Для чого розхитують освіту, або Про електоральну арифметику
Останні тижні ми спостерігаємо дуже знайому для української політики схему.
Спочатку в інформаційний простір вкидають ідею, яка гарантовано викличе бурю: зміна умов праці для педагогів, строкові контракти, збільшення навантаження, перегляд соціальних гарантій. Усе це подається як «реформа», хоча насправді є тестом – чи готові вчителі промовчати.
Педагоги вибухнули. І це нормально. Бо мова йшла про професійне виживання.
І коли суспільний опір став очевидним, комітет ВРУ раптом оголошує: «Ми нічого не змінюємо. Ми за вчителів. Ми вас почули». Тобто, пожежу, яку створили самі, – самі ж і «погасили». І виглядають рятівниками і захисниками освітян.
А тепер – по суті й на пальцях.
Влада не дуже й хотіла ламати систему – але якби ми промовчали, зробила б це. Адже не було жодної глибокої реформи, не було концепції, не було аналізу.
Була звичайна «проба пера»: якщо суспільство не реагує – запускаємо. Якщо реагує – робимо вигляд, що це був лише «проєкт для обговорення».
Реакція освітян зламала сценарій – але не принесла жодного покращення.
Педагоги миттєво мобілізувалися: звернення, пости, петиції. І комітет відступив – але так, щоб отримати оплески.
Результат цієї бурі:
умови праці не покращено;
система гарантій не посилена;
зарплати не підвищені;
стаття 61 Закону «Про освіту» (три мінімальні зарплати) як була невиконаною, так і залишилася.
Ми просто відбили атаку – але нічого не здобули.
А найважливіше – ми загубили корупційний скандал.
Усі ці штучні «освітні бурі» накрили країну саме в той момент, коли суспільство було зосереджене на темі, яка мала би стати політичною кризою – плівки Міндіча, корупційні зв’язки, впливи, рішення, масштаби.
Скандал, який за нормальних умов валить уряди, у нас тихо розчинився між:
«контрактами, яких не буде»;
«ініціативами, які скасували»;
«обговоренням, яке виявилося фейком».
Ми перестали говорити про те, хто і за що відповідає, хто мав би піти, які висновки мали би зробити державні інституції. Штучна хвиля в освіті перекрила реальний шторм корупції. Це – не випадковість. Це – технологія.
Тим часом стаття 61 «раптом» з’явилася в риториці лише зараз – перед виборами.
Усю каденцію комітет нічого не робив для її виконання:
жодного дієвого законопроєкту;
жодних бюджетних рішень;
жодного тиску на уряд.
Стаття 61 лежала мертвою нормою – доки не настав передвиборчий рік.
І ось тепер комітет позиціонується як «головний захисник учителя» і «борець за справедливість».
Це не про педагогів.
Це про електоральну арифметику.
І тут – найболючіше. Педагоги виснажені до межі.
Стан спільноти зараз – втома, шалена втома, виснаження.
Настільки, що вже не хочеться чути нічого:
ні про контракти;
ні про зарплати;
ні про майбутні «реформи»;
ні навіть про корупційний скандал.
Бо нервова система не витримує.
Бо кожна нова хвиля вибиває сили.
Бо війна, тривоги, перевантаження, бюрократія – усе перемішано.
А в такому стані педагогічну спільноту можна заглушити будь-яким штучним шумом.
Саме так і роблять.
То для чого розхитують освіту?
Щоб:
знизити очікування;
перевести гнів у виснаження;
відволікти від корупції;
зібрати репутаційні бонуси перед виборами;
показати красиву картинку замість реальних дій;
створити ілюзію «перемоги освітян» там, де перемоги не було.
І головне – щоб ніхто не питав: «А де відповідальність за корупцію? А де наші три мінімальні зарплати?»
Освіту розхитують не тому, що хочуть її покращити. А тому, що вона – найзручніший полігон для маніпуляцій. І найвтомленіша спільнота, якій простіше вкинути страх і потім «героїчно» його прибрати.
Але ми маємо право не на «фух, пронесло», а на чесні правила, стабільність, і зарплату, гарантовану законом.
І на країну, де корупційні скандали не губляться, а приводять до наслідків.
P.S. А може, не треба так про нашу владу? Вона ж старається…
Автор: Володимир Онацький, освітній експерт з проведення інституційного аудиту.
osvita.ua/blogs/95955