном, а нову добудувати. Потрібно було також знайти місце для санвузлів та сходів на другий поверх.

Зазвичай забудовники, принаймні ті, хто ведуть свої теми на форумі, ставляться до свого будівництва дуже відповідально, і ретельно вникають у всі подробиці будівельних технологій. На форумі я знайшла багато захоплюючих і повчальних історій, в кожній темі знаходиш для себе щось корисне. Але коли будівництво розпочали ми самі, стало зрозуміло, що проконтролювати все ми не зможемо. Як сказали нам сантехніки з Коломиї: «У Вас є тільки один вихід – довіртесь нам!». В глибині душі ми розуміли, що так робити не можна, але водночас самі собі знаходили виправдання: По-перше, нам здавалося, що це не зовсім справжнє будівництво, так собі відбудова, можна сказати «понарошку». Ми не робили новий проект, виходили з того, що вже було, отже простору для фантазій було менше. Все таки, це будинок для відпочинку, в селі, тож потрібно дотримуватися відповідної естетики. По-друге, ця хата була побудована 50 років тому, з них років 10 простояла порожня просто неба, а стіни все ще залишалися міцними, без всяких Пінотексів. Який запас якості, міцності та довговічності нам потрібен і скільки грошей і часу ми готові на це витратити? Як казав Остап Бендер «Мне не нужна вечная игла для примуса, я не собираюсь жить вечно». По-третє, що я можу порадити місцевим хлопцям з приводу будівництва гуцульської хати, якщо вони народжуються вже із сокирою в руках? Зваживши на всі ці міркування, ми вирішили, що найголовнішим результатом для нас має бути: 1) Щоб хата не завалилася 2) Щоб вона не з’їхала з гори 3) Щоб дах не знесли гірські буревії 4) Щоб вітри не продували її наскрізь 5) Щоб всередині було тепло 6) Щоб в ній були головні ознаки цивілізації: душ, туалет та Інтернет.

Дуже дякую. Івано-Франківська область, Верховинський район.

Найскладніше завдання на всіх будовах – знайти кому довірити будівництво. Знайти когось хто працюватиме в горах і контролювати їх з Києва н-а-б-а-г-а-т-о складніше. Місцевих майстрів нам порадили друзі, які вже скористалися їхніми послугами з перевезення та зборки гуцульської хати. Принаймні щось ми про них знали, так і вирішили. Хлопці працювали неспішно, відволікалися на затяжні дощі, весілля, хрестини, численні свята, косовиці... Оскільки взимку працювати на перевалі неможливо, основна робота велася в теплу пору. У березні, а інколи і у квітні там ще лежить сніг, у травні – Великодні свята, у червні – дощі. Так і сталося, що будова першого року розпочалася лише у липні, а закінчилася вже у листопаді.

Хата, що дісталася нам у спадок, вже не мала ні вікон, ні дверей, ні підлоги. Від дощу в ній переховувалися сусідські корови. Скільки часу вона так простояла ми не знаємо, але років з 10 напевно. Щороку крізь дах зорі ставало видно все краще й краще, і два роки тому ми вирішили щось з нею зробити, доки зовсім не розвалилася. Хата мала дві просторі кімнати (одна з них кухня) та відкриту веранду. Після реконструкції вона мала перетворитися на будинок, придатний для комфортного відпочинку або постійного проживання у будь-яку пору року для великої родини та її друзів. Вирішили додати ще один поверх і розмістити там спальні. Як підказали нам місцеві майстри «зробите собі массандру».