Философские мысли о нашем бытие!

[Валерий Валентинович]

[Da4nik]

Конечно же, у вас нелюбимая работа и абсолютно нет времени на любимое хобби. Куда там, ведь надо работать! Надо зарабатывать деньги и тратить свою жизнь на ненавистное занятие. Задумайтесь, ведь вы проводите на работе по 8 часов в день – практически треть жизни.

 

Возражу.

"Если праздник каждый день, он превращается в будни " (с) мой.

Так вот допустим у вас есть хобби. Любое. Вы мало ему уделяете времени, потому, что есть ненавистная работа. Вам приходит мысль превратить свое хобби в работу - что бы и интересно было и деньги приносило. Через некоторое время хобби перестанет быть хобби и станет работой. Сначала любимой и интересной, а потом она превратиться в будни и вы будете искать себе новое хобби. И так не один раз за жизнь.

[Da4nik]

Не спалось ... Обдумывал фразу " Прошлого не вернуть, будущего может не быть, живи настоящим". Вроде правильно все, но что-то смущает. Вдруг пришла мысль -

Сегодня - это вчерашнее завтра !

[banker]

а почему сегодня - это не просто сегодня? то есть Сегодня - это Сегодня, а не завтра и не вчера!

[Da4nik]

а почему сегодня - это не просто сегодня? то есть Сегодня - это Сегодня, а не завтра и не вчера!

Потому, что Сегодня без Вчера не бывает.

[Tory]

Источник:

galiullin.ru/blog/teoriya-razbityx-okon/

 

В 1980-х годах Нью-Йорк представлял собой адский ад. Там совершалось более 1 500 тяжких преступлений КАЖДЫЙ ДЕНЬ. 6-7 убийств в сутки. Ночью по улицам ходить было опасно, а в метро рисковано ездить даже днем. Грабители и попрошайки в подземке были обычным делом. Грязные и сырые платформы едва освещались. В вагонах было холодно, под ногами валялся мусор, стены и потолок сплошь покрыты граффити.

 

Вот что рассказывали о нью-йоркской подземке:

 

«Выстояв бесконечную очередь за жетоном, я попытался опустить его в турникет, но обнаружил, что монетоприемник испорчен. Рядом стоял какой-то бродяга: поломав турникет, теперь он требовал, чтобы пассажиры отдавали жетоны лично ему. Один из его дружков наклонился к монетоприемнику и вытаскивал зубами застрявшие жетоны, покрывая все слюнями. Пассажиры были слишком напуганы, чтобы пререкаться с этими ребятами: «На, бери этот чертов жетон, какая мне разница!» Большинство людей миновали турникеты бесплатно. Это была транспортная версия дантова ада».

 

Город был в тисках самой свирепой эпидемии преступности в своей истории.

 

Но потом случилось необъяснимое. Достигнув пика к 1990-му году, преступность резко пошла на спад. За ближайшие годы количество убийств снизилось на 2/3, а число тяжких преступлений – наполовину. К концу десятилетия в метро совершалось уже на 75 % меньше преступлений, чем в начале. По какой-то причине десятки тысяч психов и гопников перестали нарушать закон.

 

Что произошло? Кто нажал волшебный стоп-кран и что это за кран?

 

Его название – «Теория разбитых окон». Канадский социолог Малкольм Гладуэлл в книге «Переломный момент» рассказывает:

 

«Разбитые окна» — это детище криминалистов Уилсона и Келлинга. Они утверждали, что преступность — это неизбежный результат отсутствия порядка. Если окно разбито и не застеклено, то проходящие мимо решают, что всем наплевать и никто ни за что не отвечает. Вскоре будут разбиты и другие окна, и чувство безнаказанности распространится на всю улицу, посылая сигнал всей округе. Сигнал, призывающий к более серьезным преступлениям».

 

Гладуэлл занимается социальными эпидемиями. Он считает, что человек нарушает закон не только (и даже не столько) из-за плохой наследственности или неправильного воспитания. Огромное значение на него оказывает то, что он видит вокруг. Контекст.

 

Нидерландские социологи подтверждают эту мысль (источник). Они провели серию любопытных экспериментов. Например, такой. С велосипедной стоянки возле магазина убрали урны и на рули велосипедов повесили рекламные листовки. Стали наблюдать – сколько народа бросит флаеры на асфальт, а сколько постесняется. Стена магазина, возле которого припаркованы велосипеды, была идеально чистой.

 

Листовки бросили на землю 33% велосипедистов.

 

Затем эксперимент повторили, предварительно размалевав стену бессодержательными рисунками.

 

Намусорили уже 69 % велосипедистов.

 

Но вернемся в Нью-Йорк в эпоху дикой преступности. В середине 1980-х в нью-йоркском метрополитене поменялось руководство. Новый директор Дэвид Ганн начал работу с… борьбы против граффити. Нельзя сказать, что вся городская общественность обрадовалась идее. «Парень, займись серьезными вопросами – техническими проблемами, пожарной безопасностью, преступностью… Не трать наши деньги на ерунду!» Но Ганн был настойчив:

 

«Граффити — это символ краха системы. Если начинать процесс перестройки организации, то первой должна стать победа над граффити. Не выиграв этой битвы, никакие реформы не состоятся. Мы готовы внедрить новые поезда стоимостью в 10 млн. долларов каждый, но если мы не защитим их от вандализма – известно, что получится. Они продержатся один день, а потом их изуродуют».

 

И Ганн дал команду ощищать вагоны. Маршрут за маршрутом. Состав за составом. Каждый чертов вагон, каждый божий день. «Для нас это было как религиозное действо», — рассказывал он позже.

 

В конце маршрутов установили моечные пункты. Если вагон приходил с граффити на стенах, рисунки смывались во время разворота, в противном случае вагон вообще выводили из эксплуатации. Грязные вагоны, с которых еще не смыли граффити, ни в коем случае не смешивались с чистыми. Ганн доносил до вандалов четкое послание.

 

«У нас было депо в Гарлеме, где вагоны стояли ночью, – рассказывал он. – В первую же ночь явились тинейджеры и заляпали стены вагонов белой краской. На следующую ночь, когда краска высохла, они пришли и обвели контуры, а через сутки все это раскрашивали. То есть они трудились 3 ночи. Мы ждали, когда они закончат свою «работу». Потом мы взяли валики и все закрасили. Парни расстроились до слез, но все было закрашено снизу доверху. Это был наш мэссидж для них: «Хотите потратить 3 ночи на то, чтобы обезобразить поезд? Давайте. Но этого никто не увидит»…

 

В 1990-м году на должность начальника транспортной полиции был нанят Уильям Браттон. Вместо того, чтобы заняться серьезным делом – тяжкими преступлениями, он вплотную взялся за… безбилетников. Почему?

 

Новый начальник полиции верил – как и проблема граффити, огромное число «зайцев» могло быть сигналом, показателем отсутствия порядка. И это поощряло совершение более тяжких преступлений. В то время 170 тысяч пассажиров пробирались в метро бесплатно. Подростки просто перепрыгивали через турникеты или прорывались силой. И если 2 или 3 человека обманывали систему, окружающие (которые в иных обстоятельствах не стали бы нарушать закон) присоединялись к ним. Они решали, что если кто-то не платит, они тоже не будут. Проблема росла как снежный ком.

 

Что сделал Браттон? Он выставил возле турникетов по 10 переодетых полицейских. Они выхватывали «зайцев» по одному, надевали на них наручники и выстраивали в цепочку на платформе. Там безбилетники стояли, пока не завершалась «большая ловля». После этого их провожали в полицейский автобус, где обыскивали, снимали отпечатки пальцев и пробивали по базе данных. У многих при себе оказывалось оружие. У других обнаружились проблемы с законом.

 

«Для копов это стало настоящим Эльдорадо, – рассказывал Браттон. – Каждое задержание было похоже на пакет с поп-корном, в котором лежит сюрприз. Что за игрушка мне сейчас попадется? Пистолет? Нож? Есть разрешение? Ого, да за тобой убийство!.. Довольно быстро плохие парни поумнели, стали оставлять оружие дома и оплачивать проезд».

 

В 1994 году мэром Нью-Йорка избран Рудольф Джулиани. Он забрал Браттона из транспортного управления и назначил шефом полиции города. Кстати, в Википедии написано, что именно Джулиани впервые применил Теорию разбитых окон. Теперь мы знаем, что это не так. Тем не менее, заслуга мэра несомненна – он дал команду развить стратегию в масштабах всего Нью-Йорка.

 

Полиция заняла принципиально жесткую позицию по отношению к мелким правонарушителям. Арестовывала каждого, кто пьянствовал и буянил в общественных местах. Кто кидал пустые бутылки. Разрисовывал стены. Прыгал через турникеты, клянчил деньги у водителей за протирку стекол. Если кто-то мочился на улице, он отправлялся прямиком в тюрьму.

 

Уровень городской преступности стал резко падать – так же быстро, как в подземке. Начальник полиции Браттон и мэр Джулиани объясняют: «Мелкие и незначительные, на первый взгляд, проступки служили сигналом для осуществления тяжких преступлений».

 

Цепная реакция была остановлена. Насквозь криминальный Нью-Йорк к концу 1990-х годов стал самым безопасным мегаполисом Америки.

 

Волшебный стоп-кран сработал.

 

На мой взгляд, Теория разбитых окон довольно многогранна. Можно применить ее к разным областям жизни: общению, воспитанию детей, работе… В следующем посте я покажу, какое отношение она имеет к «гармонии с собой и миром» – нашему мироощущению и способу жить.

 

Гармонии вам!

[Da4nik]

Волшебный стоп-кран сработал.

А если как в Турции - садят в чан с дерьмом по шею, а рядом янычар с мечем, каждую минуту янычар Вжик мечем над чаном... так он целый день и нырял в чан с дерьмом... (с) " Джентельмены удачи".

Это называется - альтернатива. Но бабла с бюджета не освоишь.

[parovoz]

Шлях Орія, або про тиранів та бездоганних сталкерів

 

 

Згідно індійської ведичної спадщини, існує два світосприйняття людини у її ставленні до навколишнього середовища – стан Пашубхави і стан Вірабхави.

 

Пашубхава (пашу-бхава, де пашу походить від українського паша – пасовисько, пашня – хліб у зерні тощо і означає людину землі або земну людину) – це людина, яка пізнає світ за рахунок звичайних органів чуття, тому її світобачення має суто зовнішнє забарвлення. Сили, які ведуть і організовують довколишній світ в єдине ціле, для неї закриті.

Вірабхава (віра-бхава, де українське віра, утворене від віда, відати означає людину відаючу, тобто знаючу) – людина, яку не відділяє стіна невизначеності щодо довколишнього, внутрішній зміст подій їй зрозумілий через існуючий інтроспективний канал зв’язку з довкіллям. Завдяки цьому Вірабхава не втратив своєї природної спорідненості з патерн-умовами чи павутиною вируючого довкола життя (за Ф.Капру*).

 

================================================

Дальше имена "героев" изменены мною с Пашубхава - на Петро и с Вірабхава - на Василь.

Это сделано потому, что сознание тяжело откликается и читает эти индийские имена.

 

================================================

 

Петро, керуючись тільки побаченим і почутим, не має уяви про істинний стан речей у світі. Між ним і світом стоїть бар’єр ілюзії, схований під виглядом різних наукових моделей, за допомогою яких Петро пояснює собі те, що для Василя є полем його життя, рідною домівкою. Петро може тільки вірити у те, що Василь знає. Тобто останній має змогу корегувати свої уявлення завдяки існуванню між ним і довкіллям надчуттєвого зв’язку, своєрідного відчуття-бачення, що проходить через надтонке, трансперсональне сприйняття (як вважають сьогодні езотерично освічені читачі). На мою думку, тут можна говорити про об’ємність світосприйняття Василя, коли в одному внутрішньому відчутті знаходяться всі канали, притаманні світосприйняттю Петра, завдяки чому народжується нова якість, відчуття істинного ходу подій через присутність в них. Там, де Петро тільки уявляє, Василь - знає.

Особливу вагомість такого сприйняття у житті людини підкреслювали характерники Запорізької Січі, які вважали: щоб негаразди не спіткали людину в житті, спочатку треба бачити і знати, а вже потім - діяти. Вторить їм і стародавній китайський філософ Чжу Сі: “ Знання спочатку, дія потім”.

У давнину психотип Василя стосувався стану пробудженої людини, що несла у собі особливе знання.

Майже вся сучасна езотерична культура присвячена сходженню до внутрішнього знання саме Петра, який десь на дистанції усвідомлення езотеричних істин мусить стати Вірабхавою. Тому, мабуть, за традицією і розміщують ці два психотипи в такій послідовності: спочатку Петро, а вже потім Василь. Насправді ж, психотип Василя давніший, первинний, бо є природним станом спорідненості людини й оточуючого світу, є нащадком орійської традиції світосприйняття. Тому він знає істину, тоді як Петро, шукаючи шлях, тільки блукає у темряві. Шлях останнього - через пошук закономірностей, на яких стоїть світ, з чого і постає техногенне суспільство, мета якого - захист Петра від тих негараздів, які чекають на нього одразу ж за порогом його домівки, оскільки він не знає, не відчуває коли саме треба з неї вийти, щоб не потрапити в халепу. Він не знає, в який бік спрямувати свої кроки, який шлях обрати, оскільки зв’язок з довколишнім розірваний, іншими словами, він людина, яка згубила нитку Аріадни, що пов’язувала його з довколишнім світом. Він, через хибні свої спрямування, все робить не так, тому шлях його життя тяжкий і карколомний, він весь час змушений обирати між добром і злом, достеменно не знаючи, у що виллється для нього і те й друге. Він весь час знаходиться у пошуках своєї кращої долі. Тому щасливе життя без катастроф стає його метою. Він змушений весь час шукати ту істину, усвідомлення якої принесе йому тверду точку опори, спираючись на яку він зможе вірно орієнтуватись в житті. Від Василя він дізнається про стіну забуття, що відділяє його від блукаючої світом істини, знання якої, запевняє Василь, наповнить його життя світлом добра і щастя. Саме тут, переконує він, його страдницький шлях закінчується.

Приголомшений цією звісткою, Петро, озирнувшись довкола, всі свої негаразди приписує недосконалому суспільству, в якому він змушений пребувати. Життя у ньому, вирішує він, є цілковитим безглуздям, великою і страшною помилкою з його боку. Від Василя він дізнався про стан бездоганності, який - головна умова виходу з тої халепи, в якій опинився.

Бездоганність для Петра, шокованого своїм станом, – це спосіб виходу з того жаху, що його оточує. Тому його сталкінгом стає майстерність неупередженої акторської гри на сцені життя. Завдяки їй його поведінка стає непередбаченою (такою ж як у Василя), і він, з дичини на полі життя, перетворюється на мисливця, отримуючи свою перемогу над життям.

Стежачи за вивертами Петра, Василь, внутрішньо, посміхається: як із таким усвідомленням світу той взагалі може говорити про бездоганність? Як може стати невразливим, не знаючи достеменно від чого? Сам Василь прийшов до цього через свою цілісну злитість з патерн-умовами життя, тобто особисту невід’ємність від природного середовища. Тому його дії - в межах можливого та необхідного в існуючому природному цілому, його інтуїція витікає з обрію, з яким він злитий воєдино навіть тоді, коли не задумується над своїми вчинками. Сила цілого стає його силою. Як наслідок, Василь наповнений енергією там, де Петро ледве пересуває ноги під вагою нещасть, що повсякчас сиплються на його голову.

Почувши про існування духовного плану і його провідну роль в житті людини, Петро вирішує усі свої безглузді дії припинити: «опускає руки», вибираючи шлях недіяння. Але стає ще гірше. Тому через деякий час, не відчуваючи в собі відгуку того плану, Петро починає за прикладом Василя будувати особливі храми, на стінах яких зображує образ невловимого духу і чекає щастя та добробуту в молитвах перед ним. Але як тільки він виходить з того храму в реальне життя, вихор упередженостей (власної негативної карми, власних неправильних діянь) знову навалюється на нього. Стає навіть набагато гірше, ніж було.

Саме через це Петро вважає Василя підступним тираном, який повсякчас вводить гарного та добропорядного Петра в оману. Для його ж опонента такі дії є цілковитим невіглаством, танцем слона у крамниці посуду; він переконаний, що Петра треба тримати якнайдалі від керма корабля, що управляє життям. Тому Петро та Василь - антагоністи.

Петро постійно підозрює свого опонента у підступності, хитрості та відсутності людяності, бо вважає, що той часто заводить його у безвихідні ситуації і потім відверто глузує, тримаючи хорошого та правдивого Петра за дурня. Василь - незрозумілий, його дії є загрозою способу життя Петра. Він - тиран, який несе зло, – до такого висновку приходить Петро й обирає за мету свого життя шлях перемоги над тираном. Він пробує нейтралізувати ворога шляхом досягнення бездоганності в житті: починає практикувати сталкінг, з усієї сили борючись з тим, що є єдиною можливістю виходу з того безглуздя, у яке загнала його власна упередженість. Бездоганність Петра - смішна й кумедна з точки зору Василя: він вводить правила чи канони, за якими починає діяти в житті, його сталкінг орієнтований, у кращому випадку, на знаки, знакові події, що підказують як краще діяти… Але все тече, все змінюється, кожної миті світ інший… Як накинути на все те шаблон у вигляді якихось правил?

Вводячи Петра в безвихідні ситуації, Василь намагається розбудити в ньому справжнє сприйняття світу: без дитячих забавок, коли з однієї позиції складається судження про весь світ. Згадаймо хоча б стародавні лабіринти. Яке їхнє завдання? Вони примушували людину, у безвихідній ситуації, вмикати в собі вищу силу, бо тільки вона могла з тим впоратись.

Петро, закоханий у техногенну силу суспільства, це не сприймає, не збирається ставати іншим, а намагається будь-якою ціною покращити той стан, що має. Він розробляє новітні технології, виходить у космос, знаходить нові наукові моделі утворення світу. Василь ж давно все те знає, підтвердженням чого є шумерські та ацтекські календарі.

Петро веде боротьбу за своє виживання, будує мегаполіси, розвиває медицину та науку, які б захистили його спосіб життя од всіляких негараздів. Його мета - у протистоянні зовнішньому. Василь шукає шляхи єдності зі світом, діє в межах можливого, що відкривається перед ним. Не порушити порядок цілісності – його мета.

Петро не в змозі сховатися за муром мегаполісу. Нещастя та біди, разом з хворобами та передчасною старістю, дістають його й там. Він починає звертатися до Бога як єдиної організуючої сили, своєрідного великого батька для людини, дотримуючись цілком слушної позиції, що оточуюче життя і сама людина пов’язані з ним. Але, діючи несвідомо, він завжди діє всупереч тому цілому, через що й отримує страдницьке життя. У Василя таких проблем немає. Його життя квітне пишним цвітом, оскільки він поєднує у ньому два шляхи – зовнішній і внутрішній.

Петро в муках народжує образно-понятійну картину світу, відточує свій інтелект, збільшуючи, тим самим, бар’єр ілюзії між собою та світом. Василь ж іде за життям, його пояснення світу цілком міфологічні, але він на них не спирається. Їхнє завдання інше: передати настрій, що веде до входження у знання. Тому світ міфологем Василя може включати в себе пісні, танці, образні малюнки, антропоморфні скульптури, храмові споруди тощо. Навіть природа та різні її об’єкти можуть бути тим шляхом до знання.

Петро, спостерігаючи, вважає це все нісенітницями, бо не знаходить там ні логіки, ні здорового глузду, який би спирався на якесь об’єктивне підґрунтя.

Дізнавшись з езотеричних трактатів про існування енергетичних центрів – чакр, та енергетичних каналів – Наді, пов’язаних з силою Кундаліні, Петро починає все те розкривати і підіймати, адже в трактатах сказано, що так можна досягти прояснення і розширення свідомості (наприклад, стану Самадхі, особливого стану всезнання). Петро впевнений, що через якийсь механізм, нехай тонкий та енергетичний, можливо досягти стану пробудження. І, як на диво, те пробудження іноді проблискує під час перезбудження вказаних систем енергокомплексу людини. Але воно може «блищати» і через психоделики та наркотичні зілля. Запам’ятаймо, що воно тільки «блищить»!

Василь, споглядаючи такі дії, може сміятися, взявшись за боки. Чудасія, та й годі! Людина щоденно стоїть на голові, старанно годинами здіймає енергію Кундаліні в позі лотоса чи медитує, сидячі в цілковитій темряві десь в холодному льосі, практикує особливе дихання або тягне димком з люльки, в якій тліє особливе зілля… Він хоче бачити і знати, але в такий спосіб, як це робить у звичайному житті, тобто з тією ж свідомістю (де правдою є образи та поняття того, що доступне у зовнішньому спостереженні й не більше). Бідкається молодій сусідці, що ось-ось щось показалося, але одразу ж і зникло (трясця його матері!), мабуть, треба більше сидіти в тому льосі, де холодно і спина та ноги німіють.

Чому в Петра немає результатів? Вдумливий та поміркований читач скаже, що підняття рівня свідомості чи її розширення нічого не можуть дати по суті, коли залишається та ж позиція, лише з елементами езотеричного знання.

Що є кардинальною помилкою Петра у його боротьбі за знання та кращу долю?

Петро, на сьогодні, добре розбирається в механіці, тож коли ви його запитаєте, як буде рухатись авто, в якого підняті ведучі колеса, він тільки засміється: ніяк не буде рухатись, адже причина його руху – колеса, що обертаються, - буде розірвана зі своїм наслідком – землею, що і штовхає автомобіль вперед. А як же людина може досягти свого прозріння, запитаєте ви у нього, будучи виключеною із плину життя: сидячи десь високо в горах або під дубом у лісі? Причина тут розірвана з наслідком. Щоб вводити дух у життя, треба в ньому жити, займаючись чимось справжнім. Тонкі структури в людині теж з чимось зчеплені, слугують чомусь, щось урівноважують. Завдяки цьому й існує чудо (стан самого життя), якого так шукає Петро. Він ніяк не зрозуміє, що спостерігаючи за каменем або горами, сидячі під дубом, нічого іншого на побачиш, якщо в тобі самому не буде розгорнута зовсім інша система світосприйняття. Для Петра, отже, шлях там, де його немає. Василь все те знає і не може без сміху спостерігати за вивертами Петра. Пам’ятаєте сміх Дона Хуана та Хенаро над особливими записами, що вів їх учень Карлос Кастанеда ?* То і справді дуже смішно. Чим насправді були ті записи? Нічим іншим, як засобом утримання свого стану Петра для самого Карлоса.

Чого саме не може зрозуміти Петро?

Василь весь час пробує пояснити йому, що для того, щоб глянути на шлях під возом, на якому він їде, не обов’язково перехиляти сам віз, достатньо самому змістити свою позицію на возі, нахилитись і побачити, що там насправді діється. Плани можливого – це подієве поле самого життя, яке пов’язане і являє собою одне ціле з континуумом світових подій. Це налаштоване гармонійне ціле. Дії ж суспільства пашубхав мають свою відмінну мотивацію, свою договірну правду, тому заплутують ситуацію в подіях життя до неможливого. Можна сказати, що своїми діями вони створюють власний світ подій, світ, що випливає з їхньої логіки. Тож не дивно, що коли Петро опускає руки, готовий слухати духа й слідувати його наказам, заплутана ним ситуація звалюється йому на голову як нещастя. Тепер це і є його злий дух, якого він сам і створив. До справжнього ж ще треба дібратися, перебудовуючи самого себе, або, за К.Кастанедою, скорегувати свій тональ. Внутрішня сутність, що пов’язує Петра зі світом та боронить його життя (часто від нього самого), навіть не здогадується про мотиви, якими керується Петро. Духовна сутність людини ходить по рейках світових подій, а у світі Петра вони навіть не проблискують. Всі дзеркала його криві, жодне не несе істини, отже, її взагалі не існує. Тому всі дзеркала повинні бути розбиті. Все відносно в цьому світі – до такого висновку приходить, врешті-решт, Петро.

Що то за дзеркала, які він намагається розбити?

Василь живе у стані спорідненості з довколишнім світом, з чого і витікає його знання. Він виробляє, продукує речі, що мають якість того знання, одержують його знакову, сакральну форму, через яку Василь й одержує можливість весь час зберігати свою єдність та цілісність з довколишнім. До таких речей відноситься традиція побудови будівель, храмів, а також всі мистецькі витвори Василя – від полотен художників - до скульптур, від мовних назв – до музики та пісень. Воно має свою чарівність та особливий зміст через енергетичну насиченість, яку вони несуть у собі. Така своєрідна духовна культура допомагає Вірабхаві весь час жити в істині, якою є для нього довколишній світ. Це і є для Петра дзеркала, які він намагається розбити. Вони для нього - ніщо, він у них нічого не бачить, його головна ідея – глобалізація, але як викривлена мета Василя.

Василь через культуру, що споріднює його з духом, одержує дивовижну властивість: в житті йому щастить, все оживає від дотику його рук. Цим володів і козак Мамай, який був втіленням характерницьких якостей козацької доби в Україні. Пам’ятаєте: „Сидить козак, у кобзу грає, що замислить, все те має”*. Будь-який задум, будь-який намір одержує своє втілення в життя, бо витікає з нього ж, де вже існує як прихована в ньому можливість.

Життя Василя не легке, та воно справжнє і веде його сходинами зростання усвідомлення світу. Петро ж бігає по колу за своїми упередженостями, постійно долаючи спротив усім своїм діям. З його (зовнішньої) точки зору Василь живе, не прикладаючи значних зусиль. Але хата в нього, як намальована, чарівна жінка й діти, врожаям на його полі й бог би позаздрив, сам він живе з усміхом і майже весь вільний час співає, граючи на кобзі, чи малює, або створює якихось кумедних химер, на яких, щоб подивитись, з’їжджається мало не весь світ. А на що там дивитись? Химери, вони і є химери.

Але щось у діях Василя таки зачіпає Петра. Він теж починає діяти, даючи відповідні назви всьому, що його оточує, і свято вірить, що це посприяє і його щастю та добробуту, які є у Василя. Так виростає цілий сонм образів та понять, що складають його окремий світ, полоненим якого і стає Петро. Це - ще один бар’єр ілюзій, що відокремлює його від існуючої у світі правди. Завдяки цьому Петро стає розподіленою на окремі проекції сутністю, уособлюючи собою велике та мале “Я” свого внутрішнього плану. Через це у нього - низький рівень життєвих сил (як наслідок, мало живе на світі, часто хворіє, проходить через страждання та злидні, весь час натужно працює, а одержує мізер). Але хто йому допоможе? Тільки він сам.

Праведність або бездоганність - це те, що досягається тільки у поєднанні зі світом, не інакше, і є внутрішньою, а не зовнішньою проблемою людини.

Час іде, його не можна зупинити, світ упередженостей Петра зростає і досягає, врешті-решт, критичної точки у своїй розбіжності з довколишнім. Тоді вибухає криза. Дві світових війни, що прокотилися по Землі, є яскравим прикладом. Петро сьогодні вже розуміє і бореться за збереження тваринного світу, знає, що не можна руйнувати пташиних гнізд, але ще не усвідомлює, що також не можна чіпати дзеркал людської культури, через які істина приходить на землю. Мистецтвом життя Василя йому ще треба опановувати.

Петро, страждаючи, виробляє абстрактний апарат понять, вдосконалення якого наближає його до розуміння дуже непростих істин, на яких стоїть світ. Стає очевидним, що не тільки виживання є головною ідеєю світу: його потрібно повсякчас ще й відтворювати, удосконалювати та гармонізувати, піднімати на вищий щабель розвитку. Саме Петро, знаходячись в скрутних умовах, змушений виробляти витонченіші образи та поняття, входити в абстрагованіші галузі розуміння життя. Тому Петро - тяглова сила, що вивозить віз людства на ширші обрії взаємодії людини й світу

„Нехай воно буде так, як ви говорите, але де той Василь присутній у житті, чому ми його не бачимо, чому він нам невідомий?”, - чуємо запитання нашого вченого читача.

Чому ж немає? Він весь час перед нашими очима, просто не блищить галунами, не бряжчить медалями, не говорить гучно і переконливо, живе, не ламаючи на своєму шляху все задля досягнення своєї мети, його шляхи особливі, тому непомітні. Доки Петро б’є себе в груди на високій трибуні, Василь працює на пасіці, творить в художній майстерні або крутить гончарне коло, йому ніколи. У нього завжди неяскрава проста одіж, йому зовсім не потрібна чиясь зовнішня увага. З точки зору Петра, він той, хто збагачує і утримує суспільство, і тільки. Насправді, все не так просто. Василь живе, відтворюючи те, що є істиною у цьому світі, утримуючи в ньому рівновагу. Радіє доброму врожаю пшениці чи картоплі в городі, вирощеної власними руками, дбайливо ростить дітей, а потім і внуків, займається життям, господарем якого насправді є. Треба тільки добре роздивитися довкола, і риси Василя одразу ж впадуть вам в око.

Петро будує космічні станції, шукаючи братів по розуму, терпляче очікує відповіді на свої радіограми, відправлені до найближчих зірок. Василь знає про існування живого Всесвіту, він давно спілкується з ним.

Василь визнає Бога, він знає про труднощі, які виникають на шляху примирення двох протилежностей у якомусь об’ємному континуальному полі. Він знає, що це може зробити тільки Всесвітній Розум.

Петро стоїть навколішках перед своїми сюжетними іконами і молиться Богу, зовсім не розуміючи, що його бог, в кращому випадку, - егрегорне утворення колективу людей, які думають так само, як він. Щоб торкнутися істини й одержати духовну настанову, треба бачити й знати, тобто мати відповідний рівень культури духу. Без неї не може існувати ніякого шляху до істинного в будь-якій релігії, не буде жодного звертання до вищих сил, а лише театр, в якому розгортаються сценарії, поставлені за упередженостями Петра. Про те ж говорить у свої творах і великий духовний вчитель сходу Шрі Ауробіндо й ін.

Як краще зрозуміти світ упередженостей Петра?

Приміром, у Петра в будинку холодно, бо надворі завірюха, тріщить мороз. Що робить у такому випадку справжній господар? Бере сокиру, скажете ви, і рубає дрова, потім заносить їх в дім і розпалює грубку (чи піч). В льоху він набирає завбачливо припасених продуктів і готує страви для своєї зголоднілої сім’ї. Що тут складного, скажете ви, коли знаєш і бачиш, що саме треба терміново робити? Як результат, лихо відступає від його домівки, в якій стає тепло та затишно.

Але уявіть собі, що Петро в цей час стелить одну червону скатертину на стіл, а іншу вішає на ворота. Починає окопувати будинок ровом, ставити високу загорожу довкола нього, вмовляє сусідів на якийсь союз, щоб вкупі боронитися від спільного ворога. Йому зле і холодно, потерпає його сім’я, тому він шукає ворога - того, хто йому все те заподіяв. Як до нього донести, що все це - наслідок його невігластва, що він не робить того, що насправді вкрай потрібно йому та його сім’ї? Він не бачить, він не знає. Саме від його незнання дві світових війни струснули планету.

Один Петро посварився з іншим Петром, в якому знайшов таки ворога. Сидить сьогодні в ракетному бункері чи керує підводним човном з ядерними зарядами. Як йому розтлумачити, що він збирається воювати сам із собою, зі своєю недолугістю? Або візьмемо останній приклад, вже зовсім свіжий. Запустіння країни, яку довгий час шматували хто і як міг з близьких і далеких сусідів, нарешті осточортіло Петру. Що він робить? Пов’язує стрічку на лоба і звертається до старої віри своїх пращурів, бо тоді була могутня держава, яка всіляким посіпакам давала потужного відкоша. Тому Петро відновлює старі обряди, але в тому ж вигляді, в якому вони ту віру і ту державу розвалили через занепад відповідного рівня культури духу. Мабуть, спочатку треба подбати про рівень свого світосприйняття, а потім вже братися за давнє надтонке мистецтво, що повинно відповідати нашому сьогоденню.

Тут ми і зупинімось, бо далі тобі, шановний читачу, все і так стає зрозумілим. Якщо добре роззирнутися довкола, то виникне враження, ніби на Землі існує не одна, а дві цивілізації людей, і кожна з них не має уяви про існування іншої. Тепер вже знаємо чому.

[Валерий Валентинович]

"Анализ жизни"

 

Вы никогда не измените свою жизнь, пока не измените что-то из того, что делаете каждый день. Все хотят что-то поменять, но мало кому удается. Мы окутаны оболочкой повседневной, банально повторяющейся жизни. Приходя домой после "бурного" дня, мы хотим изменить дальнейшие события, лениво мечтая о тщетном. Вы пробовали ставить цель и добиваться её? Это не так-то просто. Большинство людей бросают начатое, забывая о нем, оставляя в безмолвии. Исихазм, да и только. Если мы повторяем одно и тоже действие более тридцати трех раз, то оно становится привычкой, от которой трудно избавиться. Готов поспорить, что мало кто из нас сможет вести аскетический образ жизни. Кто променяет ежедневное удовольствие на духовное познание мира? Попробуйте самоограничиться от интернета и понаблюдайте через сколько дней, а может быть даже и часов, у вас начнется ломка. Корреляционная зависимость, причем, отрицательная. Когда в последний раз Вы что-то меняли в своей жизни? Меняли существенно?

Конечно, зачем что-либо корректировать, если все всех устраивает, всем хорошо, все довольны. Вы уверены, что так и должно быть, и Вас действительно это устраивает? Часто долговременное ежедневное удовольствие перерастает в привычку, которая не доставляет удовольствия. Проанализируйте свою жизнь, может узнаете что нового для себя… ;)

[banker]

рекомендую кург-фу панда -2 "внутришний спокий"!

[Da4nik]

"Анализ жизни"

 

Вы уверены, что так и должно быть, и Вас действительно это устраивает?

Хорошая тема. Сложная.

Для того, что бы что-то измнить ( есть 2 варианта)

1. Когда "так жить нельзя"

2. Хочется что-то поменять.

Сначала должна быть цель. Поставил, начинаешь добиваться. Если цель не мелкая, приходиться тратить много времени и средств. Достигаешь определенного времени и вдруг пропадает интерес.

Сначала апатия, а потом появляется новая цель и начиная ее достигать все время думаешь, а не надоест ли ? Не пожалею о потраченном ? И так всю жизнь.

А рядом кто-то пришел с работы, принял на грудь, поел и на диван смотреть ТВ.

[immigrant]

Достижение цели (любой, даже маленькой) должно базироваться на внутреннем желании. Как бы используя энергию внурненнего двигателя. Если цель не интересна человеку, а достигает он ее потому, что этого требует социум, то, даже достигнув ее (хотя без внутреннего личного стремления ее достижение очень тяжело. и многие останавливаются), человек может не получить настоящего удовлетворения или, наоборот, может чувствовать пустоту.

 

Мы часто достигаем многих вещей, потому что этого требует социум. Но на самом деле нам хочется совсем другого!

Куплю машину! Зачем? Есть у соседа! Это глупый стимул!

Всегда, задаваясь какими-то целями, принимая какое-торешение, нужно задавать себе вопрос "ЗАЧЕМ" и "ПОЧЕМУ", докапываясь до истины. Но отвечать нужно искренно. Ведь Вы говорите с самим собой и обманывать себя нет смысла!

И пока истина не будет найдена, нельза рипнимать решение идти куда-то!

 

Жесткий, но правдивый пример: переведу бабушку через дорогу!

Зачем? Чтобы ей помочь!

Зачем? Чтобы она не попала под машину!

Зачем? Чтобы она или окружающие подумали обо мне хорошо!

Зачем? Чтобы удовлетворить свое эго.

Остается последнее зачем? Потому что мы так устроены.

Это механизмы внутри нас. Не мы этоо придумали. Мы просто этим пользуемся или это используем...

 

Мы занимаемся сексом не потому что хотим. А потому что наша природа таклкает нас на это! Если у человека пропадет влечение - сексом мы заниматься будем крайне редко и испытывать будем уже совсем другие ощущения.

[immigrant]

В нас есть эти механизмы! Используя, эти вечные двигатели, человек способен достичь невероятных высот!

Но использовать их он может при одном условии - избавившись от социальных комплексов!

 

Ведь никто не хочет соглашаться, что бабушку я перевожу через дорогу, чтобы удовлетворить свое эго. Но, если это приносит вилимый положительный результат, так делайте это! Бабушке ведь все равно - главное для нее, что она не попала под машину.

 

Так во всем! Хочешь повышения по службе - отлично! ПРоведи все ЗАЧЕМ!!!

Определи истинный ответ и вперед! Тогда, используя внутреннюю энергию, никакая приграда не будет большой на пути! Все горы превратяться в камни!

 

Хочу достичь выдающихся результатов и быть размещенным на обложке FORBES.

Зачем? Чтобы мама посмотрела на меня! Ок. Пусть так.

Зачем? Чтобы сказала, что я молодец! и все скажут, что я крут!

Зачем? Чтобы партнеры уважали меня, а конкуренты насторожились!

Зачем? Чтобы иметь влияние и власть! Что поможет заключению дальнейших сделок и расширению влияния! Где-то рядом!

 

Так значит фото на передовице нужно не для мамы, а для эго.

Для увеличения влияния! Так на этом и стройте, отбросив всю остальную шелуху!

И то последний ответ может быть далеко не последним.

[immigrant]

А еще мы часто делаем (свиду) хорошие дела не по зову сердца или по необходимости!

Мы делаем их, чтобы не быть осуждаемыми другими, или чтобы совесть не мучала.

Перед тем, как начать такое дело и положить ради него какие-точасы, а порой и годы, задавайте эти "ЗАЧЕМы".

 

Нужно отвезти товарищу на дачу мебель. Просит, блин! Не хочу, но потом скажут... и подумают!

Зачем? Чтобы не подумали про меня плохо! (заметьте в первом ответе уже нет интересов товарища). Вы и не думали о нем! Вы думали о себе (авторитет и т.д.)

Зачем? Чтобы потом не испортить отношения или свой имидж! (в этот момент мы думаем о том, что товарищ, поступая не демократично, получив отевт "нет", не будет считать с нашим мнением и будет настаивать! Что-то нужно делать!

Зачем? Чтобы сохранить с ним отношения!

Зачем? (маленькая ремарка - если он не считается с Вашим "нет", что у Вас вообще за отношения, но это другая тема) Потому что у меня мало товарищей и наши отношения с ними строятся на том, что я им могу быть полезен! Ну это уже дебри... Можно дальше - не буду!

Так зачем Вам ему помочь, чтобы не остаться в одиночестве! Но у Вас объективные причины отказа.

 

Поэтому решите, если да, то без тараканов! Спокойно и с удовольствием!

Если нет, то честно и без эмоций!

[immigrant]

Что-то прорвало!

 

жуткий пример. Не плюйте мне в лицо!!! Пожалуйста!

Умер супруг! Не дай Бог! Горе! У меня есть жена и двое детей! Трудно представляю себе, что переживают люди. Хотя в детстве умер дед. Я горевал долго.

Так, умер супруг!

Что с другой половиной происходит? Мы плачем и убиваемся!

 

Итак мнимательно!

Зачем? Потому, что нам теперь одиноко (опять нет интересов умершего. Да и не может быть. Его уже нет!). Нам теперь нужно решать какие-то вопросы самостоятельно! Привыки давят сильно! Все вместе, теперь сам!

 

Зачем? Чтобы немного себя (себя, не его) пожалеть! Много в свое время консультировал семейных пар. Потеря супруга приводила абсолютной дестабилизации оставшегося в одиночестве. Некоторые пытались даже на себя наложить руки!

 

Но ведь его нет, но ты же есть! Ты же остался. И солнце встало, как вчера, и люди идут также на работу, машины не остановились, и самолет полетел..... Все, как всегда.

В жизни живого ничего не изменилось! Руки, ноги целы (слава Богу).

Так зачем же? Мы подсознательно не хотим теперь взвалить на себя те вопросы, которые решал он. Но сколько можно плакать перед лицом проблемы. Она ведь не исчезнет!

Значит мы оттягиваем момент принятия решения продолжать жить дальше с радостью и самоотверженно добиваться намеченного.

 

Жестко, но факт. Во начале кризиса мой знакомый был в группе товарищей, дежуривших дома у своего друга, потерявшего почти все! Они жили с ним, потому что она начал сильно пить и уже начал пытаться покончить с собой!

Но ведь он прогрессивный предприниматель. Талантливый руководитель! Он не хотел верить в том, что жизнь продолжается и нужно теперь какие-то вещи делать по-другому! И все! Сломать привычки и сделать тоже самое по-новому.

 

Это сила духа, воли и контроль эмоций. Но только так мы победим!!! и достигнем целей!

 

У меня есть пример супруги, потерявшей любимого мужа.

Она радуется тому, как они проводили время вместе. Сожалеет о том, что не может продолжить так дальше. Но ОЧЕНЬ СИЛЬНО радуется воспоминаниям тех классных моментов. Того драйва, котороый был. Но сейчас смело смотрит вперед, чтобы получать драйв завтра! Ведь жизнь продолжается!

 

Всем побед!!! Все достойны! В мире по сути нет последних! Все первые!

[Da4nik]

Пришел к выводу, что многие просящие совета просто хотят переложить ответственность за принятое решения на советчика.

[Валерий Валентинович]

Навеяло темой...

 

"Нравицця супа?"

 

Международная конференция. Прощальный ужин. Американский делегат повернулся к китайскому коллеге, указал на суп и спросил слегка снисходительно:

- Нравицця супа?

Китаец быстро кивнул.

Позже американец спрашивал: "Нравицця рыба?" или "Нравицця мяса?", "Нравицця фрукта?" - и всегда следовал любезный кивок.

В конце ужина председатель конференции представил главного докладчика в тот вечер - как раз того китайца, произнесшего проникновенную речь на безукоризненном английском - к немалому удивлению американского соседа.

Закончив речь, докладчик повернулся к своему соседу и с озорной искрой в глазах спросил:

- Нравицця доклада?

_____________________________________

 

Добавлю:

 

"Храбрый охотник"

 

ПО ЭЗОПУ

 

Жил ХРАБРЫЙ ОХОТНИК, храбрей его - нет!

Задумал охотник искать львиный след...

 

И лишь осветило лучами росу -

Уж ищет охотник след львиный в лесу!..

 

А где-то под вечер, устало присев,

Увидел, как просекой шёл дровосек.

 

Окликнул - "Не видел ли ты львиный след?

На поиск его вышел в лес я - чуть свет!"

 

В ответ донеслось - "След - не нужен,поверь!

Тебе я готов указать - где сам зверь!"

 

Но ХРАБРЫЙ ОХОТНИК, поправив пращу,

Промолвил - "Не - льва, а лишь след я ищу!.."

 

Жил ХРАБРЫЙ ОХОТНИК, храбрей его -- нет!

Решил тот охотник - НАЙТИ львиный след!..

...........................................

Вот так и болтун, (коль язык "без костей"),

Лишь прав - на словах: вовсе он не хвастун!

А дела коснись, удивить им людей -

Причину найдёт… Ведь на то и… болтун!

Змінено 28 червня 2011 користувачем Валерий Валентинович

[solist]

Не нашел более подходящей ветки что бы поздравить всех с началом новой рабочей недели. Поздравляю здесь. Удачи.

[Валерий Валентинович]

Не деньги зло, а любовь к деньгам зло.

[левша]

Большинство граждан плывёт по жизни как известная субстанция по реке.

Плывут туда, куда несёт.

Живут, где прибьёт.

Это дебилы.

 

Особо одарённые борются с течением.

Они плывут против: против родителей, против законов, против государства.

Это идиоты.

 

А вот настоящие джыгиты не плывут ни по течению, ни против течения.

Настоящие джыгиты плывут туда, куда им надо.

Это потому что у джыгита есть цель.

 

Цель каждый придумывает сам.

Для достижения цели составляется ч0ткий план.

После чего методично предпринимаются меры для достижения цели.

 

Человек без цели — он как лампочка.

Светит во все стороны, то есть в никуда.

 

Человек с целью — он как лазер.

Светит в одну точку и прожигает дырку.

 

Если тебе есть к чему стремиться, ты постоянно занят делом.

Думаешь и работаешь, думаешь и работаешь, корректируешь планы и снова работаешь.

 

Ощущение при этом такое, как будто ты — масляный шар, несущийся из глубины на поверхность.

На тебя со всех сторон давят тонны воды, а ты такой упругий, стремительный, мчишься вверх и вверх.

 

И в один прекрасный момент выскакиваешь на поверхность.

Цель достигнута.

 

В этот момент происходит самое опасное: на масляный шар больше не давят тонны воды.

В соответствии с законами физики шар расплывается по поверхности воды тонкой плёнкой.

 

Любая достигнутая цель и любая осуществлённая мечта — крайне опасны.

Особенно — если слаб головой (см. Идиот и Дебил).

 

Хорошо, когда цель долгосрочная.

Например, можно всю жизнь исследовать ч0рных тараканов, и умереть счастливым.

Потому что конца и края работе нет, а дело по исследованию ч0рных тараканов будет жить в веках.

 

Плохо, когда цель краткосрочная.

Этак можно огулять одноклассницу, о которой мечтал лет десять, и разочароваться во всём — навсегда.

Сбыча мечт — страшная вещь.

 

Но многолетние усилия в одном направлении по плечу не каждому.

Многим ошибочно кажется, что это просто.

 

Посмотри на окружающих — и ужаснёшься.

Не каждый даже на мотоцикл может заработать.

Совсем не каждый — на жильё.

Народные массы не задаются никакими целями вообще — они просто живут.

 

А даже если цели есть — они, как ни крути, краткосрочные.

И не у каждого получается по достижении одной назначить другую.

 

Достигнув результата, вообще неясно: зачем дальше дёргаться?

И тогда начинается заезд на заду в уютную выгребную яму.

 

Большинство добившись результата затихает навсегда.

Им не надо учёбы, им не надо карьерного роста, им даже денег больше не надо — им хватает того, что есть.

Многие называют это счастьем.

 

Настоящий джыгит доволен тем, что есть, очень недолго.

Настоящий джыгит постоянно в работе и поиске.

 

Победив одну цель, настоящий джыгит назначает следующую.

Да, это непросто даже для настоящего джыгита.

Да, иногда промежутки длятся годами.

 

Но жизнь, она для серьёзных парней — развлечение.

А для овец — наоборот.

Оно как бы и так понятно, но в компактно-сформулированном виде очень поучительно.

[Олица]

Вроде все застройщики- "джигиты"? А то все сидели бы в хрущах, завещанных бабушкой в родных Запупырловках- и всё.

[Da4nik]

Есть еще один вариант - когда до достижения цели остался один маленький шаг - цель переназначается.

Простой пример, есть знакомые, назначили себе цель - собрать деньги и купить машину. Изначально как бы потребности в машине нет, но цель поставлена. Прошло лет 5, насобирали денег на машину, но пришли к выводу, что она как бэ не очень и нужна. Поставили новую цель - насобирать на квартиру, которая как бэ тоже не нужна, то-есть, жить там никто не собирается. За-то в достижении цели отказывается себе во всем, экономия на еде, одежде, а слово отдых или отпуск вообще не присутствует.

[рыбак]

Вот и у меня такое было , что после достижения цели появляется разочарование.

Думаю , что эту темку можно было бы постить в "философские мысли о нашем бытие ".

[Juje]

Величайшим недостатком человеческих существ является невозможность отрешиться от рассудочной инвентаризации. Но разум не способен рассматривать человека как энергию. Разум имеет дело с инструментами, создающими энергию. Однако он никогда всерьёз не задумывается над тем, что мы - нечто большее, чем инструменты. Мы - организмы, производящие энергию. Мы - пузыри энергии.

Карлос Кастанеда «Огонь изнутри».

 

Весь фокус в том, на что ориентироваться... Каждый из нас сам делает себя либо несчастным, либо сильным. Объём работы, необходимой и в первом, и во втором случае, - один и тот же.

Карлос Кастанеда «Путешествие в Икстлан».

 

Воля - это то, что заставляет тебя побеждать, когда твой рассудок говорит тебе, что ты повержен.

Карлос Кастанеда «Сила безмолвия».

[banker]

наконецто появились на форуме читатели учения дона Хуана...

качнул сейчас все 9 томов, перечитаю по новой. последний раз читал еще в 96м...

 

хороший ресурс esquire.ru/wil/ много интересного.