Я хочу счастливый брак! А Вы?

[Бездомный]

Лесь Подерв'янський

 

Водка, ножиці, халява.

оповідання

«Іди купи пляшку абсолюта, – сказала кохана, – в п’ятницю всі шведи так роблять». Вона пояснила, що в суботу і неділю спеціалізовані магазини, які торгують алкоголем, не працюють, це пробуджує у шведа страх, страх може призвести до суїциду, а тому треба зробити стратегічний запас, щоб впевнено дивитись у завтрашній день і не втрачати віри в майбутнє. При вході в магазин я натиснув червону кнопку; автомат видав тікет з номером черги. Номер не сприяв ентузіазму, я вийшов, купка здорованів вешталась навколо ларьків, нашпигованих різною морською сволотою. Коли цифри на табло наблизились до мого номера, я зайшов всередину і почав помалу влізати в живу чергу.

– Ти думаєш, шо якщо ти німець, то тобі можна штовхатись? – недоброзичливо звернувся до мене англійською недоброзичливий білявий червонопикий вікінг.

– Це в мене кепка така німецька, – сказав я, – але я не німець.

– Я бачу, що ти не місцевий, – сказав вікінг, – ти звідки?

– З України, – сказав я.

– Чуєш, Лєнарт, он мужик каже, що він з України, – звернувся вікінг до товариша, що штовхався поруч.

– Ну і шо, – сказав Лєнарт, – подумаєш, з України він, краще нехай скаже, скільки у них там, в Україні, водка коштує?

– Два долари, – сказав я.

– Фак, – сказав Лєнарт, – не п*зди, такого бути не може.

Лєнарт був схожий на мультяшного Карлсона, якби той займався бодібілдінгом, проста Карлсонівська пика стирчала з його накачаної тушки, як польові бур’яни з античної амфори.

– Може, – сказав я, – у нас, в Україні, все можливо.

– Два долари, – мрійливо сказав Лєнарт. – А все одно в суботу і неділю не продадуть.

У словах Лєнарта жевріла прихована надія, яка зігріває наше серце в скрутну годину, надія, що світ побудований справедливо, і невблаганний п*здець розподілений Творцем між усіма рівномірно.

– А от і ні, – сказав я жорстоко. – В суботу, в неділю, вранці, вдень, ввечері – завжди два долари.

– Тоді what the fuck are you doing here? – запитали обидва.

– Ну розумієте, хлопці, у мене тут кохана, я приїхав до неї в Швецію. А взагалі, я художник, малюю картини. От намалюю і зроблю виставку тут у вас.

– Кохана, художник, виставка у нього… Два долари, – застогнали аборигени. – А тут випити, прикинь, чувак, просто випити проблема!

– Можна поїхати в Амстердам, – сказав я і зрозумів, що змолов дурню.

– Я Лєнарт, – сказав Лєнарт, – а він Боссе. От ми зустрілись і нам захотілось випити. І нам хочеться випити саме зараз, а ти кажеш, шо нам треба їхати в Амстердам? Та поки ти доберешся до цього факін Амстердаму, може, тобі вже розхочеться? З цим що робити?

Я не знав. Черга наша потроху рухалась до мети, дамочка з песиком, що штовхалась попереду, отримала своє пойло і нагородила продавця щасливою усмішкою.

– А баби у вас єсть в Україні? – спитав Боссе.

– Єсть, – сказав я. – У нас з бабами все ок! Іноді навіть гарні попадаються.

– Та і у нас начебто нічого собі, – сказав Боссе. – Але, чувак, вони всі їбануті.

– Як це їб*нуті? – запитав я.

– Ну от, в газеті недавно писали, – сказав Лєнарт, – може, ти читав?

– Я не читаю по-шведськи, – сказав я. – А що там?

– Таке, нічого особливого. Просто одна дура відрізала своєму чоловіку хyй, – сказав Боссе. – Ножицями! Мужик, прикинь – ножицями! І їй за це нічого не було.

– Фак, – сказав я, – не може бути.

– Правда! – сказав Лєнарт. Він плюнув і додав: – Йобані соціал-демократи.

Ми вийшли. Кожен з нас турботливо притискав до грудей свою скляну здобич. Я згадав поневіряння 80-х – роки горбачовського прогібішена, дикі орди, що штурмують гастроном, підбадьорювані криками «Горбатий пiдарас!» Тут було те саме лайно, тільки в гламурній європейській упаковці. Ніхто не бився і не кричав, усі поводились чемно, натовп випромінював стриману скандинавську ненависть, похмуру, як північне небо.

– То навіщо тоді ви їх вибрали? – запитав я. – Он у вас скільки партій. Виберіть, наприклад, фашистів – і ніхто не буде більше чудити з ножицями.

– Ти не розумієш, – сказав Лєнарт, – ніякі фашисти тут не проканають, у цих казлів, соціал-демократів, все схоплено. Так що ситуація безнадійна.

Ми палили цигарки біля рибного ларька, невідомі морські тварюки, що нагадували фантазії Сальвадора Далі, повзали в акваріумі і ліниво бились між собою. Швидке скандинавське небо, низьке, як стеля в хрущовці, летіло над нашими головами.

– Піду я, хлопці, – сказав я, – кохана чекає.

– Постривай, – сказав Боссе. Він повернувся до Лєнарта і щось сказав йому шведською, Лєнарт кивнув і змовницьки підморгнув мені.

– Ми вирішили взяти тебе в нашу банду, – сказав Лєнарт, – ти ж іноземець, стучати не будеш?

– Не буду, – сказав я, – а що будемо робити? Грабувати шведський банк?

– Ми з Лєнартом дуже близько підібралися до дистриб’ютора самогону, – сказав Боссе.

– А що, в Швеції є самогон? – запитав я.

– Та тут всі женуть, як скажені, – сказав Боссе. – Але вони женуть для себе, це не забороняється. А от за продаж тюрма. От тому вони всі бздять і стучать один на одного. Ми берем тебе у справу, тому що ти іноземець і стучати не будеш.

– А якби я був місцевий? – запитав я.

– Тут нікому не можна довіряти, – сказав Боссе, – стучать геть усі, навіть діти.

– Це все – соціалізм, – сказав я. – У нас теж був колись, але ми його позбулись, бо він був поганий, а ваш шведський соціалізм у нас хвалять, кажуть, що він хороший.

– У нас майже половина країни безробітні, – сказав Лєнарт, – половина з них це емігранти з різних країн, вони живуть на соціал, дуже вигідно мати багато дітей, бо на кожну дитину надається допомога. Сюди приїжджають палестинці, у них зазвичай дітей до біса, в кожної мамаші по 10-12, всі вони пройшли хорошу школу стріт-файту, отже, це вже ціла банда. Так що їм живеться добре. А натуральному шведу, як ми, жити на соціал западло. Тому ми живем на утримання з безробіття. От ти, наприклад, приходиш до правління нашого ком’юніті, там, до речі, робота завжди знайдеться, і кажеш: «Шановні, от я прийшов, я дуже хочу працювати», вони тобі кажуть: «Окей, ось вам відбійний молоток, ідіть робіть канаву і хуячте туди трубу». Через пару днів ти приходиш до них і кажеш: «Шановні, я ї*ав вашу канаву, я ї*ав ваш відбійний молоток і я ї*ав вашу трубу. Тому що у мене від цієї х*йні болить спина і взагалі у мене діпрєсія і я хочу повіситись», – а вони: «Ой-ой, не треба вішатись, ось вам утримання з безробіття, ідіть відпочивайте», і ще й психотерапіста тобі наймуть, щоб ти не викинув бозна-чого, у нас всі так роблять.

– І як довго це працює? – спитав я.

– Рік-півтора, іноді два, – сказав Лєнарт.

– А що потім? – запитав я.

– Ідеш і повторюєш операцію з трубою і канавою, все просто, – сказав Лєнарт. – Це факін соціалізм. Ми зазвичай тусуєм тут, біля цього рибного ларька. Ти заходь, провернем діл.

«Чого мені в житті точно не вистачало, то це лекцій про соціалізм, – думав я дорогою, – спочатку ї*али мізки в школі, потім в інституті, ще в армії. Виявилось, шо це не кінець – отож, скільки живеш, стільки і слухай про це лайно, та ще й смакуй нові подробиці, так тобі й треба».

Вдома я розповів коханій про своїх нових друзів.

– Я їх знаю, – сказала кохана, – Кунгальв маленьке містечко, тут всі один одного знають. Твої друзі – два дебіла, ось хто вони. Цей бугай Боссе був одружений на моїй подрузі, вона його кинула, тому що він мудак. Тепер він бухає, дудить на саксі в місцевому барі і розповідає, що всі жінки бляді. А той качок, що схожий на Карлсона, взагалі їбанат, він когось від***ив і відсидів два роки у тюрмі. Я якось його питаю, як йому там сиділось, а він: «Знаєш, я до тюрми дуже погано грав у лаун-теніс, а там так добре навчився». Отакі в тебе друзі.

– А мені здається, кохана, що вони прості щирі хлопці. Просто їм іноді не вистачає клепки в голові, а те, шо один сидів у тюрмі, а іншого кинула твоя подруга, ніяким чиним їх в моїх очах не принижує, – сказав я. – Ти ж мене також колись кинеш, але ж це не означатиме, що я мудак.

– Коли я тебе кину, – сказала кохана і облизала губи, – я сама скажу, хто ти. – До речі, про Карлсона, в Швеції він не популярний, більше того, його не люблять, вважається, що він погано впливає на дітей. Вчить їх деструктивної поведінки. Та і взагалі, персонаж сумнівний. Астрід Ліндгрен його писала з Герінга, так, того самого, Германа Герінга. Після Пивного путчу Гітлера посадили, а Герінг втік у Швецію, у нього дружина була шведка, там вони з Астрід і познайомились. Вона свого Карлсона просто з Герінга списала – «вгодований мужик у розквіті сил з пропелером в сраці» – це якраз він і є.

Наступного дня кохана послала мене за харчами, Лєнарт і Боссе перехопили мене на півдорозі:

– Біжи в хозтовари і купуй каністру, – сказали вони, – ми про все домовились.

Замість сиру, макаронів, овочів і тушки норвезького сальмона я приніс додому каністру самогону.

– А шо ми будемо їсти? – спитала кохана.

Я згадав Маркеса і сказав:

– Гавно!

Змінено 58 хвилин тому користувачем Бездомный

[Бездомный]

БабИ  витрачають  години на те, щоб ідеально нанести макіяж перед виходом з дому — не через марнославство, а тому, що не почуваються впевнено зі своїм природним обличчям.